Григорій Сковорода - Пільгук Іван
водою и сухом воевал.
И плѣнных христиан з модных видирал...
Бувало, що будівлі Братської школи зазнавали руйнування, пожеж, знищувалась бібліотека. Але дбайлива рука зберегла записані слова, щоб передати наступникам спудеям.
На попелищах Братської школи виростали нові споруди. Оновлені в кінці сімнадцятого століття будови академії згодом найбільше поширив Рафаїл Заборовський, за часів ректорства якого прибув сюди навчатися в 1738 році Григорій Сковорода. Саме перед цим було відкрито великий конгрегаційний зал, на стінах якого красувалися десятки портретів видатних діячів академії за часів її існування.
Новий, ще не знаний світ постав перед очима Григорія, коли він увійшов до академії, яка ще за традицією мала назву Киево-Братської колегії. А дехто називав її Києво-Могилянською Академією на честь одного з її засновників — Петра Могили. Його портрет висів на передньому плані в залі. Розумними, добрими, задумливими чорними очима, наче вітаючи, зустрічав він прибулих у науку юнаків. А прибували вони щоденно, в різні пори року, не тільки з України та Росії, а й з Сербії, Болгарії. Польщі, Чорногорії, Чехії. Були тут угорці, калмики та представники інших народів. Всіх їх вабив світ київської науки, запалений українським ренесансом XVII століття.
Григорій спочатку стояв, наче зачарований портретом Петра Могили, який ніби вичитував йому поради. Здавалося, що він своїм повним батьківської доброти поглядом перемовлявся з намальованим на портреті енергійним Петром Першим. Художник київської Гїечер-ської школи засвідчив у фарбах вигляд царя в скорому часі після Полтавської перемоги. Мабуть, такий вигляд Петра Першого був і тоді, коли в Софійському соборі під час урочистого свята в 1709 році проголошував передним
Феофан Прокопович свій "Панегирикос", прославляючи воєнні перемоги. Як свого прихильника і найосвічені-шу тоді людину забрав Петро Перший Феофана Прокопо-вича у столицю, щоб піднести науку. Прославив себе діяч українського ренесансу в столиці, набувши сан епіскопа, архієпіскопа та одержавши високі посади аж до віце-президента найсвятішого синоду.
Коли Григорій прибув до академії, то вже минуло два роки, як помер цей прославлений ректор і письменник. Але біля його портрета ще зберігалась траурна стрічка, відтіняючи позолоту архієпіскопського вбрання з високою митрою, що, наче корона, оздоблювала голову з натхненним обличчям, порослим цупкими пасмами дорідної бороди. Очевидно, лаврський іконописець приклав немало хисту, щоб відтворити у портреті поважність особи, урочистість, якою намагався наповнити Прокопович академію. Але за цією зовнішньою оболонкою крилося далеко глибше академічне життя, обумовлене ще братськими демократичними традиціями. Та й сам Богоявленський братський монастир відрізнявся від інших київських монастирів. Адже й побудовано його не в аристократичній частині міста, а на Подолі, де жили ремісники, рибалки, дрібні міщани. Тут існували цехові організації. Сюди найчастіше прибували гості від славного Запорожжя, привозили подарунки, офірували на монастир.
Григорій швидко знайшов собі друзів. Адже з тисячі двохсот юнаків, що навчалися в академії, переважна більшість походила з козацьких родин та міщанства. Здебільшого це були юнаки середнього достатку. Але потрапляли сюди й такі, що, крім добре поношеного кап-танця, бурсацького сірого довгополого халата і покривлених чобіт, нічого не приносили з собою до академії. Мешкали вони в бурсі, та й звички бурсацькі не залишали їх. Це були здебільшого дуже кмітливі, схильні до гумору юнаки. Часто вони виявляли добрі успіхи.
З такої академічної голоти здебільшого формувалися мандрівні групи, що співами, читаннями псалтиря над померлими, вертепними виставами добували собі кошти. Ходили вони і на Запорожжя, привозячи звідти щедрі подарунки та багато дотепного гумору. Тоді сходилися й інші спудеї в бурсу слухати, як зачитували тут лист запорожців до турецького султана. Пробували навіть інсценізувати запорожців, що гуртом складають гостро дотепного листа.
Потрясалися стіни бурси сміхом, що супроводжував козацькі вигадування: "Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого Люципера секретар! Який ти в чорта лицар, коли..."
— Слава кошовому отаману Іванові Сіркові! — хтось проголошував, і стіни знову здригалися від вигуків.
Після вдалих мандрівок бувало, що бурсацькі голяки пишно наряджалися, хоча й дуже рідко таке траплялось, а розповідями про власні пригоди, знанням анекдотів та приповідок навіть перевершували їх, вносячи пожвавлення в академічне життя.
З такими дотепними спудеями-мандрівниками спільну мову знайшов Григорій Сковорода.
Серед спудеїв-голяків не завмирав дух побратимства і вольності. Козацькі діти виділялись навіть своїм одягом — в ньому більше було кольорових оздоб. Коли йшли вони гурмою по місту, то здавалося, що то котиться рухлива багатоколірна писанка. Кожен одягав довгополу, з відкидними рукавами кирею — сукняну взимку й шовкову або китайкову влітку. Краї киреї були обшиті кольоровою мережаною габою. Зимою під кирею одягалися кожухи, підперезані широкими кольоровими поясами. Влітку носили під киреєю з легкої тканини кольорові жупанки, застебнуті металевими ґудзиками. Сині, червоні або блакитні широкі шаровари пасували до добрих чобіт — чорних, жовтих, червоних, із дзвінкими підківками. Ніхто не змушував спудеїв носити вбрання лише одного кольору. Коли спудеї ставали колом до танку, то здавалося, що то гойдалася якась велика габа а мереживним оздобленням.
Сходилися міщани, ремісники й крамарі подивитися на розваги спудеїв — окраси не тільки Подолу, а й усього Києва. А віддаля сором'язливо визирали дівчата, прикрашені стьожками, квітами та рясним намистом, пишалися своїми розкішними косами. Як та калина луг звеселяє, так дівчата своїми оздобами та усмішками приносили радість і пожвавлення на вулиці.
Розваги спудеїв відзначалися чемністю. Ніхто не смів образити дівчину або виявити неповагу до старшого, особливо літньої людини, хоча б го був старець.
І найлюдніші розваги відбувалися, коли спудеї зустрічали Києві гостей з Дніпрового низу. Особливо тоді, як прибували запорожці до Києва після походів. Чайками підпливали аж до берега. Першим ступав на священну землю курінний отаман, вклонявся містові й людям, що приходили зустрічати. Тоді спудеї хором вітали гостей, обіймалися з ними й разом простували до Братського монастиря. Ішли гуртом уклонитися могилі Сагайдачного. Зупинялися перед самим олтарем, схиляли кругло підстрижені голови, ставали на коліна. Знали, що там поховано талановитого козацького полководця, який вславився героїчними морськими походами, визволяючи братів з турецької неволі, а в битві під Хотином, прийшовши на допомогу польському війську, розбив трьохсоттисячну турецьку армію, яка вирушала тоді на завоювання Європи. Ця перемога коштувала Сагайдачному життя. А ось тепер, схиляючи голови, спудеї-академісти читають надгробний напис: "Тут зложилъ Запо-розкій Гетман свои кости, Петръ Конашевич, ранный в войнѣ, для волности отчизны..."
Схилив свою голову перед цим написом і Григорій Сковорода, пригадавши батькове веління, а далі пішов до конгрегаційного залу, де виступав перед спудеями сам Рафаїл Заборовський. У повному архієпіскопському облаченні, з зосередженим виглядом задумливих очей, з гострим носом, пухнастою бородою, він справляв враження непохитної, врівноваженої людини. Його рівний голос, риторичні прийоми говорили про значний досвід, набутий у диспутах та проповідях. Підписані 1734 року Заборовським правила академічного розпорядку, що складалися з двадцяти двох параграфів, мусив знати кожен, хто вступав до академії. Один з пунктів зобов'язував розмовляти в академії обов'язково латинською мовою. Тут регламентувалась поведінка спудеїв і в стінах академії, й за її межами. Визначався порядок дзвінків, після яких у певній черговості займалися місця в аудиторіях.
Григорій детально вивчив правила Заборовського. Та не тільки цим була засвідчена повага до ректора. Серед учених академії він користувався значним авторитетом.
Наче діти кукобились біля матері, так спудеї гуртувалися в стінах прославленої на увесь світ академії. Не цяцькованими принадами вона вабила їх, а наукою, літературою, мистецтвом. У стінах цієї обителі знаходив світсві істини юнак Сковорода, і в серці його обізвались нові струни. В оточенні академістів пізнавав самого себе. Його любили за щирість, скромність і товариську вдачу.
Переступивши поріг цього пантеону, юнаки поринали у світ духовного життя, збагачували свій світогляд, естетичні поняття. Тут завжди перемагали ідеї раціоналізму, замість єзуїтської підступності ширились поняття про високе покликання мистецтва.
Подих своєрідного ренесансу відчувався у стінах обителі. Тут залишили свої сліди талановиті глашатаї розуму, що підносили особистість людини, звільняючи її від пут мракобісся.
Наче у святиню, увійшов Григорій в академію. Ось перед ним ніби промовляють намальовані на портретах діячі... Вдумливими очима поглядає Памва Беринда — автор надрукованого в Києві 1627 року словника "Лексі-кон славенороескій"... Цей "архітипограф" прославився поширенням друкарської справи, а його діалогами та віршами користувалися ще учні братських шкіл.
Не міг Григорій не зупинитись і перед портретом колишнього ректора Братської школи Лазара Барановича, читаючи батьківську приязнь у його доброму виразі обличчя, що заросло сивою густою бородою. Наче переконливим, багатобарвним словом повчав Баранович, виступаючи проти католицьких догм. Здавалося, у всьому його вигляді відчутно майстра ліричного казання, сповненого порівняннями, алегоріями, грою слів. Писані польською мовою, його твори захоплювали Григорія і риторичними прийомами, і своєрідною музичною будовою.
А ось на портреті Інокентій Гізель тримає в руці свій "Синопсис", що став незамінимим підручником історії. Його кремезна постать наче сутулиться під вагою філософських дум, що знайшли місце в праці "Мир з богом человѣку".
А Иоаникій Галятовський підпирає свою дорідну сиву бороду високим посохом і розгортає збірку казань "Ключ разумѣиія".
