Листя землі - Дрозд Володимир
Може, сеє і правильно робиться, бо ви напилися людської кровиці од пуза. Жаль тольки, що й безневинні, прості людяки разом із вами безневинно гинуть". Тут я підвівся з-за столу і грізно вигукнув гостю в обличчя сліпе: "Не смійте, громадянине, у моїй хаті робити контрреволюційні заяви, бо змушений буду як член райвиконкому узять вас за шкірки і одвести куди слід! Наші органи не дозволять і волосині із голови безневинної людини упасти, а якщо уже садовлять, то — є за віщо, виключно отаких, як ви, шкідників і контриків, прихованих троцькістів або засланих до нас світовим капіталізмом ненависних шпійонів". Туї він почав лялякать різну злісну контру на товариша Сталіна, яку навіть не хочу переповідать, а потім ще додав: "А маршала Тухачевського і командарма Якіра Сталін за віщо постріляв? Бо розумаки були, далєй од нього бачили, а йон тольки жополизів своїх привічає…" Ну, я уже не стримався, звиняйте, матом громадянина Каранду покрив, ухопив за рукав полотняної сорочки і потяг із хати, аби ним і не смерділо, водночас активно заперечуючи брехню на дорогого товариша Сталіна: "Та я сам би тих шпійонів германських постріляв, якби мені партія довірила, і тебе, сучого сина, на додачу. А товариш Сталін — це наше сонце на усі віки!" І як виводив я громадянина Каранду із двору, се мої ближчі сусіди бачили і можуть посвідчити, і моя дружина законна, яка активно плювалася услід непроханому гостю, і ще — головний агроном району товариш Янушкевич, що їхав якраз повз мій двір бричкою у колгоспні поля. А ще як вів я громадянина Каранду через двір, він нахабно заспівав пісеньку, ним же, як кажуть люди, складену: "На столі стоїть бутилка, а в бутилці — виноград, Ленін був карманський жулік, ну а Сталін — конокрад!", чим остаточно виявив себе як злісний ворог народу і усього нашого щасливого життя під сонцем сталінської Конституції, про що чистосердечно доповідаю дорогим і шановним органам, аби прийняли до громадянина Каранди рішучі і суворі міри. А як кума я вказаного громадянина навік зрікаюся, про що готовий привселюдно заявити на сторінках газети "Голос колгоспника", якщо редакції районки буде спущена од верхів відповідна вказівка. Григорій Костюк, член ВКП(б) із 1931 року, начальник Мньовського дорожнього відділу".
Дак який же йон був хитрющий, сей Костючок, по-вуличному, а з доносом своїм — припізнився. Як у тім анекдоті про трьох сміливців, що радянську владу гудили, а тади — наввипередки, хто першим добіжить до тої вже енкаведухи. Бо сеє усе йон уночі сочинив. уранці ж побіг у органи, з писемцем на ім'я Соломона Соломоновича Шльоми, а вже Шльоми нема і в помині, уже Шльома, Агасом до крові збитий як прихований ворог народу і член сіоністсько-фашистської підпільної організації, у камері на онучах своїх повісився. Тож прийняв його капітан Агас, невиспаний, злий, уже він на повну котушку історію з Криласом розкручував. Усе сеє мені сам Григорій Костюк розказував, Костючок по-вуличному, коли ми з ним на теплій грубці-лежанці партизанили, узимку сорок другого року. Агас лише зирнув на ту його писанину і відро води крижаної на голову Костючкові вилив: "Дорогому товаришеві Шльомі, значить… Для вас він — дорогий, а насправді виявився ворогом народу ваш Шльома. Як це розуміти?.." — "Ну, я туточки і зрозумів, що за минулу ніч повний персональний переворот у районному енкаведе стався, я ж лише знав, що тієї ночі багатьох у Мньові забрано, "чорний ворон" так і снував по вулицях. А я ночами тади не спав, на ґанку сидів, піджидав, коли і за мною приїдуть… — сеє усе сам Костючок мені розповідав. — І зрозумів я ще тої ночі: із Криласом треба поспішать, виявити, так би мовити, партійно-громадську ініціативу, бо якщо я кума свого не посаджу, то він мене по дурості своїй посадить. І тут попався — півником у борщ. Бо слід було б мені того ж дня, по обіді, просигналити, а не через ніч. Я як стояв, так і упав на коліна перед капітаном Агасом. Мовляв, не міг я цього знати, а звертався до старшого лейтенанта Шльоми як до людини посадової, осяяної авторитетом рідних органів, звертався у повній своїй відданості радянській владі і особисто товаришеві Сталіну". Агас дочитав писульку Костючкову і далєй — кривим шилом його: "То ви, виявляється, могли попередити учорашню злісну акцію сліпого негідника на мньовському майдані, а — не зробили цього. Отже, і вн — співучасник контрреволюційної змови!" Ну, тут уже Костючок геть розклеївся, наче спаралізувало його. Розпластався на підлозі, біля ніг капітана, трохи хромовики його не лиже. "Пропав, — думає, — ой пропав навіки. А що ж мої діточки без мене, а що ж моя жіночка?!" Але ще — язиком лепече: "Дорогенький товаришу капітан, мені сам секретар обкому, наш крайовий вождь товариш Маркітан руку тиснув за стаханівську мою діяльність на ниві дорожнього будівництва, і нинішній секретар райкому товариш Уснач мене добре знає і може відрекомендувать із найкращого ідейного боку…" А Костючок ще не знав не відав, то уже й Маркітан загримів, декількома днями раніше, але ще не було в газетах про арешт його, і на Уснача хлопці із енкавеес у кабінеті його уже чекали. Тут капітан Агас посміхнувся, а краще було б ніколи не бачити, як посміхається капітан, скольки годочків минуло, влада помінялася, "Кругом!" нам скомандувала, і ми повернулися та назад бадьоро покрокували, одкуль досі ішли, а я ту посмішку пам'ятаю, ой пам'ятаю. Агас посміхнувся і каже: "Бач, скільки шкідників, найманців фашизму можуть відрекомендувати вас із кращого боку…" У Костючковій голові усе вверх дном перевернулося, бо ще ж люди ці уособлювали для нього радянську владу, і простогнав він: "Дак ви мене арештовуєте?" Невідомість для нього, паралізованого страхом, уже страшнішою видавалася, аніж сам арешт. "Якщо потрібно буде, арештуємо! — твердо пообіцяв капітан. — А поки що — геть відси!" І натиснув на кнопку електричного дзвінка Агас. Дак зайшло до кабінету двоє хлопців у формі, підняли Костючка за руки, за ноги і однесли у сад, там кинувши. І сидів Костючок у саду, під тополею, біля того енкаведе, нікуди не ішов, бо ноги його ще не тримали. Аж тут вийшов із будинку капітан Агас, у готель ішов, перекусити. Костючок і мовить до нього жалібно: "Луччей тепер арештуйте, товаришу капітан, анєй щоночі мені ждати… Хоч і безневинно, але готовий я постраждати для рідної радянської влади, якщо вимагається політичним моментом…" — "Безневинних ми не арештовуємо, громадянине Костюк. — строго, але без озлості, по-батьківськи відповів на те Агас. — А ось за наклепи на органи арештувати можемо, так що притримайте язика. Бо ще не прийшов ваш час. Сокиру у руках тримати можете, не розучилися на керівній роботі?" — "Не лише сокиру, товаришу капітане, а — будь-який струмент, своїми руками, можна сказать, хату собі вибудував!" — похвалився Костючок. "То ідіть по свій струмент, організуйте доставку дощок із лісоскладу і робіть козирки над підвальними вікнами будинку районного відділу НКВС. Щоб у камери до ворогів радянської влади небо і не заглядало!" Тут Костючкові трохи сили додалося, і поплентався він навпростець, через колишній попівський, а тепер райкомівський сад додому по інструменти. А як брів йон через сад, назустріч троє міліціонерів секретаря мньовського райкому Уснача, без шкірянки, з руками за спиною, вели. Уранці, щойно з'явився на роботу, серед білого дня, можна сказать, узяли його.
Відтоді і серед дня у Мньові брали, бо ночі "чорному воронові" не вистачало. Гут і зрозумів посмішку капітана Костючок, і холодним йогом облило його. Кивнув до нього жалібно Уснач, але не відповів на той кивок Костючок, мимо пройшов, із лицем закам'янілим.
Сеє усе сам Костючок мені розказував, і я переказую — задля правдивої історії тих днів страшких.
І вийшов Крилас із двору кума свого Григорія Костюка. переляканого у смерть, і подався вулицями Мньова, ведений синком своїм Тарасом, бо змалечку стежки не бачив. І було йому тяжко на душі, як ніколи досі, бо кум відкрився Криласові ницістю своєю, а він кума за добру людину мав. І не розумів лірник, що із мньовськими людьми діється: наче учаділи вони од диму гіркого, що з боліт навколишніх, торф'яників пересохлих, на місто сизими хмарищами суне. І було місто наче вимерле, лише чиновнички райцентрівські, що поспішали з обіду до канцелярій своїх, шерхотіли об соту парусиновими черевиками. І вже не думав Крилас про храмування, а думав він, із ким живим у цьому мертвому, випаленому сонцем гарячим місті словом перекинутися, аби зрозуміти, що з людьми відбувається. І згадав він про колишнього сиберізького учителя і колишнього червоного партизана Антона Желепу, що тепер у Мньові поживав, школою завідуючи. У давні, ще передреволюційні, часи полюбляв Антон Павлович слухати пісні сліпого музики і гру його на лірі. У вісімнадцятому році, як прийшли у Край німці, пішов Желепа у ліси, воював із німцями, з гетьманцями, з денікінцями, з білополяками, з ким лише не воював, а — живим залишився, так йому велося, так було йому на роду написано. І за великі заслуги підняла його влада нова. Аж до колективізації був він за повітового начальника у Мньові. А як почалася колективізація та розкуркулювати почали, інші начальники потрібні стали. А тут ще частина колишніх червоних партизанів, опісля партійних чисток, подалися у ліси, зеленими партизанами поробилися. Коли ж подавили депеушники заколот, очолюваний Галайдою, і червоного партизана Желепу, за недогляд та лібералізм, до завідувача школою по службовій драбині опустили. Проте ще був він начальником у повіті, коли приїздив у Сиберіж, де мав зустрітися із Галайдою, аби умовити того відступитися від лісовиків. Але не сіав Гал айда з ним зустрічаї ися у сільраді, засідки побоюючись, а послав людей, аби захопили Желепу і привели. Проте утік дорогою до лісу начальник повітовий і постукався серед ночі до хати Криласа. І Крилас сховав колишнього учителя сиберізького — у жінчиній скрині. І шукали повстанці Желепу по усьому селу, бо ще вони на силі почувалися, і не знайшли. "Ти, Матвію Омельковичу, відтепер, допоки і житиму, родак мені, бо — життя мені урятував, — казав тоді Желепа. — Чарка для тебе завжди знайдеться, коли б ти поріг дому мого не переступив…" Бо знав, що Крилас — чарку полюбляє.
