Листя землі - Дрозд Володимир
Луки Агас любив — вони нагадували йому пустелю, колиску його племені древнього. "Широка страна моя родная, много в нєй полєй, лєсов і рєк…" Лісів можна було б і менше, лісів Агас не любив. У тридцятому році його, молодого лейтенанта, випускника чекістської вищої школи, послали у ліси поблизу Мньова — розчавити у зародкові селянське повстання, що його очолив колишній червоний партизан, потім — начальник повітової міліції, потім — підкуркульник і контрреволюціонер Галайда. Йому, бачте, заважали щойно організовані колгоспи. Колись, воюючи з біляками, червоні партизани наївно думали, що воюють за землю для самих себе. Більшовики нагодували їх земелькою, донесхочу: частину банди посікли з кулеметів, більшість спійманих у лісах постріляли, інших відправили у концтабори, до білих ведмедів. Тоді ще не було неподалік Мньова Об'єкта номер один. Тепер йому, Агасові, не доведеться відправляти засуджених скорим пролетарським судом далеко… Тепер Об'єкт ковтатиме їх, як пес мух. Його справа — налагодити конвеєр. І щоб — черга вишикувалася, щоб люд мньовський штовхався, кому першому. З патріотизму і страху. Агасові бачилися в уяві його колони, валки під червоними прапорами і гаслами: "Виконаємо і перевиконаємо план ворогопостачу! Дружно відгукнемося на заклик батька Сталіна поповнити ряди шпигунів і шкідників!" Капітан Агас мстиво посміхнувся. Бо ніч була у його житті, ніч у Чорному лісі, поблизу Мньова, коли він, Агас, трохи не загинув по-дурному. На чолі групи необстріляних міліціонерів його послали у розвідку. Для таких подвигів він внутрішньо не готовий, він — інтелігент, мисляча особистість. Одна річ, наприклад, командувати дивізією чи механізованим корпусом, виробляючи у надійному штабному бліндажі тактику і стратегію героїчного наступу. Інша річ — брести лісом, де із-за кожного куща кожної миті у тебе можуть стрелити з берданки чи обріза. І таки втрапили вони на засідку лісовиків, по-дурному підставилися їм, присівши перепочити край болітця. Був, здається, червень, на узліссі видзвонювало птаство, а на болоті потривожені жаби і очеретянки виспівували дуетом. А потім у них стрелили, з-за кущів, з берданок та обрізів стрелили, двох міліціонерів уклали на місці, з рештками групи Агас кинувся в очерети, брів болотами, по пояс у чорній торф'яній багнюці. А коли уже вибирався на протилежний беріг болітця, його наздогнала випадкова куля, ковзнула по шиї, трохи не зачепивши сонної артерії. Не зачепила, але відтоді, коли хвилюється, голова його починає тіпатися. Про це добре знає усіляка контрреволюційна наволоч, яку він допитує ночами. А коли голова тіпається, він геть втрачає контроль над собою, він стає безжальним до ворогів радянського ладу і особисто товариша Сталіна, великого керманича великого народу. Лікарям він не признається — може зашкодити кар'єрі. Кінь, який накульгує, уже не кінь. Але бойове поранення допомогло йому поза чергою здобути звання старшого лейтенанта. Бо наступного дня розпочалася успішна бойова операція супроти лісових бандитів і про невдалу розвідувальну вилазку до лісу уже ніхто не згадував. І лише у його, Агаса, пам'яті — це принизливе брьохання у болоті, принизливий, розпачливий страх смерті і бандитська куля, послана навздогін. Тепер він — за усе відплатить мньовським обивателям. За страх свій, приниження своє — найперше. Відтоді минуло сім років. Усі, хто мав хоч якусь причетність до селянського заколоту, суворо покарані справедливою, але безжальною, по-пролетарськи суворою радянською владою: перед від'їздом до Мньова він переглянув деякі справи бандитів. Але залишилися родичі, родичі родичів, діти, діти дітей, і треті, і четверті покоління… Як обіцяв Мойсеєві суворий єврейський Бог. Втім, густої каші на цьому не звариш, так, ріденький кулешик хіба що. Потрібне щось інше, масове, спектакль, феєрверк, щоб про нього почули і в зореносній Москві, не те що у Києві. Потрібен масштаб, достойний його, Альберта Агаса. Він — придумає такий спектакль, схожий на ті, що їх ставить у Москві товариш Сталін, коли підсудні самі, з патріотизму і любові до товариша Сталіна, просяться на ешафот, а за мить до смерті освідчуються в любові до радянської влади і до товариша Сталіна… Альберт Агас — теж великий режисер життя, режисер сталінської епохи, хай і в меншому, районному, масштабові. Над лісом зійшло сонце — густо-багряне. Туман над луками став червоним, клубочів кривавою піною. Колона енкаведистських машин пливла по морю крові, море розступалося, як перед Мойсеєм і його народом. Він, Агас Альберт, крові не боїться. Занадто багато уже пролито її, аби — боятися. "І упало з народу того дня близько трьох тисяч чоловіка". Так написано у книгах Старого Заповіту. Упало з народу — як листя з дерева. З благословення Божого. А його начальники благословили — не обмежено, скільки зможеш. Бо Об'єкт — ненаситний. Об'єкт проковтне стільки людської маси, скільки її поставить Агас. І усе мало буде. Що ж, він — старатиметься. Альберт забився у куток машини, загорнувся у плаща і — задрімав. Попереду — тяжка ніч. Перша ніч кари. Бо згрішив цей народ великим гріхом, тим уже, що живе на цій благодатній землі і має її за свою, зігрішив перед великим Сталіним. А він, Альберт Агас, — янгол великого і суворого Сталіна, янгол із мечем палаючим…
А жив-був у селі Сиберіжі, неподалік районного містечка Мньова, сліпий лірник, що його люд тамтешній здавна Криласом прозивав. А прозваний Криласом за те він був, що співав — як усенька півча, гучний голос, красивенний, даровано йому було од роду, а пісень і мелодій різних знав він несусвітньо. Та і сам він пісні придумував, слова і музику із душі своєї черпаючи, як із криниці бездонної, хоч із трьох рочків світу Божого не бачив, віспа чи якась інша хворість (давно теє було, ніхто уже не пам'ятає) очі йому безжально вигризла. А жив Крилас із того, що люди за пісні його та гру на лірі, ще — бичком у народі званій, давали та що дружина його Олена приробить на грядці, невеликій, коло хати, іншої землі не мали вони ніколи. Співав він на весіллях, на ярмарках, на вечорницях співав, де лишень люд у гурти збирався. Ходив останні роки — із сином малим, поводирем, по селах навколишніх і тамочки наспівував. Але поменшало весіль на Мньовщині, як і по всьому Краю, в останні роки і не ті уже весілля стали, люд збіднів, багато сільського народу із голодухи вимерло у тридцять третьому році. І ярмарків не стало, і на вечорниці молодь не збиралася, заборонила влада вечорниці. А відтак покликали Криласа до сільської Ради і мовив до нього приїжджий начальник голосом залізним: "Заборонила влада радянська отаким, як ти, старцям на бичках своїх бринькати і пісень усіляких, вищими начальниками не перевірених, напридумуваних у головах ваших темних, наспівувать для трудового народу. Є у нас при сільських клубах і хатах-читальнях художня самодіяльність, там усе перевіряється, що співать, і чи дозволено вищою владою. Отож ти замок на рота свого язикатого повісь, а бичка свого у печі спали, якщо не хочеш загриміти туди, де й Макар телят не пас, бо нема на чім пасти: дванадцять місяців зима, а весь інший час — літо…" І озвався на ту мову грізного начальника Крилас: "Товаришу начальник, я вас вислухав, тепер послухайте-бо і ви мене. Бо то не я співаю, а співає душа моя. Якби мав я очі зрячі, я б норми соціалізму перевиконував, і досі стахановцем був, у великому почоті, і, мо' б, до самого товариша Сталіна ім'я моє всенародною славою докотилося. Але не маю я очей зрячих, одрізаний я од людяк навколишніх ніччю темною, вічною, і дотуль я з людяками, докуль співаю для них. І за справедливим радянським законом та новою сталінською Конституцією повинен я у соціалістичному курникові своє сідало мать…" Помовчав начальник, а був це сам Соломон Шльома, большак із районного енкаведе, і продовжував уже м'якішим голосом: "Якщо вже не може прожити душа твоя без пісні, то хай співає вона про великого вождя нашого товариша Сталіна, про сталінську Конституцію і щасливе колгоспне життя, а не шкідливі для радянського ладу частівки про колгоспників-злидарів, як ти це робив у хаті Семена Деркача, на хуторі, перед гістьми його, тринадцятого квітня поточного року. Я маю папір на тебе, і вже в моїх можливостях забезпечити тобі сідало на тюремних нарах, рочків на десяток. Але не роблю я цього лише через каліцтво твоє. Це наша з тобою попередня, профілактична розмова, так її і розумій. Якщо ж не зрозумієш, не зробиш відповідних висновків, повернувшись до своєї домівки, зробимо висновки ми щодо тебе…"
І побрів Крилас додому у глибокій задумі, хто б це міг на нього, сліпака і старця, папера скласти високим начальникам мньовським. І не знав він, на кого подумать, бо гостей у Деркача тоді багато було, іменини господаря справляли, Деркач — у начальниках сільських ходив, мав чим гостей потчувати. І співав він гостям Деркачевим інших, давніших, пісень, а цієї — не хотів співати. Але підпилі гості упрохували: "Про колгосп, про колгосп заспівай…" І чарку за чаркою йому підносили. "А не посадите ви мене, дорогі товариші начальники?" — запитував, вагаючись, бо з голосів чув — увесь сільський актив гуляє за столом іменинника. І запевняли його начальники сиберізькі хором хмільним, що — не посадять. І заспівав він, здуру, сп'яну. Отої, про колгоспників-злидарів, а ще — про Україну. Гості реготіли, слухаючи, потім знову чаркували, і про старця-лірника не забуваючи. А назавтра, прохмелившись, хтось із них і наклав зі страху у штани, і поспішив бігма у район — вислужуватися перед суворою владою. А може, і не так на нього, сліпака, для якого кожен Божий день — тюрма темна, бочку котили, а більше — на самого Деркача, у чиїй хаті співав лірник пісні про доведених до жебрацтва колгоспників. Бо вони, галіфетчики сільські, гризлися поміж себе коло влади, яко пси біля кістки…
І впродовж багатьох днів опісля тої розмови із начальником районного НКВС Крилас не підходив до людей, сидів у хаті чи на призьбі за хатою і стиха награвав на лірі своїй, придумуючи пісню про товариша Сталіна. Але не в'язалися ані слова, ані мелодія у пісню вдячну, бо — мовчала душа його до великого вождя і учителя.
