Як ми їздили до Криницї - Коцюбинський Михайло

Сидимо під кущем й тремтимо злегка од зворушення й холоду. Зовсім стемніло. Вогні і співи стали яркіщі, видно, як полумінь лиже чорне повітрє, чутно, як його крає гострий жіночий голос. Нема спокою глибокій чаші, вона наче пекельний казан, де киплять разом вогні" і співи, де сплітається тісно в любовних чарах голос двох полів на честь богині кохання. І се п'янить. Тільки капличка лагідно сяє рожевим світлом на мочарі, мов неземне щось і віковічне.

Ах, ах! яка досада, що сей рік, на перекір звичаям, не світять свічок на волячих рогах! Мої дами чуються винні передо мною. Але я прошу не турбуватись, бо що до мене, то легко можу собі зарадить. Ось зараз збіраю волів, одних розставляю по горах, других лишаю лежати в долині і ліплю на роги усім свічки. Моя фантазія позволить на таку роскіш. Тепер вже готово, свічки палають, як зорі, картина справді роскішна!

Чи не пора нам спуститись в долину?

По дорозі нас вабить кожний гурточок, кожне багаття. Несподівано натикаємось на ряд ясних облич, або на баб, з головою завинених у білі рядна, порядками силять, наче пухнаті ґаґи на скелях північних. До нас говорять, прохають сідати—і голос здасться теплим, немов загрітим біля вогню. Але ми не спиняємось, нам хочеться більше побачити, більше почути. В одному місці хором співають, а в другім не клесться. Онде співає дівчина в синім—наче волошка,.

руки великі, червоні і неодмиті. Співає сама. Старанно і сумлінно витягує голос, важко, у поті чола працюють груди і робить горло. Ні одна нота не пропадає. Так вона певно копає в городі", поле картоплю або сапує. Все по хазяйські. В другому місці картина: баба і дівка сидять під рядном, між ними свічка. Світиться профіль старої воском, а молодої— листком троянди. Тло чорне. Наче камея. Нище— якісь клунки чи лантухи з хлібом. То знов баби у білих ряднах здрімнули долі під співи. Ще далі"— хори, сидячі п стоячі. Кожне село дало свій хор— і гряниця між двома хорами на три ступені — міцна гряниця. Тут уже тісно. Безперестанку чий небудь лікоть одпихає тебе назад, або хтось ззаду кладе на плечі руки. Як кому вигодніще. Так чудно, коли в одно ухо влітає весела пісня, а в друге сумна. Ловиш на мент чиєсь обличчє, профіль, ніс або очи, а ніч все те стирає, як губка крейду. Чуєш тільки людське диханнє та ше щось чудне: немов шелестять миші.

В долині—каша. Вози, худоба і люде збили ся в купу од якої йде пара і пахне потом і лайнаком. Баби у ряднах обляглись рядом з волами, щоб було тепліще. Усе біліе і все сопе, і ми, натикаючись на білі купи, не знаємо, в кого прохаєм пробачення. По возах дядьки гудуть свої пісні густо, немов джмелі. Ми забіраємо вище, де хоч можна ходити, але тут темно, аж чорно. І тут мені сталась пригода. Лечу стрімголов кудись у низ і тільки тоді мені краще, коли врешті лежу. Намацую шапку і звожусь. Ну, добре. Ми, здаєть •ся, хотіли побачить капличку?

По дорозі нас знов вражає той чудний згук: щось шелестить, уперто, одноманітно і всі хори не можуть того покрити.

Над мочаром зняв ся туман і ясна капличка пливе ла ньому, як корабель. На помості я помічаю, що щось мої ноги... якась дісгармонїя в них: одна ступає тихо, а друга стука. Обмацую ноги—ну, так і є, згубив кальошу. І я страждаю не стільки фізично,, як естетично. Чи не скинути другу? Але око моє вже впало на чорні обличчя святих, а поруч з ними не менче чорні—мужичі—і потіха готова: коли одні стільки приняли муки за християнство, а другі од християнства, то що значать у порівнанню мої страждання, тим паче, що таки краще, коли тепло хоч в одну ногу, ніж зимно в обидві.

Капличка така проста, що можна її роскласти на" два—три елементи. Чорна вода у зрубі, в якій купають блиск свій воскові свічи, святі, що пахнуть олійною фарбою, липкий чорний поміст, а на ньому босі червоні ноги з росчепіреними десятьма пальцями.

Здалеку—краще.

По середині" ярмарку народ тече, як в берегах річка. Знов шелестить. Що ж се таке? Додивляюсь,, прислухаюсь—і врешті знахожу: лузають насінне! Сотні ротів, цілі армії білих зубів безперестанку роблять: хрум-хрум. . і вкривають лушпиннем землю. Хрум-хрум... хрусь-хрусь... Лунають хори, дзвенить аж в грудях якийсь окремий голос, бухає бубон—а навколо чуєм—хрум-хрум... хрусь-хрусь... наче сама вічність гризе. Купуєм насіння й самі завзято лузаєм.

А тут, знаєте, гарно. Полотняні намети, налиті світлом, рожево-прозорі, наче живі гудуть народом. По ятках усякий крам і ті, що підходять до нього, спереду сяють, а ззаду чорні. А саме найкраще—то лімонад: скляний великий кухоль, а в ньому палає цілий Везувій. Подумати тільки: вода, трошечки цукру, манійки і замість рефлектора — свічка в відрі — а> скільки ефекту!

Ідемо далі поміж ятки. Багатші з нас купують плахти і рушники, бідвіщих кортить теж щось набути. Ми вибіраєм собі по солодкій коняці—і платимо разом аж дві копійки. Коли мати хорошу уязу, то коні можуть бути чудесні. Вони зроблені були... Ні, краще школи не роздивлятись, з чого зроблене те, що нам до вподоби.

Тріщать далекі вогні, розсипаються іскри, дими і співи як хмари пливуть горою. Хрумтить насіннє. Між народом похожають інгуші, або поліцейська шинеля. Чутно різкий свисток. ЯКИЙСЬ гурт молоді ходить між яток й співає. Тут тісно, його штовхають і розбивають—йому байдуже: дійде до краю, поверне і знову співає. Таким робом окрім сидячих й стоячих є ще й ходячі хори. Серед вулиці—танці. Круг них парубки й чоловіки, як частокіл. Долі—жовтий ліхтар і обличчя осяяні знизу. Як тільки ми стали, я зараз чую на своіх плечах чуже мені тіло, а коло вуха тепле диханнє. Два парубки—я їх помітив, як вони зараз пили лімонад—роспихають народ і входять в круг. Загупав бубон, запхикала скрипка—і парубки зараз пустили тулуб і голови в стовбур. Тільки ноги працюють. Рівно і точно бють ноги в землю, але голову се не обходить ні кришки — вона так само байдужна й холодна. Часом посунеться тулуб, так що замісць обличчя потилицю видно, а ноги все од-бивають сильно той самий такт, одлічують точно, немов годинник, хвилини. Народ захоплений танцем і все звужує коло, так що танцюри мов у криниці. Стогне під ними земля, каблуки вибили ямки і пил заслоняє світло ліхтарні. Я теж захоплююсь танцем все більше і більше. Чудові робітники! Яка в них сила! Коли б я займав ся сільськім хазяйством, я б зараз найняв їх, ну, хоч на гарман. Заглядаю до кола, чи є яка переміна? Нема. Так само холодні й байдужні до того, що роблять ноги. Я маю доволі часу і починаю розвязувати довге, складне завданнє— скільки кіп могли б змолотить ті ноги за день. Результат надзвичайний! Тоді я знову зазираю до кола: чи є переміна? Нема. Ноги, немов метальові пружини, безупинно і рівно стукають в землю. Парубки трохи збіліли, але цілковито втратили інтерес до своїх ніг.

Тоді мене за них починають боліти ноги. Я готов крикнуть музиці: годі! Я більше не встою на місці". Але на мене ніхто не зважає, гупає бубон, пхикає скрипка, і ноги молотять землю. Я обливаюсь потом. Таки нарешті... Парубки роспихають народ, підходять до ятки, пють лімонад і вертають на місце. Музика заграла і ноги затупали знову. Мені робиться страшно. А що, як після сього вони втрете напються лімонаду і почнуть танці? Я одхожу од кола.

Вже пізно, друга година. Небо чорне, високе, в долині" холод. Вогні" наче пригасли, вються тільки сині дими, по деяких горах замовкли хори. Долі", де сонне царство з возів, волів і баб у ряднах—храп і сопіннб і важкий дух. Намети ще світяться. Ми захолимо погрітись у свій.

Де-які лямпи погасли. Біля дверей при свічці дрімає й стогне крізь сон хазяйка, над самоваром світиться прозоре обличчє наймички. Гостей сливе нема. Тільки хазяйський син з кимсь розмовляє в кутку і гарні очи його здалеку грають. Побачивши нас, вія зараз до нас підходить. Він хоче нас трошки розважити розмовою і підсідає. Баришні потомились? Може ми змерзли? хочемо чаю? Ні, він рішуче має до нас сімпатію, що видко з його обличча і хоч він трохи напідпитку, але се не скільки не вадить, а помагає навіть взяти одразу теплий, сердечний тон. Він радить дамам спочити, заснути. Відтак нахиляється до мене, повний ймовіри, і потішає, що йому добре живеться на світі. Просто сказати—гаки нічого. Має два фаетони і четверо коний. Звощик на три повіти. Сьогодая тут, а завтра там. Схоче їхати—їде, не схоче—наймит за нього в дорозі", а він має іншу роботу. За неї бере на місяць двадцять вісім рублів.—Яка ж то робота?—Так... служба така собі... Він таємничо всміхається, мнеться, але видко, що його кортить. Ну, що тут довго: він тайний агент. Служить в поліції... Се "тайний аґент" б'є йому в голову, наче горілка, він стає важним, гугнявить, розсовує ноги і руки, займає більше місця на лаві.—Ото! скажіть на милість! як же він робить свою роботу?

Тепер, коли нам стало відомо, що він "особа" отвертість з нього аж пре. Він добре знає свою роботу... З Жидами він Жид, бо знає жидівську мову з мужиками—мужик. Встряне в компанію, скрізь він своя людина—і вже знає, хто чим займається, хто про що думає, хто чого хоче.—Чого ж хоче мужик?

Він нахиляє лице до мене так, що я чую горільчаний дух, ставить очи у стовбур і аж співає:

— Зе—мель—ки-и!..

Опріч того "він" проти правительства. Просто ненавидить. Навіть... Тут він починає хіхікати стиха,, гойдається з боку на бік, сміх його душить і не дає говорити. Нарешті видушує з себе: дів-ча-та... ха-ха! навіть дівчата... проміж собою... про політику гомонять... Хі-хі-ха-ха!..

Але все те пусте. От недавно він мав одно діло. Серіозне. Екс-про-прі-а-ція. Може чули? Пристав до-компанії. Сім хлопців, молоді ще, несміливі. Самі нічого не можуть зробити, бояться. Вже що він намучив ся з ними, поки підмовив. Він сміливий, жвавий, вогонь—може ми самі се помічаємо—йому й повірили, за ним пішли. Пішли грабувати почту, а поліція знала про все і всіх накрила, наче курчят.— Усіх накрила?—Усіх накрила. Ловко!.. З того часу йому й набавили десять карбованців в місяць, а перше він брав лиш вісімнадцять...

Він страшенно гордий своїми вчинками, випинає груди, хрустить пальцями; гарні очи його дивляться гостро й нахабно й шукають нашого співчуття.

Він ще довго й охоче ділиться з нами подробицями свого ремесла.

В сусіднім наметі крики і суперечки.

— Се наші гуляють...