Щоденник наркомана - Алістер Кроулі
Пан Волф дуже розсудливо порадив мені убезпечити частину маєтку в разі мого одруження; і тут виникли якісь дурні затримки з пошуком довіреного розпорядника майна.
Я терпіти не можу закони. Здається, ніби це просто низка перешкод, старанно розроблена для того, щоб не діяти розсудливо. Звісно, треба мати норми і правила, як у польотах, зрештою, щоб стартувати і зупинятися. Але їх дотримуватися – страшний клопіт.
Я подумав, що добре було б почастувати себе невеличким обідом. Та, мабуть, я не до кінця розумів, що насправді хотів не їсти, а людського товариства. Немає нічого такого. Кожна людина завжди самотня. Але коли ти сплутався із цілком порядною компанією, то забуваєш про цей жахливий факт достатньо надовго, щоб дати своєму мозку час відновитися від гострих симптомів його хвороби – думання.
Мій старий командир мав рацію. Я надто багато думаю; Шекспір теж багато думав. Це і підбило його написати ті чудесні речі про сон. Я вже й забув, які саме; але свого часу вони мене вразили. «Цей стріляний горобець знав, як страшно бути при свідомості», – сказав я собі.
Тож коли я зайшов до кафе, думаю, справжньою причиною, що привела мене сюди, було те, що я сподівався когось знайти і виговоритися. Люди думають, що говорити – ознака мислення. Переважно це не так; та з іншого боку, це машинальні хитрощі тіла, щоб зняти перевтому від мислення, подібно до того, як вправи для м’язів допомагають тілу тимчасово не відчувати свою вагу, біль, знесилення й усвідомлення неминучої загибелі.
Бачите, які невеселі думки приходять до парубочої голови, навіть якщо він – улюбленець долі. Це хвороба цивілізації. Ми перебуваємо на перехідній стадії між ступором селянина й чимось іще не до кінця розвинутим.
Я зайшов до кафе і сів за один з мармурових столиків. Мене відразу охопило радісне хвилювання – воно сильно нагадало мені Францію – ці дні дикої гри зі Смертю.
Я не бачив жодної знайомої душі. Але принаймні двох чоловіків за сусіднім столиком я знав у лице. Усі знали цього сивого лютого вовка – чоловік, що був просто створений для битви, з високим чолом, яке вирізняло його з метушливого натовпу. Суперечливі елементи його натури завдали йому тяжкого удару. Його звали Джек Фордхем. У свої шістдесят він усе ще був найбільш жорстким і невблаганним з публіцистів. «Криваві ікла та кігті», – як казав Теннісон. Незважаючи на це він знаходив час писати чудову літературу, а його безкомпромісне протистояння зі світом не зіпсуло його стилю і мислення.
Поруч із ним сидів нерішучий, добродушний, але працьовитий журналіст на ім’я Вернон Ґіббз. Він фактично самотужки наповнював матеріалом майже цілий тижневик – і робив це з року в рік, із різносторонньою вправністю майстра пера й машинальною наполегливістю знаряддя, яке завдяки щоденній практиці перетворилося на досконалу легкість.
Хоч він загалом і не мав нічого проти, якесь природне чуття підказувало йому, що його справжнє призначення для чогось кращого. В результаті він систематично спивався, чим далі – тим більше.
У лікарні я дізнався, що людське тіло на сімдесят п’ять відсотків складається з води; але у цьому разі, як у старій пісні, виглядало, що Ґіббз мав родинні зв’язки з Макферсоном, який мав сина,
«Що дочку Ноя взяв
І зіпсував потоп,
Коли всю воду вихляв.
Він так би і зробив,
Я вірю в це почасти,
Лиш аби там було
Ґлен Лівету три частки».
До кафе зайшов молодикуватий старий з тендітною фігурою, круглим, як картопля, носом, який дещо применшував його інакше помітну вроду, хоча й зіпсуту роками божевільних пристрастей. Його холодні сині очі були хитрі й недоброзичливі. Складалося враження, що це якесь бридке створіння піть-ми, яке прийшло з іншого світу, щоб грабувати і нищити все навколо. Слідом за ним шкандибав його шакал – здоровенне, надуте, огидне створіння, схоже на таргана, – у чорному, не почищеному, заплямованому й обшарпаному одязі, який до того ж на ньому не сидів. Його білизна була брудною, обличчя – розпухле і прищаве, жахлива зла міна перекосила обслинену пащеку, вміст якої був схожий на цвинтар після бомбардування.
Щойно вони увійшли, кафе одразу зашипіло. Це була сумнозвісна парочка, якщо не сказати більше, а ватажок був відомий як граф Бамбл. Здається, у повітрі зависло передчуття біди. Граф підійшов до столика поруч зі мною й умисне різко зупинився. Зневажлива посмішка пробігла його губами. Він показав пальцем на двох чоловіків.
– П’яний Бардольф і Старий Пістоль, – сказав він, нервово сіпаючи носом від злості.
Джек Фордхем не забарився з дотепною відповіддю.
– Гарно ричиш, Дупа, – відповів він спокійно, ще й так влучно, ніби уся сцена була відрепетирувана наперед.
В очах божевільного графа з’явився небезпечний блиск. Він зробив крок назад і підняв свій дрючок. Але Фордхем, цей старий вояка, очікував подібної поведінки. У молоді роки він побував у західних штатах; і якщо він чогось і не тямив у бійках, то це й непотрібно було тямити. Зокрема, він дуже добре розумів, що за закріпленим столиком, без зброї, у тебе немає шансів проти чоловіка з дрючком на відкритому просторі.
Він вислизнув з-за столу наче кішка. Бамбл не встиг навіть замахнутися, як старий пірнув йому під руку і схопив психа за горло.
Це й бійкою важко назвати. Ветеран, як бульдог, труснув свого опонента; і, перехопивши руку, жбурнув його на землю одним страшним кидком. Менш як за дві секунди сутичка завершилася. Фордхем уперся колінами у груди поваленому хулігану, а той скавулів, важко дихав, молив про пощаду і просив старшого за себе на двадцять років чоловіка, якого свідомо спровокував на бійку, щоб той більше не робив боляче, бо вони ж такі давні друзі!
Поведінка натовпу в таких ситуаціях завжди видається мені дуже дивною. Усі, або майже всі, ніби силуються втрутитися; але насправді ніхто цього не робить.
Утім, цього разу справа загрожувала набути серйознішого розвитку. Старий справді втратив самовладання. Шанси, що він задушить це притиснене колінами до підлоги хамидло, були дуже високими.
Мені вистачило розуму звільнити шлях метрдотелю, веселому і дужому французові, який саме намагався
