Собака Баскервілів - Артур Конан Дойль
- Ось воно! - вигукнув я.
- Ні, ні, сер, то нічого... нічого! - промимрив ключник.- Можу вас запевнити, сер...
- Пересуньте свічку, Ватсоне! - скрикнув баронет.- Поглянь- те-но, там вогонь теж пересунувся! То що, негіднику, ви й далі заперечуватимете, що то сигнал?! Кажіть! Хто ваші спільники й що ви тут задумали?!
Ключник зухвало поглянув на нього.
- Це моя справа, а не ваша. Я нічого не скажу.
- Тоді вважайте, що вас звільнено.
- Гаразд, сер. Нічого не вдієш.
- Я вижену вас у три вирви! Посоромилися б, хай вам чорт! Наші родини понад сто років жили під одним дахом, а тепер ви замислили проти мене якусь інтригу...
- Ні, ні, сер, не проти вас!
Ці слова вимовив жіночий голос, і на дверях стала місіс Берімор, не менш бліда й приголомшена, ніж її чоловік. Її огрядна постать у спідниці й хустці видавалася б кумедною, якби не вираз жаху, що застиг на її обличчі.
- Нас виганяють, Елізо. Кінець. Іди пакуй речі,- мовив ключник.
- О, Джоне, Джоне, це я тебе до цього довела! Це все моя вина, сер Генрі, моя. Він зробив це лише заради мене, лише на моє прохання...
- Ну, ну, кажіть далі! Що це все означає?
- Мій нещасний брат помирає з голоду на болоті. Ми ж не можемо отак покинути його біля самісіньких наших воріт. Засвічена свічка - то знак, що їжа для нього готова, а він у відповідь показує, куди її принести.
- То ваш брат і є отой...
- Каторжанин-утікач, сер... убивця Селден.
- Це правда, сер,- мовив Берімор.- Я сказав вам, що це не моя таємниця, і я не можу відкрити її вам. Але тепер ви почули все й знаєте, що ніхто проти вас тут нічого не замислював.
То ось що означали ці дивні нічні походи і свічка перед вікном! Ми з сером Генрі здивовано вирячились на жінку. Невже ця поважна, солідна дама була однієї крові з одним із найстрашніших злочинців?
- Так, сер, моє дівоче прізвище - Селден, а він - мій молодший брат. Ми розбестили його, в усьому потурали, отож він і забрав собі в голову, ніби може робити все, що схоче, ніби весь світ існує лише задля його втіхи. Потім підріс, опинився в поганому товаристві, і наче лихий у нього вселився: він розбив материне серце, втоптав наше ім’я в багнюку. А далі покотився від злочину до злочину, все нижче й нижче; від шибениці його врятувала хіба що милість Божа. Але для мене, сер, він завжди буде отим маленьким кучерявим хлопчиськом, якого я пестила, з яким гралася як старша сестра. Через те мій брат і втік із тюрми, сер. Він знав, що я тут і що ми не відмовимо йому в допомозі. Коли він приплентався сюди вночі, натомлений і голодний, та ще й погоня на п’яти наступала,- що нам було робити? Ми пустили його до себе, нагодували, прихистили. Потім ви приїхали, сер, і брат мій вирішив, що йому буде безпечніше на болоті,- отож і ховається там, поки увесь цей шарварок не вляжеться. А ми кожної другої ночі перевіряємо, чи він іще там,- світимо з вікна, й коли брат відповідає, мій чоловік носить йому хліб та м’ясо. Щодня сподіваємося, що він уже пішов, але поки він тут, ми не можемо його покинути. Це все правда, сер, я жінка побожна й не казатиму неправду; коли тут і є щось лихе, то чоловік мій не винен - він зробив це лише заради мене.
Жінка промовляла так щиро, що словам її не можна було не повірити.
- Це правда, Беріморе?
- Так, сер Генрі. Правда до останнього слова.
- Що ж, я не можу вас засуджувати за відданість своїй дружині. Забудьте про те, що я казав вам. Ідіть обоє додому, а вранці ми поговоримо про все як слід.
Коли вони пішли, ми знову визирнули у вікно. Сер Генрі прочинив його, і холодний нічний вітер ударив нам в обличчя. Далеко в темряві й досі жеврів маленький жовтий вогник.
- Дивно, як він там не боїться,- мовив сер Генрі.
- Його вогник, мабуть, тільки звідси й видно.
- Цілком можливо. Чи далеко це, як ви гадаєте?
- Мабуть, десь біля гранітних стовпів.
- За милю-дві, не більше?
- Навіть менше.
- Так, це справді недалеко, якщо Берімор носить туди їжу. І він, цей негідник, чекає, що хтось завітає на його вогник. Хай йому біс, Ватсоне, я піду і спіймаю його!
Така сама думка сяйнула й мені, адже Берімори не зробили нас своїми спільниками. Ми примусили їх виказати свою таємницю. Ця людина небезпечна для суспільства - таких мерзотників не можна ні жаліти, ні милувати. Ми повинні скористатися цією нагодою і повернути його туди, де він нікому вже не заподіє шкоди. Інакше за нашу нерішучість поплатяться інші. Людина такої жорстокої натури будь-якої ночі може напасти на наших сусідів Степлтонів,- і саме ця думка, здається мені, надихала сера Генрі на такий сміливий вчинок.
- Я піду з вами,- сказав я.
- Тоді візьміть свій револьвер і черевики. Що скоріше ми підемо, то ліпше, бо він погасить вогник і сховається.
Через п’ять хвилин ми були вже надворі й вирушили в бік болота. Ми швидко йшли темними заростями, прислухаючись до глухого завивання осіннього вітру й до шурхоту опалого листя під ногами. Нічне повітря гостро тхнуло гнилизною та вогкістю. Місяць лише зрідка визирав із-за хмар, що пливли небом, і тільки-но ми вийшли на болота, як почала сіяти мжичка. Вогник, як і раніше, мерехтів попереду.
- А ви взяли зброю? - спитав я.
- Так, мисливський нагай.
- Треба діяти швидко, бо він, кажуть, відчайдушний хлопець. Захопимо його зненацька, перш ніж він опам’ятається.
