Золотий світанок (збірка) - Олійник Галина
Він підійшов, нахилився і став виводити пальцем літери свого імені: І В А Н… Потім хутко підвівся, зачувши знайоме ранкове відлуння: на луках іржала кобила… Дзвінким ритмом пролунало зважене брязкання молотка.
"Таке… як дядько Андрій припинає кобилу", – подумав Ваня. Вийшов з двору і попрямував у бік луків – подивитися.
– Точно! Припнув Чіту біля дороги, – зауважив він і підійшов до кобили.
– Фор-р-р… Фор-р-р, – радо форкала Чіта. Мотала гривастою головою, походжаючи з одного боку в інший… І невдовзі вирішила прилягти… У цю хвилину Іванко, не роздумуючи, заліз їй на спину. Кобила полежала, торкнулася вологими бархатистими губами його штанів, встала і неквапно пішла по колу. Сидячи на кобилі, хлопець почувався, як справжній козак.
– Ой, лишенько! Тільки погляньте! Сидить верхи на нашій кобилі! – озвалась стривожена тітка Наталка, помітивши його з двору. – Як же ти на неї зібрався?! Господи, тільки б не скинула і не затоптала! – вигукнула вона і побігла кликати свого чоловіка – хазяїна Чіти.
Тим часом кобилі знову захотілося прилягти. Коли вона це зробила, Іванко ще раз її погладив по спині… Зліз... І відійшов.
– І чого ти кричиш?! Тобі що? Уздрілося?! Хлопець стоїть – спостерігає.
Таке вигадала… – мовив дядько до своєї дружини.
– А я тобі кажу… Точно! Сидів верхи… Скажи, Іванку, ти ж сидів на кобилі?
"Звичайно ж, сидів! Як справжнісінький козак!" – подумав хлопець і не проронив ані слова. Було зрозуміло і Чіті: тітка Наталка і так все розповість його мамі, і якби він сказав: "Так! Сидів!", страшно було й подумати, як би мама розгнівалася... За татка годі й казати!
– Чого мовчиш?! Чуєш! Ану відповідай. Сидів? Сидів? Ти ж сидів на кобилі?! – допитувалася тітка.
– Ну, чого ти до хлопця причепилася?!.. Сидів…Сидів?..
Стоячи поряд із хлопчиком, дядько Андрій легенько плескав його по плечу, промовляючи:
– Росте майбутній козак! Бачу: й тобі, Іванку, подобаються коні.
– Дуже подобаються! – видихнув хлопчик.
– Якщо твої батьки дозволять, то я тебе покатаю на Чіті верхи.
Для Вані жаданими були ці слова... Та, згадавши про те, що сьогодні ще не снідав, він поспішив додому. Дядько, пригладжуючи свої кучері, дивився йому у слід, посміхався… А його жінка сердито кивнула рукою і зайшла у двір.
Хлопчик йшов шляхом і чув, як смачно пахне суп. Він був впевнений: його мама варить найсмачніший суп на світі.
Гримнув хвірткою, зайшовши у двір, і попрямував до порога. Він роззувався і бачив крізь непричинені двері, як на кухні, над мискою гарячого супу, що вже чекала його на столі, розвівається пар.
Іванко поснідав. Подякував матусі і пішов до своєї кімнати. Відчинив двері і… завмер, коли побачив, що під столом заворушилася купа іграшок.
"Що це? Невже покарання, що я не зізнався? Не сказав, що сидів на кобилі! – відразу подумав і відчув себе винним. – Тепер через мене дядько Андрій думає, що його жінці усе уздрілося".
Він заплющив очі. Потім відкрив і став уважно дивитися на купу іграшок, що продовжувала з цокотом ворушитися.
– А може, це… Невже завелося чудовисько? Мама ж попереджала… Мамо! Ма! – жалібно кликав він.
Мама почула. Прийшла… І здивовано спинилась серед кімнати. Ледь пригнувшись, вона дивилася під стіл – на іграшки, що клацали, плавно перехилялися з боку в бік, і промовляла:
– Ойо-йой… Чому ж ти мене не послухав?! Не поскладав іграшки…
Насправді ж вона знала, що то – не чудовисько... Але що саме – не знала. Взяла швабру. Тихенько розсунула іграшки… А там… Скрутившись калачиком, лежав великий сірий вуж.
– Ой! – несподівано вигукнула вона і відскочила. "Звідки він тут узявся? Невже заповз, коли я відчинила двері, щоб провітрити дім?" – подумала мама.
– Матусю! Як нам його вигнати?
– Не знаю! Думай, раз лінувався навести порядок, – сказала вона і пішла на кухню.
Іванко підійшов ближче, подививсь на вужа... І, прихопивши швабру, заліз на стіл, щоб вуж його не вкусив, і звідти став його штовхати.
– Ану… Повзи звідси! Нічого тут кублитися.
Іграшки знову зацокотіли, заворушилися... А потім вуж поповз за шафу і зник. Ваня зазирнув за стінку шафи... Вуж був там.
– Матусенько… Тепер він за шафою.
– Не журись, синку! Ось прийде тато і щось придумає.
Увечері татко повертався з роботи. Він ішов шляхом, як його з двору помітила тітка Наталка. Привіталася і розповіла, що бачила вранці Іванка, який сидів верхи на їхній кобилі. Таткові не вірилося… Та він пообіцяв, що поговорить із сином.
Не встиг він ступити в двір, як Іванко вибіг назустріч.
– Тату, а у нас – гість! – вигукнув він збентежено.
– Хто ж завітав до нас?
– Вуж! Він – у моїй кімнаті, за шафою.
Ваня всміхався, спостерігав… А татко дививсь на вужа й дивувався.
– Добре, синку, що він завітав до тебе вдень, а не вночі. Що ж ти?! Хоча… цей безлад сподобався вужу. Хай живе! Що його виганяти, все одно заповзе! Цікаво… Це вуж чи вужиха? А може, десь тут, за шафою, є маленькі вуженята? – жартував він.
– Тату! Тату! Я не хочу, щоб цей вуж жив тут. Я поскладаю іграшки… Обіцяю!
Татусь засміявся. Пожурив сина, похитав головою…
– Ну, якщо обіцяєш… То спробую його спіймати.
– Спіймати?!
– Авжеж! Інакше ніяк. Це ж вуж, а не якась там тваринка, – промовив татко, ідучи по свої робочі шкіряні рукавиці. – Ідіть з мамою в іншу кімнату.
Хлопчику дуже кортіло подивитися, як тато руками ловитиме вужа...
Хоча й вірив, що у нього це вийде. Бо тато не боїться нічого.
– Ідіть. Погляньте, який красень! Важкий!
Тато міцно тримав за голову вужа, що кільцями обвив його руку.
– Ой! – раптом вигукнув Ваня. Його осяйнула думка: – Це, напевно, те вуженя, якого я колись зловив… Який з нього виріс великий вуж!
Татко виніс вужа з будинку і випустив на подвір'ї. Вуж посунувся по траві і зник під огорожею.
17.01.17 р.
Святий Миколай
Не зростом, не виглядом і не поведінкою діти відрізняються від дорослих… В їх ніжних дитячих серцях не згасає віра. Іванко вірив і кожного року чекав тієї ночі, коли в домівки, де мешкають
діти, завітає Святий Миколай. Він не чекав подарунка... Хоча дуже радів, коли знаходив під подушкою цукерки та іграшку від Святого Миколая… і вірив, що Миколай знає, як йому не вистачає справжнього друга. Ті, з ким він хотів дружити, цурались його товариства, бо їм було з ним нецікаво.
Кожного разу з настанням жаданої ночі хлопчик уявляв, що у нього є друг… Сподівався, що Святий Миколай допоможе його зустріти… і чекав. І от цей день настав! До сусідів привезли Петрика, що був менший за Ваню на два роки. Батьки привезли його до бабусі, а самі поїхали на заробітки за кордон.
Хлопчики познайомилися, подружилися. Їх завжди бачили разом… Удвох вони ішли в школу… А там – намагалися разом проводити всі перерви. Іванко нікому не дозволяв ображати свого друга. Якщо у Петрика закінчувалися уроки раніше, він чекав Іванка, і вони разом поверталися додому. Ішли… розмовляли… грали в сніжки, наздоганяли одне одного, ліпили снігову бабу, викачувались в снігу… і сміялися. Так було і напередодні дня Святого Миколая. Повернувшись зі школи, Петрик швиденько відніс додому портфеля, прибіг до Іванка та й каже:
– Ваню, а ти знаєш, що цієї ночі Святий Миколай ходитиме по оселях – кластиме дітям під подушки подарунки?
– Знаю! Мені він щороку приносить подарунок. А іноді під подушкою залишає ще й гроші. Минулого року мені довелося навіть його помітити. Шкода, що я був тоді дуже сонний і до пуття не встиг його роздивитися.
– Та ти що?.. Ану розказуй!
– От… я, Петрику, сплю… А спалось мені в ту ніч не дуже – хвилювався.
Я ж тоді приніс зауваження у щоденнику…
– Ти думав, що Святий Миколай тобі нічого не подарує?
– Авжеж... Лежав я, крутивсь, а тоді-таки заснув. Коли підходить…
– Ну… Продовжуй. Розказуй.. – з нетерпінням просив Петрик.
– І… Розплющив тоді я трішечки очі… І бачу, як Миколай підходить до мого ліжка… та так – тихо-тихо, щоб мене не збудити… Знаєш, Петрику, він такий великий!
– Оце пощастило тобі! Мені б його побачити… – зітхнув Петрик.
– Якщо дуже хочеш – обов'язково побачиш! Він же приходить до тебе? – поцікавився Ваня.
– Приходить! Щороку приходить і залишає під подушкою подарунок. А одного разу – поклав дубчика. Мабуть, щоб я слухався, – сказав Петя і засміявся.
– Петрику! А знаєш, Миколай не лише приносить дітям іграшки та солодощі. Якщо чогось дуже бажаєш, то він може здійснити!
Хлопчики так розговорилися про Святого Миколая, що й не помітили, як настав вечір. Малі серця зігрівала радість.
Іванко не наважувався відкрити Петрику свій секрет: як він щоразу уявляв, що у нього є друг, як замість іграшок і цукерок просив Святого Миколая, щоб той поміг його зустріти... І це – сталося! У Вані з'явився новий сусід, який і став його другом.
За вікнами падав лапатий сніг. Довкола поступово стемніло, дерева зімкнули свої темні крони над сніговими заметами. Загадково, неквапно з боку в бік у сутінках танцювало світло від ліхтаря, що гойдався на вітрі.
Вечір… Щасливі передчуття і віра надавали неабиякої життєдайної сили світлим дитячим мріям і чудесам.
Грудень 2010 р.
Килимок чебрецю
"Яких тільки пригод не трапляється у житті", – подумав Ваня, ідучи додому. Йому було смішно з самого себе від того, що, бажаючи провчити свого друга, він провчив себе.
Це було влітку. Одного погожого дня він вийшов з будинку і через паркан помітив Петрика, що гуляв біля свого двору. У нього з'явилась цікава ідея… і він підкликав друга й тихенько запропонував:
– Давай, Петрику, сходимо за річку. Пройдемо через місток, погуляємо на тому березі, в луках, а там… і до діброви, і до Зеленої гори недалеко... Як знати… Можливо, нам пощастить побачити зайця чи білочку.
– А тебе мама відпустила? – запитав Петрусь.
– А ти як думаєш?
– Я думаю, що ні!
– Угадав! І як це в тебе так вийшло? Вгадав з першого разу! – з насмішкою мовив Ваня.
– Вийшло – тому що знаю…– сміявся Петрик. – Твоя мама не дозволяє тобі розгулювати по містку. "Місток такий вузесенький, а річка така широка… Ще запаморочиться голова та впадеш у річку… А плавати ти не вмієш!" – так каже твоя мама?
Вані не сподобалося, що Петрик згадав мамині слова.
– Хто б сміявся? Ніби ти, малий, вмієш плавати.
– Я вмію плавати… А те, що я трохи менший за тебе, Ваню, не означає, що я – малий. Зрозумів?!
– Зрозумів!
Іванко глянув на товариша, а потім лукавенько посміхнувся.
– А знаєш, Петрику, я не боюся впасти в річку.
