Як ми їздили до Криницї - Коцюбинський Михайло

Як ми їздили до Криниці

Чи пригадуєте собі, панно Юлю і ви, панно Галю, — як ми, кожний з окрема, або всі разом, під проводом "пана", ходили до барометра, що висів на стінці коло вмивальника і намагалися витрясти з нього погоду? Барометр уперто показував "дощ", хоч в той день не капало навіть і сонце блищало часом крізь хмари. Ми дуже гнівались. Старий, непотрібний струмент, він і на крихітку не хоче посунутись на сухеньке, хоч нам дуже потрібна година. Ах, як доладно, що від тої тоненької стрілки залежить, де п як ми стрінемо під десяту пятницю ніч: звичайно, прозаїчно, на ліжку, чи серед співу, людей і вогнищ на ярмарку у Криниці!

Їхать — не їхать. Їхать — не їхать. За годину відходить поїзд. Коли їхать—пора збіратись. Хотілось підійти до струмента і зігнати на ньому злість, хоч вина його лиш у тому, що він об'єктивний. Дві перспективи вагались: а) холодна ніч, дощ заливає вогні, — одежа мокра... брр... б) цікаве свято, народня містерия, якої ніколи не бачив — і хто знає—чи вдруге побачу.

На щастє—в кожній людині є трошки авантюриста. А може? їхати! Їхать!

Сказала панна Юля. Сказала панна Галя. Застукали двері і каблучки по помості, забігали слуги, заторохтіли колеса. В одну хвилину.

Сидимо у вагоні. Звичайно, коли дощ буде, тортам, де лишив ся барометр, а не в Криниці. У вікна дивиться степ і все спливає, як безконечне море. Куди ж властиво ми їдемо?

Ах, там будуть гори, високі і прехороші гори...

Приємно послухати казку про гори, коли мчиш", отак степом, рівним, наче долоня і нічого більше перед собою не бачиш.

Там будуть ліси—густі, великі ліси...

Де ж вони візьмуться тут серед степу, де люде насадили гайків хіба на те тільки, щоб мали де жити граки?..

Ми зліземо на роз'їзді, а звідти верстви чотири, не більше, так що підемо пішки. Панна Юля чудесно-знає дорогу...

Ну, що ж...

Кошик з шинкою й хлібом будемо нести по черзі. Але мені, прихильникові рівноправності полів, все таки жалко вгашати лицарський дух і в душі присягаю ся нишком, що сам понесу кошик. Погано тільки, що в другій руці доведеться нести кальоши, бо, здається, дощу таки не буде. Тоді мені починає здаватись, що рівноправність все таки краща.

Тим часом ми їдемо й їдемо, а сонце котиться вниз і розганяє хмари. Вже вони залягли на виднокрузі", як розбійники по ровах—і не знаєш, що буде далі, як сонце щезне,

Машина свистить і ми товпимось до вікна. Се наш роз'їзд, треба вилазити. Навкруги поле, розрізане шляхом й столітніми деревами. Де ж гори? Ах,. Боже, чого я турбуюсь, панна "Юля вже знає до них дорогу... отут десь... повинна бути... десь недалеко... Блукаєм поміж дерева, широким шляхом, взад і вперед. Отут десь... десь завернути... повинна ж бути дорога...

Я несу кошик, поки що, звісно й поки що-ступаю в кальошах. Минає так щось з півгодини.

Могли б вже бути на півдорозі. На наше щастє щось торохтить. Візок міцний, коник кругленький, дядько статечний, як на загад. Він може завезти в Криницю. Ми щиро дякуємо: не варто трудитись, підемо пішки... тут тільки чотири верстви... дорога повинна бути оттут десь... десь недалеко...

Але дядько, хоч і тутешній, нічого певно не знає, бо упер ся, що до Криниці найменше десять верстов. Ми іронічно хитаємо головами і щоб зламати, нарешті, упертість дядька найбільш педагогічним способом, способом очевидності, наймаємо підводу. В душі я нишком радію, що конфлікт між рівноправністю полів й лицарськими обов'язками розвязився для мене щасливо і пакую в підводу кошик й кальоші. В мент маленький візок виповняється тілами вздовж і впоперек, при чім мужчини викидають ноги за полудрабки, не через те, щоб їм було тісно, а так, з властивої мужчинам фантазії. Візок починає трусити, коняка біжить і якось зразу знаходить потрібну дорогу.

Тепер ми їдемо пшеничним полем. Хмари залягли на крайнебі, як розбійники по ровах, але ми дивимось не на них, а на блакитне. Нам дуже весело. Хто каже, що буде дощ? Се той песиміст-барометр тримав нас все у тревозі, але він вже од нас далеко. В хлібах ховаються села, близькі й далекі, одні ми бачимо, про другі догадуємось по ризах коноплі, чорних, як запаска в старої баби, по картоплях. Ранні гречки біліють, як клапті снігу, пізні—тільки вилазять і на листочках в них мокра земля, яку вони ледве пробили. Подиха холодок. В одно плече мені тепло, його гріє дядькова спина. Така близкість до народу піддає мені гадку покористуватись нею, але поки я роздумую, з чого почати розмову, дядько почав. Яка тепер Дума?—Панська.—То слава Богу.— Чому?—Не буде дбати про саму тільки голот.— Ого! Хитрий чи "заспокоєний"? Звідки решпект до пана? З дальшої бесіди випливає правда. Ося кругленька конячка ще має двох подруг не менше ситих, бо паши стане не тільки коням, а і коровам, телятам, овечкам. Хвалити Бога — повна обора. До того є щось там поля десятин з тридцять. От Дума й має чого глядіти, щоб було ціле. До першої вибрали "развратного" члена, от тепер і сидить у тюрмі...

Я почав міркувати: коли б він знав, що я так само развратний, завіз би він мене на ярмарок, чи кудись інгае?

Признаюсь, мені більше хотілось на ярмарок. Розмова урвалась. Стало холодніше. Дядькова спина не гріє вже мого плеча.

Озираюсь. Де ж гори? Я хочу побачити обіцяні гори! Та їх немає, скрізь рівно. Тоді мені приходить до голови думка, що я міг би сам поставити гори. Я міг би покористуватись, наприклад, хмарами, як матеріялом. Починаю будувати скелі, високі хребти, шпилі у снігах і чорні провалля. Виходить гарно. Я міг би, врешті, створити під ними й людей, весь ярмарок, але під руками нема нічого, довело ся б все брати з себе самого, а се матеріял негодящий.

На стрічу нам попадаються хури, наладновані діжечками, горшками, жінками, скринями і іншим домашнім скарбом. Ззаду упірається на мотузці корова, а спереду суворий мужик заніс над кіньми батіг. Се ярмаркова проза спішить на ніч до дому. Все поетичне лишилось на місці. Тим краще. Значить, ми будемо у вибраному товаристві.

Тимчасом, коли я так тішу ся, жіноча рука торкає мене і палець показує вниз. Дивлюсь спочатку на палець, потому в долину і ледве стримуюсь, щоб не скрикнути: ах! І перше, що почуваю—досада, на що турбовав хмари, які справді облягались вже спати.

Внизу під нами глибока зелена долина, кругла, наче макітра, з крутими, мягкими од кучерів лісу, стінами. Де-не-де, по кутках, стоять ясні безлісні тори, наче копиці зеленого сіна—і вся ся краса, несподівана й пишна, сміеться щастєм просто в лице. Ще за хвилину нічого не було видно—і от: "сезам, одчинись"!

Денце макітри облипли мухи, наче насіли на щось солодке. То чорнів ярмарок.

Поки ми спускались в долину, червоне сонце котилось краєм макітри, і хмари зовсім поснули.

Внизу гуде. Між рядняних наметів і яток пруть валом люде, коні і поліцейські. Тут треба берегти ноги. Нас мало обходить увесь сей ґвалт. Краще напитись чаю. Ще маємо час. Заходимо в перший намет—на столах польові квітки. Прегарні букети. Се дуже мило. Сядьмо отут, у кутку, під полотняними стінами, що дихають, неначе груди. Ми скоро одрізняємо хазяїв од гостей. В кутку, між самоварів й посуди, крекче старенька баба—се певно хазяйка. Між нею й гостями все біга бліде і босе дівча. Хазяїна ми пізнаємо по тому, що серед радісних криків він переходить з рук в руки, з усіма цілується і випиває. Язик ще нічого, а ноги зовсім погані. Якийсь вродливий парубок помагає нам дістати зелений, наче з помпейського музею самовар і такі легкі ложечки, що будуть плавати у чаю. Скоро хазяїн попадає до нас і хоч ми горілки не п'ємо, за те готова приємна розмова і ми зав'язуєм вузлик нашої знайомості. Кількома фразами він вводить нас в курс свого життя і мя вже знаємо, хто він, звідки, який, що має і ще інші цікаві деталі.

Нам треба коний на ранок? Добре. Його син звощик. І кличе вродливого парубка. Той до послуг, дуже ґалантний, але сам вевти не може і обіцяє знайти підводу. Я помічаю, що на моїх дам він робить вражіннє. Ну, добре. Властиво, ми могли б вже покинути намет. На порозі вислухуєм ще трохи стогнання самої хазяйки — і тепер певні, що наша знайомість з наметом міцна: ми посіяли в людях свій образ, нехай тільки тепер росте...

Хоч ми й засапалпсь, але з гори усе видніще. Тепер ми бачимо в центрі, на самому дні чаші,— маленьку капличку. Чорний дерев'яний зруб тихо сяє рожевим світлом крізь одчинені двері. Там, над криницею, попи весь час співають або гугнявять темні слова і тонкі високі свічки тануть в теплій та густій атмосфері.

Чорне озеро ярмарку вливається струмочком в каплицю; одні йдуть, другі виходять. Се та знаменита криниця, до якої з'їздяться люде з далеких сіл навіть і стають табором в ніч під десяту п'ятницю. Я думаю про тих мудрих людей, що ставлять церкви, монастирі й каплиці в найкращих, диких місцях: вони знають, що роблять,—вони промовляють не стільки до нас, як до живих в нас пращурів наших, що віками справляли священні грища по гаях і дібровах та палили там жертви.

Смеркає. В нас горить нетерплячка: коли ж почнеться? В долині полотняні намети налились жовтавим світлом, по ятках заблищали вогні і чорна маса людей почала танути і ростікатись. Ми бачимо, або ловимо вухом, як люде цілими гуртами розлазяться по горах і по долинах, по всіх затишках і закамарках. Щось десь тріщить, ламається, гупають чоботи, чується шепіт, диханнє, присутність теплого тіла і в чаші, сповненій мороком, наче трівожно калатає велике серце.

Он показав ся димок, десь блиснув вогонь. Ми жадібно стежимо за кожним новим. Ось там знову дим в'ється, а онде виткнулись з темряви ясно-зелені галузки і кожний листочок можна б перелічити. По чорній землі скрізь росцвітають, як маки, вогняні квітки. Скоро уся долина і гори блищать вогнями і разом з димом з землі здіймається вгору і пісня. Неправда-ж, є наче щось спільне між вогнями і співом? Як окремі вогні вгорі змішали свій дим, так і окремі хори, як поломінь сильні й яскраві, зіллялись в нестройну хвилю, в мозаїку згуків. Є в сьому якась дика принадність. Щось воно будить. Я сам хочу співати, своє щось, окреме, аби співати. Роскласти священний вогонь і видобуть з грудий дрімаючий предківський голос. Ми навіть робим подібну спробу, але нам не вдасться.