В зоряні світи - Бережний Василь
Хоча в газетах і журналах не бракувало статей на теми космічних перельотів, кореспонденти допитувались про все, ніби вони нічого не знали. Це вже було для Ольги не цікаво, але мусила сидіти, слухати.
— Розкажіть про двигун "Комети".
До мікрофона підходить механік ракети Михайло Мілько — невисокий широкоплечий юнак. Поблискує до зали чорними очима.
— Наша "Комета" має потужний атомно-реактивний двигун. Реактор займає порівняно мало місця, зате "пального", тобто робочої речовини, ми змушені взяти двісті тонн! Цією робочою речовиною є вода… Так, са-ме вода! Вона охолоджує реактор і під впливом його високої температури перетворюється на газ — кисень і водень. З величезною силою виривається цей потік розпеченого газу із сопла ракети і кидає її все вперед і впе-ред. За кілька хвилин роботи реактор випорожнить половину баків. їх ми наповнимо на Троянді, бо нам потріб-на вода для дальшого розгону, для посадки на Місяць, для старту з нього. На зворотному шляху ми знову заря-димось на Троянді, щоб було чим загальмувати спуск на Землю…
Ольга відчула на собі чийсь погляд. Придивилася. За першим столиком біля сцени сидів досить-таки по-вний лисий чоловік. Це він свердлив Ольгу своїми гострими очицями, а коли дівчина глянула на нього, зобразив посмішку, підійшов до сцени і жестами попросив її зійти. На вигляд йому було, може, років п’ятдесят, хоча бороди й вусів не мав. "Що йому потрібно? — думала Ольга, підходячи. — Невже хто з наших знайомих?"
— Я кореспондент молодіжної газети "Дзвени, наша пісне!", — зашамкотів товстун. — Просимо вас, Ольго Іванівно, бути нашим спецкором на Троянді космосу…
Ольга хотіла відмовитись, але не встигла й слова сказати, як він забубонів ще швидше:
— Ви, звичайно, не заперечуєте, я так і знав. Ось ми вам і посвідчення заготували… Беріть, беріть.
Ольга засміялася. Товстун, вважаючи, що справу залагоджено, потиснув їй руку і не по літах швидко шмигнув на своє місце. Щойно Ольга зійшла на поміст, як її покликав чийсь дзвінкий молодий голос. Вернулася. Цього разу до неї підійшов юнак. Обличчя його зашарілося, як у дівчини.
— Пробачте, я хотів попросити вас… Будьте нашим спецкором на штучному супутнику. Знаєте, наші старенькі читачі — дідусі та бабусі дуже цікавляться… У молодості вони мріяли про такі перельоти!
Ользі ставало весело! Стримуючись, щоб не розреготатися, вона спитала:
— А як зветься ваша газета?
— Пробачте, я й не відрекомендувався. У нас журнал "Бадьора старість". Для стареньких, пенсіонерів… Ось і посвідчення для вас…
Ольга взяла посвідчення і кинулась на сцену. Але шлях їй заступила пишна дама.
— Впіймалася, дорогенька, — вона фамільярно взяла Ольгу під руку і повела по сцені. — Я із радіожурналу для немовлят, "Агу". Агукніть нам із Троянди хоч раз на тиждень! Малюки щасливо засміються… Так, знаєте: "А-гу-у!"
— Добре… Посвідчення не треба.
— Значить, агукнете?
— Обов’язково.
Ольга ледве дісталася до свого місця. Хтось іще кликав — не звертала уваги. Слухала, як відповідав Мі-лько. Він од природи якийсь небалакучий і тепер з трудом видобував із себе слова.
Кореспондентів цікавило буквально все — і запаси води на штучному супутнику, і управління роботою двигуна та напрямок руху "Комети", що його здійснюватимуть швидкодіючі електронні автомати, і радіолокаційна установка, і товщина броні на випадок зустрічі з дрібними метеоритами, і дія пришвидшення та втрати ваги, і конструкція скафандрів, і запаси їжі та рідкого кисню, і вплив космічного проміння… А один іноземець почав допитуватись, чи має завдання експедиція шукати на Місяці уран.
Біля мікрофона став геолог Петров. Розстебнув комір білої косоворотки.
— Спеціально такого завдання експедиція не одержала. Уран цікавить нас найменше, бо, як відомо, ми маємо достатні запаси його тут, на Землі. На Місяці ж ми сподіваємось визначити запаси мінералів, що мають у собі кисень і водень. А взагалі, мусимо скласти уявлення про геологічний розвиток планети…
Інший, теж іноземний кореспондент, спитав, чому ракету назвали "Кометою", а не якось інакше, наприклад по імені конструктора. Мабуть, знав, що Плугар — головний конструктор "Комети".
Ольга з прихованим захопленням поглядала на батька, коли він підвівся, щоб відповісти на це запитання. Легкий вітерець від вентилятора ворушив йому ледь посивіле волосся, високе чоло золотило проміння надвечі-рнього сонця, що лилося крізь скляну стіну.
— …У безперервній боротьбі із силою тяжіння людина збільшувала швидкість польоту спочатку на десятки, сотні метрів, а потім і на десятки й сотні кілометрів. І коли в кінці першої половини нашого, двадцятого століття був подоланий звуковий бар’єр і людина помчала швидше, ніж звук, — тоді, можна сказати, повітря-ний океан був підкорений. І як тільки не сталося, людина одразу ж відчула, що навіть цей безмежний океан для неї тісний! І вона взяла розгін для нового, ще грандіознішого стрибка — в світовий простір… У конструюванні "Комети" брав участь весь колектив нашого інституту. Але нам допомагали Архімед і Ньютон, Ломоносов і Ціолковський… Бо, щоб створити отаку ракету, людство мусило пройти в своєму розвитку тисячі років! Треба було відкрити механіку, створити металургію, побудувати величезні заводи, електростанції… Потрібно було винайти радіо… Так що навіть той далекий наш предок, який покинув кам’яну сокиру і використав метал, на-віть він є учасником створення нашого космічного корабля. На голому місці нічого не виникає. Сучасна наука і техніка ввібрала в себе досвід усіх попередніх поколінь…
Зала була глибоко вражена цією відповіддю Плугаря. Кілька хвилин панувала тиша, тільки чути було ха-рактерне цокання фотоапаратів. Ольга від радості аж світилася: це ж вона дала назву "Комета"! Довгими вечорами підбирала слово, скільки паперу описала, і, нарешті, знайшла! Батько підтримав, і незабаром на чорно-му металевому тілі космічного корабля художник, піднятий автокраном, вивів білими сяючими літерами: "СРСР — "Комета".
Той, хто запитував, мабуть, не розуміє, Скільки в цій назві романтики! їхня "Комета" рине в світовий простір, відкидаючи вогненний хвіст. Дивовижне небесне тіло, створене руками і розумом людини!
"Щасти вам, друзі"
Ракетодром Інституту Міжпланетних Сполучень починався тут же, за садом, за густою стіною підстри-жених акацій. Отож Плугар, Мілько, Загорський, Петров і Ольга, а з ними їхні близькі та рідні, рушили до "Ко-мети" пішки. Сонце ще не зійшло. Величезне, на кілька кілометрів довжиною зелене поле ракетодрому курило-ся туманом. Темніючі ангари, стартові естакади, схожі на ферми залізничних мостів, здавалося, плавали в пові-трі.
Ольга завжди з захопленням дивилася на цей "акваріум залізних риб", як вона жартома називала ракети. Звідси робилися польоти в стратосферу, польоти навколо земної кулі по меридіану через обидва полюси. Звідси запускалися ракети з деталями штучного супутника. Тепер — політ на Місяць… Це ж тільки сказати — на Мі-сяць! Ольга цілий рік буде на Троянді космосу. Як там цікаво! Але на Місяці цікавіше… Онде вона — "Коме-та"!
Посередині ракетодрому з туману високо здіймався довжелезний трамплін. Його металевий каркас три-мали на залізних плечах щогли-трапеції,— спочатку низенькі, а далі вищі й вищі. В нижньому кінці каркаса темнів величезний снаряд, націлений у небо. Це причаїлась "Комета"—складний комплекс могутніх силових установок і найніжніших приладів, броньований міжпланетний крейсер.
Як то він понесе людей? Як справдить їхні надії?
Чоловіки йшли попереду, жваво розмовляючи; жінки — задумані, притихлі — ледве встигали за ними.
— А мій Костя схопився з ліжка, підбіг і питає: "Тату, а чи ви не забули свого топірця?" Виросте й буде, видно, теж геологом! — сміється Петров, міцний, рухливий чоловік. — Він уже полетить на Марс…
— Подивіться, яка гарна травичка! — говорить Плугар.
А трава й справді чудова — тисячі, мільйони зелених стебелець здіймаються вгору; в них стільки сили, стільки енергії, що, здається, вони піднімуть і цю бетоновану доріжку, по якій ідуть невгамовні люди, і ангари, і естакади. Ольга пустотливо сходить з кам’яної смуги, збиває ногами росу, сміється. А мати дивиться на потемнілий слід у траві, і серце її стискується, щемить. Чоловік і донька ось зараз полетять, а слід оцей візьме собі сонце…
— Бережися там, доню, — каже вона стиха ї все дивиться на її слід у траві. А на сході палає все дужче і дужче, ніби якась беззвучна музика розливається по землі…
Мільйони людей, слухаючи по радіо урядове повідомлення, дивувались: чому старт космічної ракети призначено на 6 годину ранку? Багато хто гадав так: зійде ввечері Місяць, отоді й взяти курс просто на нього, це ж бо найкоротший шлях! Лише люди, знайомі з астрономією, знали, що для спостерігачів, які піднімуться за межі атмосфери, такі поняття, як "схід" і "захід" світил не мають ніякісінького значення.
Вранці, ще до схід сонця, тисячі людей зійшлося і з’їхалося до ракетодрому. Всі шляхи і стежки навколо були запруджені автомашинами, а біля підстрижених акацій, що обрамляли льотне поле, стала жива загорода з людей. Кожен хотів протиснутися якомога ближче, щоб на власні очі побачити сам момент зльоту.
Зійшло сонце, радісні промені полинули на землю, лягли на схвильовані обличчя людей.
Потужні радіорепродуктори повідомляли про все, що відбувалось:
— Космічний корабель готовий до відльоту… Техніки закінчують останній огляд і перевірку споряджен-ня "Комети", Механік Михайло Мілько доповідає командирові експедиції, заслуженому діячеві науки Івану Макаровичу Плугарю про готовність до старту. З рапортом підходить радіоінженер Микола Загорський. Минають останні хвилини… Увага, товариші, біля нашого мікрофона Іван Макарович Плугар. Слухайте, слухайте!
Здавалося, зупинився час. Урочиста, хвилююча мить примусила частіше забитись тисячі сердець. Почув-ся глухуватий, стриманий голос вченого.
— Дорогі товариші! — говорив Іван Макарович. — Ще в сиву давнину людина почала штурм неба. Лю-дина помітила планети — блукаючі зорі, простежила їхні шляхи; людина визначила місце Землі в просторі, розгадала і відтворила в своєму мозкові будову Сонячної системи… Прагнучи все далі проникнути в глибини Всесвіту, людина винайшла оптичну трубу і спрямувала її на небо.
