Рівне/Ровно (Стіна) - Ірванець Олександр

А перший секретар все підіймався й підіймався на дедалі вищі сходинки й тераси у напрямку до свого Евересту красномовності.

"Ви ж зрозумійте – вам Україна все-одно не дістанеться! Та й що ви з нею робитимете? Ви, непрактичні романтики... Історію компартії України ви ж також вивчали? Хоч би у рамках історії КПРС! Пам'ятаєте, як у так званий харківський період тогочасні романтики, котрі випадково, цілком випадково дорвалися... пардон – дісталися до влади, цілими пачками пускали собі кулі в високі лоби?.. І правильно. Саме в цьому правда історії й діалектична логіка історичного розвитку. Ця країна мусить належати нам. Нам, управлінцям, керівникам, навіть, якщо хочете – чиновникам! Це розуміють ті з ваших колег, хто йде на державну службу. До нас на службу, між іншим. Он зараз у Києві непогану кар'єру робить один бувший... колишній поет з Канева, з глибин шевченкового краю. Вже до радника дослужився. Там, дивись, і старшого радника присвоять. Мені недавно на пленумі ЦК відрекомендували його – такий приятний молодий чоловік. І творчістю займається, між іншим. Про нього критика пише, як про передового поета сучасного.

А стосовно всього світу, який ось-ось дізнається, то дізнається він не про ваше зникнення, а про... Розумієте, письменнику Ецірване, ми вже давно могли узяти вас за зябра. В нас були, на нашій території перебували ваші батьки, ваша сестра. Але ми їм нічого не зробили. Бо тоді ви й справді верещали б, апелювали б до вашого "усього світу", до його "прогресивної громадськості". Але тепер – тричі "ха-ха"!"

Товариш Манасенко обернувся в куток, туди, де блакитно світився монітор. Оператор при компютері, немов зрозумівши, що розмова стосується його, повернувся разом з кріслом до середини кімнати. Це був молодий чоловік з косичкою і кількома десятками сережок в обох вухах. З-під ніг у нього раптом пролунало тихе гарчання. Напруживши погляда, Шлойма розгледів на підлозі те, що він спершу прийняв за килимок під ногами в комп'ютерника – великого світлої масті стаффордширського тер'єра. Молодик з косичкою звідкись з-під клавіатури дістав рожевого шматочка шинки і вкинув псові до пащі.

"Познайомтесь! Анатоль Діжа, наш провідний комп'ютерний спеціаліст. Він у нас один справжній комп'ютерник на все Ровно, до речі, родом з Західної, зі Львова. Випускник політеха. Тут, у нас він на повному забезпеченні, і собачка його також. Так от, Анатоль вже попрацював з диском, на якому записано... Ну... словом, запис зроблено нашим томографом сьогодні удень, коли ви там, в томографі перебували." – Товариш перший секретар шукав відповідних слів, не наважуючись тепер перейти з високої лексики на низьку, бо сам загнав себе на ці висоти попередніми своїми висловлюваннями. – "Одним словом, все, що ви там робили з громадянкою Бляшаною О.І. Пригадуєте, письменнику Ецірван?"

"Ну ж ви й суки..." – Шлойма відреагував цілком машинально, нічого іншого йому просто не встигло прийти до голови.

"Фе, письменнику Ецірван. І це говорите ви, майстер слова, віртуоз красномовства, як вас дехто називає..." – товариш перший секретар не приховував свого задоволення від почутого й побаченого – Шлойма таки втратив рівновагу в розмові, чого так довго від нього добивалися. – "Звісно, сам по собі секс між сорокалітніми людьми не приносить жодної естетичної насолоди. Ви – не Мікі Рурк, вона – не Кім Бесінджер, погоджуюся. Але аморалки, я повторю – аморалки! – її не люблять ніде. Ні на заході, ані на сході. На заході навіть сильніше. А ми, з допомогою товариша Діжі можемо тепер вставити цю дискетку в той ваш всесвітній Інтернет, яким ви так сильно пишаєтеся – адже ж можемо, правда, товаришу Діжа?" – комп'ютерник у відповідь кивнув і всунув у пащу псові ще одного плястира шинки. – "І всі зможуть побачити письменника Ецірвана в ровенському ліксанупрі. Майже як назва фільму. Як "Чотири шведки у Греції"! – перший секретар обкому відверто тішився своїми знаннями з царини вітчизняного й західного кінематографа.

"Як "Містер Піткін в ворожому тилу"... – Шлойма мусив відповісти хоч би щось. На душі було паскудно, та показувати це не хотілось.

"Досить блазнювати! Ми можемо відтворити ваш статевий акт навіть ізсередини! Наші найновіші технології це дозволяють." – гарикнув перший секретар і нервово пийнув зі склянки кілька ковтків "Геннессі". – "Чуєте – ізсередини! Такого порно ви ще точно не бачили! А його можуть побачити сотні, тисячі ваших знайомих..."

"Я сьогодні тут, у вас, всередині Стіни бачив всякого." – Ецірван опирався уже лише за інерцією. Його вже просто фізично нудило й від цієї розмови, і від тоніка, який не тамував спраги, а лиш пік усередині противним гіркуватим присмаком. Але розмова ще не закінчилась.

"Письменнику Ецірван!" – голос першого секретаря бринів якось майже урочисто. – "Ви не всередині Стіни,а якраз назовні! І ви зробите те, про що ми вас просимо. Виконаєте наше доручення. Вам і тільки вам випала ця благородна, ви б сказали, шляхетна, місія. Адже й берлінська стіна теж звелась й розвалилася протягом вашого життя. Й кому, як не вам, бути найвідвертішим супротивником усякого роду стін та бар'єрів?.. А ми, зі свого боку, от пригадаєте мої слова – ми ще замовимо вам пєсу про падіння Стіни. І це буде кращий ваш твір! Але спершу ви мусите спромогтися на вчинок – об'єднати місто. Зробіть це! Ми віримо у вас!"

І товариш перший секретар, на всю силу гойднувшися в кріслі, кинув маленького жовтого ключика понад круглим столиком просто Шлоймі на стулені коліна. Письменник Шлойма Ецірван смикнувся, ключик прослизнув між ніг і впав на підлогу. Ецірван підібрав його з підлоги і повільно впхав до лівої кишені. З-за спини нечутно наблизились Самчук з Миколою Івановичем, підняли його попід лікті й повели до дверей. Хтось з них двох всунув Шлоймі під пахву рукописа Степаниди Добромолець, якого він вже й не міг пригадати, де й коли залишив.

"Ваша машина стоїть зліва від входу. Ключі в замку зажиганія." – Микола Іванович говорив просто над вухом, діловито і спокійно. – "На пропускном пункті всі предупре... попереджені. Так шо проїдете без ніяких осложнєній."

Вони вийшли на ґанок обкому й зупинились на верхній сходинці. Зелена "мазда" і справді стояла ліворуч, в затінку верб, майже під тим самим місцем, де сьогодні удень на сходах Шлойма перестрів Уляну. Стіна все ще лежала паралельно фасадові обкому й постаті у плащах кольору хакі так само ритмічно-симетрично стояли через рівні інтервали попід нею.

Самчук і Микола Іванович зупинилися й дивились на письменника Ецірвана, відверто, просто в очі. Раптом Микола Іванович зробив крок, ні, півкроку вперед, і без жодного слова простягнув Шлоймі долоню. Шлойма цілком машинально потягнувся вже потиснути простягнуту руку, коли почув:

"Вгостіть-но ще на прощання сігаретою іностранною..."

"Так-так, звичайно." – пачка "Галуазу", вже добряче пожмакана й пом'ята, знайшлась у лівій кишені джинсівки. Одну з двох останніх сигарет він вручив Миколі Івановичу, іншу всадив собі до вуст і припаливши від простягнутої йому запальнички, пожбурив порожню пачку просто під ноги, на сходи. Йдучи до авта, боковим зором, через плече встиг помітити, як хтось із двох швидко нахилився й піднявши порожню пачку, всунув її собі до кишені.

В салоні авта він кілька хвилин посидів нерухомо, з відчиненими дверцятами. Допалив сигарету, викинув під переднє колесо. Запустив двигуна, витиснув зчеплення, повільно виїхав ліворуч, уздовж Стіни, вгору й далі.

Останні метри перед пропускником. Он внизу, біля головпошти вже видно дротяну браму й тролейбусне кільце під ґанок універмагу. Ліворуч, за ялинками, в парку промайнула могилка з маленьким погруддям героя громадянської війни, сербського авантюриста Олеко Дундича. Далі – кафе "Супутник", в нього так і не зайшлося, смак тістечка "Лимонного", присипаного цукровою пудрою так і лишиться непізнаним і невпізнаним – до наступного твого приїзду сюди? (Після об'єднання міста, якимсь переповненим тролейбусом відновленого наскрізного маршруту...) З вітрин магазинчика "Одяг" на тебе облупленими обличчями витріщились манекени в крімпленових костюмах. Схил закінчується, попереду рівнина, на якій розляглася західна частина міста. Тролейбус відвалив ліворуч, іншого транспорту тут не буває. Дротяно-металево-зелена брама повільно відхиляється – жодної автоматики, її вручну тягне здоровенний мордатий солдат у трав'янистому кашкеті. Вираз його обличчя незадоволений, він показує тобі всіма частинами свого дебелого тіла: давай, проїзди швидше, якого хе...

Наступна брама, он вона, за кілька метрів. Пропливають повз тебе порожні будочки митного й паспортного контролю. Брама розчиняється, як тісто у діжі – розпливається на всі боки, просто у виблякле й сяюче поліське небо. Ні, це ліхтарі на Майдані Незалежності. В Західному Рівному на освітленні не ощадять. Ще й вечір не настав... Як швидко ти забув про це.

Повільно доїхавши порожнім відтинком Соборної до дев'ятиповерхового будинка з ощадкасою в першому поверсі, Шлойма загнав "мазду" на тротуар і проти всяких правил припаркував за газетним кіоском. Виліз з салона. "Стоп, а куди ж тепер?"

***

Найперше треба купити сигарет. Вже ж тут, у Західному Рівному це зробити – не проблема. Ось колишнє кафе "Сніжинка", в тому самому дев'ятиповерховому, через стіну від ощадкаси – тепер тут продовольчий супермаркет. Шлойма захряснув дверцята "Мазди" й підвів голову, дивлячись на дах будинка. Це був перший "хмарочос" у їхньому містечку й відповідно – перший будинок з ліфтом, предметом заздрості усіх дітей, до свідомості яких дійшла ця думка. Шлойма з Уляною якось, після дитячого кіносеансу на десяту годину в "Юності", вже повертаючись на автобусну зупинку, по тривалих ваганнях таки наважились зайти у під'їзд, спробувати покататися. Пригадується, було літо, чи пізня весна. Напівтемна прохолода порожнього під'їзду огорнула їх і трохи засліпила після залитої сонцем площі. Взявши Уляну про всяк випадок за руку, іншою рукою старший брат натис рубіново-зернистого кольору кнопку, яка одразу ж засвітилась у своїй глибині. Сьогодні Шлойма вже не міг пригадати, чи до того разу він вже їздив ліфтом, чи й для нього це також була ініціація.