Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Але я вважав, що танцюрист із нього ліпший, ніж швець.

– Може, й ліпший, – згодився батько, і я, підвівши голову, побачив, що його обличчя пойняте смутком чи задумою. – Але от що, синку: танець – це як вітер, майнув, та й нема. А в моїх чоботях та туфлях сотні людей ходять…

– Але чоботи і туфлі зношуються, – вперто наполягав я.

– Усе зношується, – трохи патетично сказав батько. – Квітка теж недовго цвіте. Але й квітка – не вітер, її можна торкнутися…

І в той час не був я такий дурний, щоб не знати, – це гарна відмовка. Причина, чому батько не пішов до Верьовки, була простіша: проти того гостро й рішуче повстала мати, а була вона тоді вагітна. Отже, причиною того, що він не став професійним танцюристом, був мій брат, який народився неживий. Брат, який був, за материними словами, ніби дві краплі води схожий на мене.

Ми спустилися з Паркової гори й мовчки пішли по Береговому завулку, який вивів нас на Чуднівську. Батько в той вечір був неговіркий і задумливий, а я думав, що місія моя невесела: батьки мої тримаються купи хіба що завдяки мені. Чи любив мене цей високий красень, чи ні, але я єдиний міг на нього по–справжньому вплинути. Про те, що я не його син, сказав лише жартома і тільки раз, але це глибоко запало мені в тямку: єдиний випадок, коли я на нього смертельно образився. Бо я таки був його сином. Не тільки тому, що міг перевтілюватися у нього й відчувати через нього – це річ, котра може бути надбана, а тим, що відчував в собі його кров. Чи можливе таке? Можливе.

Навіть зараз, дорослим, у певні хвилини відчуваю на обличчі його вираз, а в голосі його інтонації; відчуваю його в собі в окремих рухах. Його голос я забув, але коли мій приятель Владек Шарий записав мене на магнітофона (це вперше почув власний голос збоку), я зчудувався – то був не мій голос, а батьків: такі ж басовиті інтонації, та ж манера вислову, трохи протягуючи звуки, навіть іронічні інтонації в моєму голосі були батькові. Той жив у мені, перебував у мені постійно; я інколи мружив очі і відразу відчував: чиню так, як він; умів сплітати пальці на руці, як сплітав він, – десятки дрібничок, яких годі навчитися, – ось чому я був безпомильно його сином. З матір'ю такого фізіологічного зв'язку я не відчував. Але мати чудово знала про мою здатність на батька впливати і користувалася цим безоглядно, як тільки мала потребу, а таку потребу відчувала завжди.

Сприяла цьому й та обставина, що вона старша за батька аж на шість з половиною років. Ось чому вся її енергія йшла на те, щоб прив'язати батька до себе сильніше, ось чому в ній жив той страх, що з роками різниця відчуватиметься все більше. Ось чому порушувала притаманну їй ощадність і, нещадно економлячи на харчах та нашій одежі, дозволяла непомірні витрати на вдяганку власну. Боялася втратити його, але ця боязнь перетворилась у щось зовсім химерне: дошкуляла йому щоразу і все більше. Мені навіть здавалося, що батько ніколи не зазнав од неї тієї ласки, якої завжди праг. Ніколи вона а ним не погоджувалася, і між ними не раз спалахували гострі суперечки, а то й сварки. Я ж був батьковий фатум, і вона чудово знала: не її він жаліє, а мене. Здається, не так той мій ненароджений брат, як я, став головною причиною, чому відразу по війні не став він професійним танцюристом. Я був батьковим наглядачем і мусив ставати вивідачем, я був кріпильною дошкою для цієї пари – і мене те боліло. Більше мучило мене, тож не раз, забившись у куток, я гірко плакав. Не раз материні солодощі стояли мені впоперек горла, але я ні разу не збунтувався проти своєї незавидної місії, хоч батькові терпець уривався… Але не будемо забігати наперед.

Ми зайшли у двір і побачили те, що й завжди, коли батько затримувався: мати сиділа на ганку, накинувши на плечі жакетку і зав'язавшись по–бабському хустиною.

– То що? – спитала вона, як завжди. – Настрибався.

– Угу, – мирно казав батько, запалюючи "Бокс".

– Знову смалиш? Хіба не знаєш, що тобі не можна? – кволо дорікнула мати. – Казала ж Марина Карпівна…

Марина Карпівна була медсестра – головний материн консультант у справах хвороб.

– Марина Карпівна сама курить, – все ще спокійно відказував батько, пускаючи хвилю диму.

– Ну, що ти мелеш? Що мелеш? – закипала мати.

– Те, що бачив, – незворушно відказував батько. – Бачив: ішла, а в роті козяча ніжка.

– Яка це козяча ніжка? – звищуючи голос, запитувала мати.

– Самокрутка, – спокійно пояснив батько. – Біля рота вузька, а спереду широченна.

Мати мовчала. Я б сказав, грізно мовчала, тільки дихала напружено.

– Це в тебе гумор такий? – питала загрозливо.

– Який гумор! – байдужісінько відказував батько. – Кажу ж тобі, йшла вулицею й чаділа козячою ніжкою, як паровоз.

Мати різко встала й подивилася на батька неймовірними очима. Хотіла щось сказати, але тільки хапнула ротом повітря. По тому крутнулася на підборах і зникла в хаті.

Я стояв серед двору непотрібним стовпчиком і на всі очі дивився на батька. Той обперся плечем об ріг нашої веранди і задоволено пускав кільця диму. Ні, це вже не був той запалений, натхненний танцюриста, яким мене захоплював і вражав. – це був чоловік з примруженими недобрими очима й вузькими вустами, що негарно кривили широкого рота.

– Коли будеш женитися, Віталію, – казав він тим‑таки спокійним голосом, – не бери жінки без почуття гумору.

– А що таке почуття гумору? – занозисто питав я.

– Це коли одне каже про зелене, а друге вважає, що йдеться про синє, – смутно сказав батько, і цигарка знову освітила його втомлене й ніби постаріле обличчя.

Отже, мати ревнувала батька до тих танців. Тільки значно пізніше я довідався, що й не без підстав. Про це оповім, тут лише хочу сказати, що в житті відбуваються речі часом дивовижні: найшвидше збивається з пуття той, кого непутящим починають звати. Мій батько – чоловік спокійний. Він працює не тільки на фабриці, але й удома, і все одно ми ледве зводимо кінці з кінцями. Винуватий у тому сам батько, бо в халепу найчастіше потрапляють саме такі, як він. Отак воно й сталося: на фабриці захворів завскладом, і батька попросили його підмінити. Годилося б склад прийняти після суворої звірки, але батько легковажно махнув рукою, адже й став він комірником лише на місяць. Ні, він не був такий безпечний, щоб прийняти склад просто так; комірник колишній, Садовий, був його приятелем. Не раз приходив він і до нас: гладкий, бундючний, з жінкою, що ледве не розривала тілесами своїх суконь; не раз

батько з матір'ю гостювали і в них. Щось цих людей зв'язувало, хоч я не розумів, що саме. Батько, звісна річ, відвідав приятеля в лікарні й спитав, чи в нього на складі все гаразд. Приятель зробив великі очі й заклявся, що все до скибочки! Батько підписав акт і склад прийняв. Перевірочна комісія наскочила на той склад, ніби навмисне чекаючи того моменту, – батько попрацював на складі тільки тиждень. Недостача виявилася в десять тисяч (на старі гроші), і батько потрапив під суд. На суді виступив той Хтось, котрий запропонував батькові тимчасово прийняти склад і заявив, що склад було прийнято за всією формою. Батьків приятель, який тоді вже видужав, посвідчив, що, коли батько прийняв склад, він відпросився з лікарні і був при тому акті присутній. Несподіванка виявилася ще й у тому, що чергова сестра підтвердила: батьків приятель, завскладом, таки відпрошувався з лікарні на один день з огляду на службові справи. Вислід цієї історії елементарний: батька судили, дали умовний строк і зобов'язали виплатити десять тисяч, яких він і в очі не бачив. Я про цю історію довідався докладно тому, що маю негарну звичку підслуховувати. Мати не могла вибачити батькові його легковажності, бо це значило, що ми на довгий час приречені на бідування. Між ними почали спалахувати сварки, при тому такі гострі, що я намагався втекти з дому. Ясна річ, батьків приятель, завскладом, до нас уже не заходив. Він швидко звільнився з фабрики і перейшов на іншу роботу, так само невдовзі звільнився і Хтось, котрий запропонував батькові підмінити хворого друга, але батькові від цього легше не стало. Найбільше ж матір сердило те, що батько себе винним не вважав.

– Він був моїм приятелем, – казав він уперто. – Я міг би відмовитися приймати той склад – це так, але не міг не повірити приятелю на слово?

– От і повірив, – вибухала мати. – Повірив, і ми на хлібі й воді сидимо. Шкода, що тебе не посадили.

– Я повівся в цьому випадку чесно, – гордо відказував батько.

– Гріш ціна твоїй чесності, – відрізала мати.

– Гріш ціна нечесності! – зводив голову батько, і в його очах запалювалися сиві вогники.

Оті сиві вогники в очах я любив. Вони запалювались у нього й тоді, коли вихором носився по сцені; тоді, коли виходив з концерту, на якому мав успіх; тоді, коли сідав на нашому ганку і дивився на прирічкові краєвиди; тоді, коли приходив з кіно, яке його вражало. Я знав, коли горить у нього в очах отой вогник, він ніби входить в особливі, загадкові для мене сфери; дивлячись на нього під ту хвилю, я аж кулаки стискав: такий він бував гарний і такий мені близький!

– Від тюрми і від суми не зарікайся! – казав він матері, але вона того резону не розуміла.

– Звела мене з тобою лиха доля, – сказала якось необережно.

Отоді й стався вибух. Пам'ятаю, прокинувся од материного лементу, батько щось похмуро відказував. Нарешті я почув оту фразу про долю, на що батько гримнув дверима й пішов. Пішов, звісно, на роботу, але ввечері додому не повернувся.

Я ходив на другу зміну, тому прийшов зі школи близько восьмої. Було вже темно й холодно, бо день видався вітряний і хмарний; мати ж сиділа на ганку, накинувши пальто на плечі і замотавшись хусткою. В хаті світло не горіло.

– Що сталося? – спитав я, зупиняючись перед нею.

Тоді мати заплакала. Власне, заридала, нутрово, важко, здригаючись усім тілом. Я стояв перед нею, хлопець дванадцяти років, якому можна було дати на вигляд десять. Відчував, що дряпнула мене кігтиста лапа, як щось спалахнуло в мені і зойкнуло. Кинувся до матері й відчув: її кощаві руки міцно обхопили мене й притисли до себе, а по обличчі мені потекли її сльози, що змішалися з моїми, я почув а чи стогін, а чи схлип:

– Батько нас, синку… батько покинув…

Кров замерзла в мене в жилах, і я став такий холодний, аж відчула це й мати.