Золотий світанок (збірка) - Олійник Галина

Золотий світанок

(збірка оповідань)

Лісова пригода

Минула ніч, і настав ранок. Над обрієм засяяло сонце, заливаючи небокрай теплим рум'янцем.

Іванко ще спав. Солодко посміхався крізь сон і відчував, як чисте голубе небо заглядає у вікна. Грайливі промені лилися в кімнату, танцювали на підлозі, на ліжку, лоскотали носа, засліплювали очі і, просотуючись крізь ковдру, лагідно торкалися тіла. Було чутно, як за вікнами співають пташки, і перегукуються між собою півні.

Сонячно, легко… розпочався вихідний. Ваня не поспішав вставати. Він був удома один: тато і мама поїхали в місто, а повернуться нескоро.

Досхочу поніжившись під ковдрою, хлопчик підвівся. Одягнувся і пішов до лісу.

Веселою стежкою вабила росяна далеч. Шелестіли пишні вуса трави... розправляла вологі рожеві китиці конюшина… Повітря пахло вчорашнім багаттям і деревієм, що квітував, розпростерши під сонцем свої зашерхлі білі долоньки. Ліс давно прокинувся: шумів, потріскуючи сухими гілками, і своїми голчастими вершечками прочісував небесну синь. На розлогій сосні лускотіла шишкою білочка. Іванко спинився... Хотів підійти, а потім передумав. Адже йому не терпиться потрапити на узлісся. Тож він подивився здалеку на заклопотану білочку і поспішив далі, туди, де живуть байбаки. Погожого дня ці кумедні звірята дружно вилазять з нірок і на піщаному пагорбку гріються на сонці. Стоячи на задніх лапках, вони полюбляють оглядати довкілля і грайливо посвистувати. Коли пролітав сокіл, пробігав звір чи хтось з людей наближався до пагорбка, їхній ватажок лунко свистів – і вся сімейка ховалася в нори.

Щасливий Іванко біг лісовою стежкою, наспівуючи веселу пісеньку. Під його ногами шаруділа трава, хрускотіли соснові голки, шишки… Незабаром він опинився посеред лісу – на зеленій, осяяній сонцем галявині.

Над вологою, заквітчаною біленькими зірочками травою кружляли два жовтенькі метелики… Лісові пташки озивались чарівним співом, незважаючи на те, що їхні веселі голоси губляться в таємничому шепоті лісу...

Свіжий вітерець струшував краплинки роси, шелестів лусочками молодої кори, колихав сосни, струшуючи достиглі шишки... Десь під горою кувала зозуля… На галявині панувала сонячна тиша, яку несподівано змінило гучне шарудіння: в траві з'явилася величезна зелена ящірка. Її спинка була оздоблена яскравим візерунком, а очі сяяли, як два смарагди. Вона була так близько! Наляканий Іванко вже хотів чкурнути звідти, коли почув приємний магічний голос:

– Не бійся!

Він озирнувся. На галявині, крім нього та ящірки, нікого не було.

– Не треба нікуди бігти, – пролунало знову. Іванко прислухався…

– Не бійся мене, – промовила ящірка.

"Невже ця ящірка… може розмовляти?" – дивувався хлопчик.

– Так, можу… і розмовляти, і читати твої думки, Іванку.

– Ти знаєш, як мене звуть?

– Знаю… Я все знаю про тебе, – сказала ящірка. – Я частенько за тобою спостерігаю – бачу, як ти любиш ліс: не ламаєш гілля, не лякаєш тварин, метеликів, птахів… не руйнуєш мурашників… Ти хороший хлопчик, але в школі…

– Оце так!

Іванкове здивування поступово змінилось на сором. Він опустив очі, почервонів, як макова квітка, а потім запитав ящірку:

– Звідки ти знаєш про школу?

– Знаю – і все! Неправильно, що ти не даєш на двійки щоденник.

– Нічого собі… Може, ти, ящірко, знаєш і всі предмети, які ми вивчаємо в школі?

– Знаю, – погодилась ящірка. – Читання, математика, рідна мова, малювання...

Ящірка називала шкільні предмети, а Іванків сором несподівано обернувся тривогою, яку потім розвіяла цікава ідея.

– Ну, а якщо я до тебе прийду з домашнім завданням… Допоможеш виконати?

– Так, допоможу! Допоможу зробити все, що попросиш, – відповіла ящірка.

"Оце пощастило! – зрадів він. – Тепер я усім своїм однокласникам докажу... А то "двієчник, двієчник"… Ось побачать, як я можу навчатися!".

– Іванку... Іванку… Доки ти будеш спати? – незрозуміло звідки, у лісі, пролунав мамин голос.

"Мама... Звідки вона тут взялася?" – подумав хлопчик.

– Іванку... Вставай, бо спізнишся в школу, – почулося знову.

Хлопчик відкрив очі і побачив матусю, що, схилившись над його ліжком, усміхалась і лагідно промовляла:

– Який же ти сонько… Я тебе буджу вже годину!

– Так це був сон? – сумно прошепотів він. Підвівся і став одягатися. Увесь день Ваня пригадував і обмірковував те, що йому сьогодні на-

снилось. Повернувшись зі школи, він швиденько переодягнувся і поспішив до лісу.

Біг вузенькою стежкою… Прислухався, пригадуючи, що уві сні так само під його ногами шелестіла трава, хрускотіли соснові голки та шишки…

І от… Він посеред тієї ж лісової галявини, що бачив уві сні.

Це була чудова галявина! Тут дзвінкими піснями, які зливалися з подихом лісу, озивались пташки, десь під горою, за густими молодими ялинками кувала зозуля… повз пухнасті соснові крони, шерехаті віти і стовбури щедро лилися сонячні промені, від яких сяяла веселим глянцем трава… Над білими квіточками кружляли два жовті метелики...

У надії помітити велику красуню-ящірку хлопчик присів, уважно став оглядати мальовничу місцину… Він прислухався, ворушив траву і, не помітивши ящірки, намагався знайти хоча б її нірку... Та не знайшов.

– Так, це був сон! Дивовижний сон! – сумно повторював Ваня і, щоб хоч якось себе розрадити, попрямував на узлісся – подивитися на кумедних байбаків.

Кожного разу, коли він приходив до лісу, то неодмінно озирався довкола, придивлявся, сподіваючись побачити велику ящірку зі свого незвичайного сну.

Травень 2009 р.

Справжнє везіння

Цієї ночі був сильний вітер. Іванко спав і чув, як він то причиняє, то відчиняє віконницю, від котрої відпала підпора. Коли настав ранок, і сонце розсипало по кімнатах лантух золотих зайчиків –

у його кімнаті через причинену віконницю розлягалась широка, похмура тінь.

Хоча вже й прокинувсь, Ваня не збирався вставати, бо думав, що рано… Аж ось почулися мамині кроки.

– Доброго ранку, совеня! Так ось чому ти сьогодні так довго спиш! – сказала вона і подивилася у напівтемне вікно. – Вночі був такий вітер… думала, що буде гроза, а воно – ні... Піду відчиню віконницю.

– А можна я сам? – спитав Ваня, одягаючись.

– Можна.

І Ваня підвівсь, вийшов з хати і, обійшовши горіх, що розкидав довкола сухі, зламані злим літнім вітром гілки, наблизився до вікна. Зіп'явсь навшпиньки… Відчинив віконницю і побачив, як угорі, у куточку над шибкою, щось тремтить. Сіреньке, трохи пухнасте, воно зачепилось кігтистими лапками за віконницю і висить.

– Пташка, чи що? – почав придивлятись він і розгледів на маленькій пухнастій голові вушка, гостренькі, як у крихітного цуцика. – Ні, – сказав. – У птахів не такі, у них взагалі замість вух дві малюсінькі дірочки… А тут все ж таки – вуха.

– Ма… Мамо! Що воно за вухата пташка прибилася до мого вікна? – гукнув він з дверей і знову побіг назад – до вікна, щоб ця незвичайна птаха не полетіла. Птахи ж такі непосидючі!

Мамі було дуже цікаво: що там таке він побачив? І вона кинула всі справи й поспішила услід за сином.

– А… – сказала, поглянувши. – Це кажан. На нього ще кажуть: летюча миша.

– Ой… А я… ніколи їх і не бачив.

– Не придивлявся увечері вгору, того і не бачив, – сказала мама. – Від весни і до осені, коли смеркне, кажани в'ються над нашим подвір'ям, як ластівки, – зауважила вона і, йдучи, мовила: – Побачити їх ось так, удень, – справжнє везіння!

– То, виходить, мені пощастило! – радів Іванко і розглядав кажана, що тремтів згорнутими крилами і морщив кирпатий носик від яскравого сонця. У якусь мить хлопчик відвів від нього свій погляд, почувши, як щось за-

гурчало із вулиці… Та, коли обернувся, кажана уже не було.

12.05.18 р.

Таємний гість

І знову з вулиці донісся приємний шум. На віконному склі тремтіли, важчали і розтікалися краплі дощу. Хоча у будинку було затишно й тепло, Ваня нудьгував і сердився на дощ, що тривав

майже тиждень.

Проходячи з кімнати в кімнату, він перекладав з місця на місце речі, книжки і думав: "Як добре було б піти погуляти і поміряти всі калюжі...".

Але зараз це було неможливим. Напередодні він набродився так, що його чоботи були повні води, та і штани добряче намокли. Тож, поки триватиме дощ, йому заборонили виходити з будинку.

Іванку набридло сидіти на підвіконні – і він зліз. Окинув поглядом кімнату і пішов на кухню, роздумуючи, чим би себе зайняти. Все було б нічого, якби мама не зважала, і він цілий день сидів за комп'ютером.

– Нудишся! Почитав би хорошу книжку, а то і букви забудеш за літо, – зауважила вона і, подивившись на кисле обличчя сина, продовжила: – Не бажаєш поскладати свої іграшки? Лежать он… під столом, як купа непотребу.

– Та… – мовив Іванко, відводячи очі. Взяв альбом і став малювати.

– Не хочеш… Якщо так буде тривати і далі, – сказала вона, – у тій купі заведеться якесь чудовисько.

Ваня не зважав на мамині слова… І малював маленького вужа, якого одного разу тримав за хвіст. Як запевняла мама, це було мале вуженя: довжиною зі шнурок, воно сичало, показуючи роздвоєний язичок. Мабуть, йому не подобалось, що хлопчик тоді, як тільки побачив, сприйняв його за великого дощового черв'яка.

Відтоді Іванко знає, що вужі бувають великі і маленькі.

"Головне, щоб закінчився дощ!" – розмірковував він у бажанні піти погуляти.

Під вечір дощ закінчився. За ніч на вулиці протряхло… Настав ранок. Сонечко заглянуло у вікно хлопчикової кімнати – і він прокинувся. Розплющив очі і, не бажаючи додивлятися сон, підбіг до вікна.

– Як добре, що немає дощу, – зрадів він і поспішив на кухню – до мами.

– Доброго ранку, матусю! Сьогодні сонячно!

– Так. І ти, бачу, повеселішав.

Ваня посміхнувся у відповідь і, почувши, як завзято знадвору цвірінькають горобці, спитав:

– А можна піти прогулятися?

– Ти хоч умийся! – промовила мама, готуючи сніданок.

І Ваня побіг у ванну кімнату. Умився. Причесався і підійшов до мами.

– Скоро буде готовий сніданок, – сказала вона, – пройдися подвір'ям і поспішай снідати.

У дворі стояв веселий гамір: горобці раділи ясному дню! Вологі дерева дихали прохолодою… У крапельках роси мерехтіло погоже небо… Килимок трави, що поруч з квітами, став таким розкішним, ніби хтось там вронив повний кошик кришталевих намистинок. На клумбі сяяли вмиті троянди та жоржини…

Ненав'язливо хлопчиків погляд поманила купа мокрого піску, що лежала у кінці двору.