Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
Чому ви Його залишили?..
— Лиходій... Святий... — замислено, тяжко, промовив Овсій. — Він пішов на суд до того, за ким страждав і кого шукав. Не судді ми у його гріхах на ваших землях. А на наших він віддав життя за венедійську дівчину. Заступив дорогу вовкулаці. Хай буде наша україна його землею. І хай вічно квітне дивен сад на його землі.
— Суть! — низько схилили голови венеди.
— Став свого хреста, гостю. Незрушно він стоятиме на нашій землі, допоки жива Венедія!
— Буде так, — схилилися венеди.
— І не май кривди, отче, на ту юнку, яка колись прийде до цього хреста і прошепоче нашим словом венедійські молитви. Проситиме ж заступництва і любові. Також не гнівайся на того грішника, який, просвітлівши серцем, стане на коліна перед сим хрестом і проситиме нашими словами ради, як вийти з облуди і зла.
— Буде так, — ствердив Апостол.
Глава 17 ПОГОНЯ
Іломер разом з двома побратимами, Лебедем і Коренем, три дні поспіль гнатимуться за грецькими стругами, продираючись крізь лісові хащі. Здійматимуться на високі кручі, опускатимуться вузькими урвищами все далі й далі вздовж Ріки, яка котить і котить свої голубі води, пластаючись межи двох високих берегів. Дух ріки, як завше заглиблений у себе, байдужий до людських перебутніх радощів і страждань. Байдужий до розпачу чорнявого хлопчини, який у короткі хвилини перепочинку простягає до нього свої руки і шепоче світле жіноче ім'я. Серце ріки б'ється в такт місячному світлу, котре танцює на спінених гребенях, дужому полуденному вітру, коирий гойдається у високих кронах борових дерев, корінню, котре п'є соки вельможної землі і тужавіє у своєму нестримному бажанні глибини і високости.
То тут, то там крутять свої маєстатні кола чорториї, Ріка огортає їх голубим кільцями, на мить спиняється, набирається міці та спокою і знову пришвидшує свій лет, звільнена від тягаря рівнини, спокою, лінощів. Вперед крізь розломи скель, кам'янисті ревуни, крутопадом донизу, до волі, до нового, ще страшнішого руху.
Третього дня один за одним впали загнані коні. З болем дивилися хлопці на хропучих змилених тварин. Іломер відвернувся, коли Корінь своїм мечем перетинав горлянки бідолашним скакунам. На очах скипали сльози: про подальшу погоню нічого було й думати. Молодий ватаг покинув своїх побратимів і забився у березові хащі. Не хотілося нікого бачити, слів потішання не чув. Лежав горілиць у густій траві, дивився, як сунуть по небу білосніжні оболоки. Його Орися в руках ґвалтівників, чужі руки пестять її груди, чужі уста занурюються у її золотаве волосся. Чув нажаханий крик, волання по допомогу. Стогнав од безсилля, поривався до ріки, та тут же знеможено знову падав на землю і заплющував очі. Не мав крил, аби перелетіти оці високі кам'янисті стрімчаки, та й де ті чародійні плавники, аби перепливти рікою до своєї милої. Знав, що нічого більш не міг вдіяти, та не міг змиритися з такою втратою. Тихо, намагаючись не шелестіти, підступлять до нього побратими.
— Треба вертати назад, — Лебідь винувато кусатиме губи. Лебідь — ставний юнак з білим чубом, білобровий, біловусий. Сказано ж бо — Лебідь-білокрил. У вічовому колі старійшини змагалися у мудрості та дотепах. Та коли вирішать — як відріжуть. І захоче потім якийсь опасистий Вернидуб чи опецькуватий Куцохвіст скинути з плечей приліплене старшинами ім'я — зась. З ним жити, з ним відлітати до тітки Морани.
Лебідь обніме заціпенілого молодого ватага і повторить:
— Треба повертати. Вони уже далеко, либонь, дісталися уже моря. Треба робити свої лодії і ними спускатися Рай-рікою по твою Орисю...
Зітхнув. Було щось недомовлене у його сумному голосі.
Іломер збагнув: там чужі племена з чужим Словом, кам'яні гради, великі залюднені краї і країни. Там вої з залізними мечами і залізними піками. Що супроти них троє відважних венедів? Як зможуть вирвати з рук чужинців його золотокосу Ладу?
Німів...
Торкав рукою хвилі великої ріки: не зупинити.
Набирав у пригорщі води, краплі протікали крізь міцно стиснені пальці і повертали назад до своєї блакитної домівки, до свого неспокійного вічного ложа. Втім, пригорщу, ковшик, бутлик ще можна надібрати, та не вичерпати всім племенем вод великої ріки.
Тим більше одній людині.
Вхопився рукою за нависле над ним березове гілля: востаннє повів очима, поплив, полетів понад крутими берегами. Розтанула сяйлива тінь золотокосої його нареченої.
Треба жити...
— Повертайтеся! — наказав своїм побратимам. — Я прийду потім.
— Ми тебе не покинемо, — збунтувався Корінь.
— Зі мною нічого не трапиться. Прошу і наказую вам пробиратися до Венедії. — Голос втомлений, чужий.
— А ти?
— Говорив єсьм, прийду потім...
Крутнувся, прощально махнув рукою, щез у чагарях. Хлопці понуро мовчали, норов свого ватага відали добре: якщо законає, ніхто не переломить, все 'дно буде по його. Все ж по часі очікування голосно його погукали. Голоси відлунилися у Пралісі. Зашарудів вітер. Скрикнула наполохана пташка...
Іломер не хотів більш у Венедію. Осліплий од горя, брів в неоглядь, спотикаючись, падаючи, вперше він відчував себе слабим і нікчемним земним слимаком: нічого не улягало його волі, зелена земля падала під ноги, та він знав, що то лише омана. Світ не рівний, не круглий, се — мішок, міцно зав'язаний грубою крайкою обрію. Куди би не подався — мотуззя не випустить з свого цупкого сплету. Люди, птахи, звірі — лише нікчемні комахи, які повзають всередині безладно натоптаного рептуха, і досить невеликого зруху того, до чийого пояса він приторочений, і нараз все перемішане, перетоптане. Сумно мені, боги і духи Венедії, сумно, Господи!
Глава 18 ДУХ СТЕПУ
Хтозна, як і коли на зелених травах прирученого залюдненого Степу народжується вільний дух. Гордо лине він межи людськими селитьбами, вихорить на вітрі смоляна грива, коник юний, рожденний-бо ярим сонцем, випестуваний жагучою землею. Перелітає через людські заманки і круті урвища. Ще сили своєї не відає, ще межі її ним не пізнані. Тремтять ніздрі ніжних табунних кобилиць, рвуться з конов'язі розлючені скакуни. Та пахне від них страхом і потом, зароблених за день на полях людських. Ошелешено зирять услід бородаті степовики. Егей! Славен буде герой, який колись стриножить і осідлає смоляного біса. Та й чи знайдеться такий?
Одчайдухи кидаються у погоню. Дарма б'ють копитами дужі жеребці землю, дарма хропуть і сходять піною. Чорний коник, як привид, вирина зненацька і безслідно тане у степовому просторі. Вільний і самотній.
А нині йому приснився сон. Може, виною тому була буря, яка носилася над степовим простором як сама смерть і сіяла смерть. Такої ночі гнуться долу трепетні гінкі деревця, аж вранці вони поволі зачнуть випростовуватись, стріпувати з себе обірване листя і дощову павіть, та ось зараз затріщать кореневища і поляжуть велетенські стовбури. Наймогутніші, найстаріші.
Біль розпанахав усе його єство, біль заволодів ним до останку, і це було вперше за його недовгий вік. Коник вперше не зміг відірватися од землі. То сон — думав він, блимаючи очима на пошматований блискавицями знавіснілий світ. Та страшний сон не минав, і прийшла розпачливим сполохом інша мисль, що се кінець. Пластався чорною хвилею, пручався, та старезне дерево, яке привалило і обплутало його своїм гілляччам, не випускало із своїх тенет. Гучно заіржав не так у сподіванні на порятунок, як посилаючи востаннє свій голос у недолюблений, недоміряний прудкими копитами світ. Затих. Тихо-тихо колихалася тужлива вітряниця на дні серця і поволі зупинялася. Ще потужний зблиск і висвітлений палахкою блискавицею степ, і чиясь постать чи то людини, чи звіра, що швидко наближалася до поверженого грозою дерева.
— Бідолаха, — бурмотів Іломер, скрушно поводячи головою і намагаючись вирізнити у буявінні знавіснілих блискавиць кінську голову. Мечем почав швидко обрубувати гілля, пробираючись до конаючої тварини. Буря затихала, і у світанковій імлі постав степовий розор: ошмаття перекотиполя, латочки обірваного листя і гілок, що пливли потічками, прим'ята трава. Летіли чорні оболоки, летіли і ховалися за небокраєм, натомість чистою лазурінню забриніла небесна глибочінь. І тільки тоді збагнув Іломер, що коник, якого він намагався порятувати, се той самий омріяний ним у молодечих снах громничий лошак, Див-кінь, за яким він стільки виходив Диким Степом. І кінь, і людина були вже геть знесилені. Стовбур ніяк не піддавався, потрібна була міць не одного велета, не дві руки, а десятки, а може й сотні, аби відважити велетенську липу. Іломер рубав і рубав цупкі тенета, одяг парував, і він скинув своє лахміття, врешті таки дістався до тварини. Кінь підняв важку голову, сумно зиркнув на хлопця, і тут же очі затягнуло сизою заволокою. Іломер шматував мокре гілля і хрипко волав до коня аби той, підміг йому у останніх зусиллях.
— Бісовий лежню, ну ж бо вставай, вибирайся із западні! Піднімайся, бо й твою дурну голову порубаю на цурпалки! Будеш знати, як по-дурноляпськи гасати степом. Вставай, кому кажу!
Воля до життя, яка дотлівала у бідолашній тварині, чи хрипкий, вимогливий голос, але щось таки змусило коника задрижати, забитися, у неймовірному зусиллі вислизнути із страшної западні. Похитуючись, звівся на ноги і тут же звалися на траву.
— Не поспішай, братику, — стурбовано клопотався Іломер, припадаючи до обраненого коня і обмацуючи боки. Скоро стало ясно, що кістки у того залишилися цілими, глибокі рани Іломер обмив і присипав попелом з вогнища, яке розвів на згірку, із густої гриви і хвоста вичесав реп'яхи і липкі кавалки бруду. Коник спав і знеможений хлопець також звалився побіч кінської спини просто на траву, щоб, коли прокинутися, застати лише вервечку слідів від копит.
— Ах ти зраднику, — спаленів хлопець, — чекай, доберуся до тебе та всі боки обламаю.
На сердитий голос із-за листв'яного хмаровиння палого дерева поволі висунувся чорний коник. Видно було, що сила до нього ще не повернулася, але очища вже палахкотіли живим блиском. Іломер простягнув до нього руку, та коник тут же відскочив. Хлопець повернувся спиною, косуючи на довгогривого красеня, той побрів на ним. Іломер засміявся: невелика слава приборкати ослаблого огира. Ось затягнуться рани, зміцніють моцаки, тоді й побачимо, хто кого.
Коник одужував швидко.
