Листя землі - Дрозд Володимир
А діти думають, що батько, мабуть, п'яний. Віра і Люба — сії вже до школи ходили, а Вітя до школи ще не ходив, домував. Дак йон до Віті і каже уранні: "Сьогодні самі підете в лікарню до мами, понесете їй чаю з варенням, вона просила, а я вже буду помирать". А тої ночі сестрі моїй Марії наснився сон поганий, прибігла вона з Муравиці до нас, а Федір уже й не говорить. Дак вона викликала скору з лікарні, скора його подивилася і каже: "Заберіть дітей зі школи, хай будуть коло нього, а меншенького із собою візьміть". Дак вона так і зробила. І се вже дівчата діжурять коло батька. Другого дня, на Віриному чергуванні, йон і кончився. Дак Віра тади біжить не до мене, а біжить на Муравицю, до тітки Марії: "Уже татко помер!" А мені ж ніхто нічого не признається, я лежу у лікарні, після операції тяжкої, і ще не знаю, чи виживу. Лише вісточку мені діти принесли, що батько прихворів, тому і не провідує, а не кажуть, що його вже нема. Боялися, щоб мені хужей не зробилося. А сестра моя Марія прийшла до лікарів і гомонить їм: "Що ж із нею робити, у неї ж троє діток, а чоловік помер?" А лікар, що робив мені операцію, відповідає: "Якщо ми Федорі скажемо, то вона закомандує, щоб її везли на похорон, а шви полопаються і буде ще гірше". "Ні, луччей ми не казатимемо їй про похорон! — погодилася Марія. — Бо, як ще і з нею що погане станеться, сама я із дєтвою її не справлюся, бо у неї аж троє діток". Похоронили яни Федора без мене. А вже десь третього дня приходять до мене у лікарню Марія та Любка та й кажуть: "Хоч кричи, хоч не кричи, а вже твого Федора нема на світі". І все чисто розказали. Що ж, нема то й нема. Заплакала я, та й годі. Бо треба якось далєй жить, бо дєтви у мене — череда і одне одного малєй. А тади вже прошуся я, щоб на дев'ять днів мене з лікарні виписали, хоч на дев'ять днів на могилі його побуду. Виписали мене, і скора, правда, одвезла, до самого порога. А мої вже мене стрекають. Я у крик та в голос, бо ж мені без чоловіка мого і хата моя — не хата. А тади і вмовкла: що ж, думаю, той крик та плач мені поможуть, коли троє діток на руках моїх. Сестра Марія утішає: "Будеш ти, Федоро, з дєтвою, буду і я з твоїми дітьми, як матка родна, бо мені ж Бог діток не дав". Справді, вона мені помагала, як рідна матір. Сама було так не з'їсть, як діток моїх нагодує.
Як дев'ять днів відбули, заїхав до мене на скорій лікар, що операцію робив, подивився рану мою: "Кишки випадуть, якщо шви не накладемо". А шви — це знов лікарня. Я заплакала і думаю: "Що мені робити?" Бо мені не можна було і дня спочить, бо у мене трійко дітей малих. І не пішла я болєй до лікарні, і так — по сьогоднішній день, зажило, і вскорі я на роботу вийшла. Як уже мені діставалося, у жисті сій, того ніхто не знає. Я і на цегельні роблю, сирець той із лінії знімаю і з печі гарячої на піддони кладу, і в школі прибиральницею, і в колгоспі що прироблю, і по людях. Ті, що про сиріт дбають, приїхали з району, зайшли до мене, запитують про мою жисть. А я плачу та галакаю: "Яка ж моя жисть, як се я з больниці прийшла, і сама нікудишня, і троє діток малих на моєму горбі. Треба ж їх якось на тім горбі піднімать. На осінь і Вітю треба до школи посилати, а дві школярки уже ходять". — "То ви знаєте що, — радять вони, — здайте свого хлопця до інтернату, а дівчата хай будуть коло вас". А я ще дужче заплакала та й кажу: "Як ми з Федором хотіли хлопця! То я тепер од дітей, од дівчат одділю свого хлопця та здам у той тернат? Ні, буду шматок хліба ділити на трьох, а собі — четверту пайку. Хай вони будуть разом, нікому їх не віддам і нікуди не розкидаю. Буду ростити, скільки у мене хопить сил".
І нікуди я свою дєтву не віддавала. А робила у жисті — не менєй, аніж у таборах замолоду. І на роботі основній, і на підробках, і людську роботу хапала — прала, мазала, полола, і удома треба було діток доглянуть. Удосвіта у школі мету, мию, тади біжу додому — збираю дєтву у школу, тади біжу на цегельню, щоб не запізнитися. Директор цегельні було на місточку через річку Синявку, за яким — цегельня, стоїть і гомонить: "Чого ви, Федоро, так із себе душу рвете, так біжите? Якби могли, то вискочили б із себе!" — "Товаришу директор, — відповідаю на бігу, — як уже у двір цегельні ускочу, не боюся нікого". А тади по годиннику стежили, хто коли на роботу з'являвся і дуже строго було. А з роботи прибіжиш — того нема, сього нема, треба десь його узять. Як неділя та прийде, стольки набереться роботи, що й не пороблю було усієї. А ще ж і грядка коло хати, на схилі гори, і сяке-таке хазяйство. Роблю, роблю, роблю день і ніч і лише про дєтву свою думаю. Другі діти з батьками та матерями, а ж хочу, щоб і мої не гірше — і з'їли, і зносили. Якось що геть я переробилася, уже сил і грамини у мені нема, а в голові — одна думка: "Господи, якби і на мене смерть прийшла, скольки ще я буду мучитися!" А тади узяла у сінцях весельце, Федір мій, покуль жив, любив рибачити, сіла у березі в човен і попливла, наче на той беріг, по щавель. А сама думаю: "Отамочки посеред ріки — бульк у воду і каменем піду на дно, уже я не в силі так жить". І тільки я так подумала, як із Невклі райдуга на півнеба виросла, коромислом многоцвітним, а се після дощу було. Райдуга виросла наді мною, наче квітка, а на райдузі, дивлюся, сидить, звісивши босі ноги, увесь у білому, Нестор Семирозум, із писаннями своїми. Я і кричу до нього душею змученою: "Докуль?!" А у нього очі сумні-сумнющі, повні сліз, наче вікнини в небі синьому між хмар після дощу, І голос, як відгомін далекого грому: "Докуль і житимеш, Федоро. Але проситиму Господа, аби за жисгь твою трудну, коли вже дєтву поставиш на ноги, воздав тобі смертю льогшою". І не стало Нестора Семирозума з писаннями його — на райдузі, і сама райдуга розтанула наче. І повернула я човника та й погребла до свого берега: "Хай уже як прийдеться". І смерть од мене хтозна-куди забігла, і діток своїх я підняла. Правду житейське псалмо говорить: "Житейськеє море іграє волнами, в нім радість і горе завжди перед вами, а ніхто не ручиться, ніхто не узнає, що статися може, що завтра з ним стане…" Бо, покуль людина живе на світі, вона думає по-своєму, а яно ж не так буває, як ти хочеш, а так, як доводиться…
Дак і льовку ж, ой льовкенну смерть Федорі Господь послав! Се вже я, Марія, сестра її родна, дописую Книгу жисті її, бо зійшла неждано Федора з поїзда живих на станції безім'яній і далєй поїзд, без неї уже, їде. Се ще Пакуль був, але і той чортів Чорнобиль уже був. А у нас на Муравиці городи пізні, прибутна вода довгенно стоїть, побіжу, думаю, поможу Федорі грядку скопать. Бо її город височенний, на схилі гори Жомирівки, трактором не заїдеш, а коней теперечки не допросишся, де тії коні. Ну і потеліпала. Чеберяю стежкою вздовж Білорічиці, а красивенно ж — Господь у душу дихає, і гольки. Клени і верби над Білорічицею цвітуть, синюще небо над головою наче золотом вишите, а в тім золоті, у тім квіті раннім — джмелі та бджоли басисто виспівують. Ось перейшла я кладочку через Білорічицю, і вже Невкля розповніла, наче окравка вбрання небесного, стелеться по лугах, і гора Жомирівка над Невклею, і гніздо моєї Федори під горою. Дивлюся здаля, а сама вона впряглася у возика з гноєм і, перехнябившись, навпіл склавшись, волочить його по краю грядки своєї аж на верхів'я гори, де скопаний нею пластовець по цілику. А я їй частенько казала: "Уже, сестро, дєтва твоя на ноги зіп'ялася, уже й без твоєї городини проживе, нащо ти так надриваєшся на тій-бо грядці?!" — "Так я жисть свою прожила, — вона мені було одвічає, — і вже не перемінюся, покуль, як казав Нестор Семирозум, зів'ялим листком до підніжжя жисті впаду і сама тінь од мене зостанеться…" Тут я за хату її зайшла, не стало мені видати Федору, а коли на стежку горішню ступила, бачу — візок із гноєм сам котиться по крутосхилу, зачепився віською за грушу і перекинувсь. А Федора моя лежить, розкинувши руки, горілиць, на цілику, уже зеленькуватому, бо уже все брунькувалося, бо весна, лежить Федора моя і не ворухнеться, своє оджила, одробила. А небо, синє-пресинє, схилилося над Федорою, і дві сльози, як дві зорі, покотилися по небосхилу і упали в Невклю.
Книга страху
Се книга нащадків Адамових, які один одного на той світ підштовхували — хто з користі, хто з ненависті, а болей із ляку-переляку: Каїн посвідчив на Авеля, Авель посвідчив на Івана, Іван посвідчив на Миколая, Миколай посвідчив на Кузьму, Кузьма посвідчив на Гаврила, Гаврило посвідчив на Дениса, Денис посвідчив на Матвія… І не було сьому кінця-краю, і люди мньовські та сіл околишніх у чергу писалися, коли кому із сидором під пахвою до казенного дому простувать, як за хлібом чи мануфактурою під кооперацією, бо не вистачало місця для усіх у казенному домі, і до Змія у пащеку не встигали енкаведисти їх вивозити.
Бо усіх Адамових нащадків, які до тюремних підвалів утрапили і завербованими себе визнали, без ліку було. І простогнав отець Петро, настоятель Мньовського Преображенського собору, коли слідчий Шльома (а се ще він долі людські у районі плів, ще капітан Агас не заявився у Мньові і не витряс його із мундира енкаведистського на підлогу цементову, підвальну) на допиті показав йому газетку із відмовою від батька-священика його сина, рахівника районного кредитного товариства: "Господи, та навіщо ж ти придумав цей світ і людяк у світі сьому?!" І долинув той стогін горісний із кабінету Шльоминого до самого Господа. І засмутився Господь у серці своїм, і пожалкував Він, що, сотворивши землю прекрасну, невдячну людину сотворив на землі. І промовив Господь до самого себе: "Руками насильників із поганої породи людської зітру я людину, яку сам навіщось сотворив, із поверхні земної…" І зіпсувалася земля перед Божим лицем, із волі Божої, і переповнилася земля насильством…
А я гомоніла і гомоню, а ви хочете слухайте, хочете ні: тольки за теє Бог людяк нещасних карає, що вони на світі білому живуть…
А я замолоду думала дурною головешкою своєю і думаю досюль: се уже земельці од людяк тяжко стало, стольки нас на світі розвелося, ось вона, земелька, стогнала-стогнала, а Бог і почув. Од тих пір яно гак і робиться на світі, щоб нас, людей, менєй стало: то голодухи, то войни, то одне на одного пішли ми, яко звірі люті…
А я гадкую собі, що усе сеє тольки у нас у Мньові да у довкіллі і робилося, за лісами та болотами.
