Собака Баскервілів - Артур Конан Дойль

По дорозі додому ми завернули до Мерипіт-Хавса поснідати; тоді сер Генрі й познайомився з міс Степлтон. Він з першого ж погляду захопився нею, і навряд чи я помилюся, коли скажу, що то було взаємне почуття. Він знову й знову згадував її по дорозі, і відтоді не минає й дня, щоб ми не побачилися з братом і сестрою. Сьогодні вони в нас обідатимуть, а сер Генрі вже збирається відвідати їх наступного тижня. Як на мене, Степлтон мав би лише вітати ці стосунки, проте я не раз помічав, що він супиться, коли сер Генрі приділяє хоч якусь увагу його сестрі. Він, напевно, дуже її любить, йому сумно буде самому, але ж це верх егоїзму - перешкоджати такому чудовому шлюбові. Та факт залишається фактом: він справді не хоче, щоб це знайомство переросло в кохання, і я частенько бачив, як він заважає їхнім розмовам наодинці. До речі, якщо до нашої справи додасться ще й любовна історія, то ваш наказ не залишати сера Генрі майже неможливо буде виконати. Коли ж я його суворо дотримуватимусь, то уявіть собі, як це похитне мою тутешню репутацію!

Іншим разом,- тобто в четвер,- у нас снідав доктор Мортімер. Він розкопував курган у Довгій долині і знайшов там череп первісної людини, що принесло йому неабияку радість. Я ніколи ще не бачив такого завзятого дослідника! Потім надійшли Степлтони і добряга-доктор на прохання сера Генрі повів нас усіх у тисову алею, щоб показати, як усе було тієї фатальної ночі. Алея ця довга, темна, облямована двома рядами високого живоплоту й двома вузькими смужками трави. У дальшому кінці стоїть давня, напівзруйнована альтанка. Якраз на півдорозі є хвіртка, де старий джентльмен струшував з сигари попіл. Вона дерев’яна, пофарбована білилом і взята на засувку. За нею простерлися безмежні болота. Я згадав, що ви говорили про ту пригоду, і спробував уявити собі, як це сталося. Стоячи біля хвіртки, старий побачив, як щось наближається до нього з боліт, і він так злякався цього видива, що кинувся без тями навтікача і сконав від розриву серця. Від кого ж він утікав? Від вівчарки з боліт? Чи від пекельного собаки-привида - величезного, чорного? А може, то людські витівки? Може, блідий і насторожений Берімор знає більше, ніж каже? Усе це повито туманом, але все-таки за ним стоїть чорна тінь злочину.

Відтоді, як востаннє писав до вас, я познайомивсь іще з одним сусідом. Це містер Френкленд із Лефтер-Холла, що мешкає за чотири милі на південь від нас. Цей старий, червонощокий, сивий чоловік має жовчну натуру. Він схибнувся на британському законодавстві і вгатив шалені гроші в судові позови. Позивається він лише заради власної забави, виступаючи то відповідачем, то позивачем, а такі розваги, звичайно, коштують немало. Спаде йому на думку заборонити проїзд повз свій маєток - нехай парафіяльна рада доводить, що це незаконно. Або власноручно висадить чиюсь хвіртку і оголосить, що тут зроду-віку була проїжджа дорога,- нехай господар судиться з ним за порушення межі. Він чудово знається на давньому звичаєвому праві й застосовує свої знання іноді на користь сусіднього села Фернворсі, а іноді - наперекір йому, отож селяни то вдячно носять його на руках вулицями, то спалюють його опудало. Кажуть, нібито зараз він затіяв сім позовів, які до решти видоять його гроші, і він, позбавлений таким чином жала, стане набагато добрішим. Але в усьому іншому це лагідний, ласкавий чоловік, і я згадав його тільки тому, що ви просили мене описати всіх наших сусідів. Зараз він знайшов собі дивне заняття: полюбляючи астрономію, придбав чудову підзорну трубу й цілісінькі дні лежить на даху свого будинку - оглядає болота, сподіваючись вислідити втікача-каторжанина. Якби він витрачав свої зусилля лише на це, то все було б гаразд, але ходять чутки, ніби він збирається посадити доктора Мортімера за те, що той розкопав могилу без дозволу родичів покійного; йдеться, звичайно, про отой череп первісної людини з кургану в Довгій долині. Містер Френкленд, як бачите, трохи розважає наші одноманітні будні, і це нам дуже до речі.

Тепер, згадавши втікача-каторжанина, Степлтонів, доктора Мортімера й містера Френкленда з Лефтер-Холла, я перейду до найголовнішого - розповім вам про Беріморів і зокрема про дивовижні події, що сталися минулої ночі.

Насамперед розкажу про телеграму, надіслану вами з Лондона, коли ви хотіли переконатися, чи був Берімор того дня на місці. Ви вже знаєте про мою розмову з поштмейстером: ми так і не отримали тоді потрібних відомостей. Я розповів про це серу Генрі, і він негайно, з притаманним йому завзяттям покликав Берімора й запитав про телеграму. Берімор відповів, що телеграму він одержав.

- Хлопчик передав її вам особисто? - спитав сер Генрі.

Берімор здивовано поглянув на нього і якусь мить подумав.

- Ні,- сказав він.- Я був тоді в коморі, на горищі, а телеграму мені принесла дружина.

- А відповідь ви самі писали?

- Ні, я сказав дружині, що слід відповісти, тож вона зійшла вниз і написала.

Увечері він знов повернувся до цієї теми - вже з власної волі.

- Сер Генрі, я не дуже зрозумів, чому ви питали мене про ту телеграму,- мовив він.- Невже я чимось завинив і втратив вашу довіру?

Сер Генрі запевнив його, що це не так, і, щоб зовсім його заспокоїти, подарував йому багато своїх старих речей, бо його лондонські покупки вже прибули до Баскервіль-Холла.

Мене дуже зацікавила місіс Берімор. Це огрядна, солідна дама, дещо недоумкувата, але поважна, з пуританськими звичками. Важко уявити собі незворушнішу істоту. Проте я вже розповідав вам, що першої ночі чув її гірке ридання і з того часу неодноразово бачив патьоки сліз на її обличчі. Серце її гнітить якийсь тягар. Іноді мені спадає на думку: може, це муки сумління? Через те я починаю підозрювати в Беріморі хатнього тирана. Він завжди здавався мені людиною дивної, непевної вдачі, а пригода минулої ночі остаточно переконала мене щодо цієї підозри.

Сама собою ця пригода зовсім дрібна. Ви знаєте, що сплю я не дуже міцно, а тут, коли доводиться бути увесь час насторожі, сон мій надзвичайно чутливий. Минулої ночі, близько другої години, я почув за дверима своєї кімнати скрадливу ходу й визирнув у коридор. Коридором рухалася довга чорна тінь. Вона падала від чоловіка, що ледь чутно ступав, тримаючи