Щоденник наркомана - Алістер Кроулі
Як у біса він дізнався, що я вживав?
– Той, хто забагато знає, далеко не зайде, – роздратовано сказав хтось у моїй голові. Але ще хтось відразу непомітно йому відповів:
– Це пояснює стару істину – мучеників світ завжди робить з першовідкривачів.
Мені стало правду кажучи, трохи соромно, але Лам заспокоїв мене. Він указав рукою в бік величезного крісла з перською оббивкою. Дав мені цигарку і припалив її. Потім налив у здоровенний гнутий келих Бенедиктину і поставив його на невеличкий столик біля мене. Ця невимушена гостинність мені однаково не подобалася, як і все решта. Було таке незручне відчуття, ніби я – маріонетка в його руках.
Крім нас, у кімнаті була ще одна особа. На вкритій леопардовими шкурами канапі лежала одна з найдивніших жінок, що я коли-небудь бачив. На ній була біла вечірня сукня з блідо-жовтими трояндами, і такі ж квіти були у її волоссі. Вона була мулаткою з Північної Африки.
– Міс Фатма Галладж, – сказав Лам.
Я підвівся і вклонився. Та дівчина навіть не зауважила цього. Здавалося, що земні справи для неї канули у цілковите забуття. Її шкіра була такого глибокого, насиченого, темно-синього, як нічне небо, кольору, який тільки дуже грубе око може сприймати за чорний. У неї було широке чуттєве обличчя, густі темні брови.
Немає інтелекту більш аристократичного за єгипетський, особливо якщо він належить до рідкісного правдивого роду.
– Не ображайтесь, – сказав Лам м’яким голосом, – ця велична зневага спрямована на усіх нас.
Лу сиділа на ручці канапи; її білі, з відтінком слонової кості, довгі скручені пальці обмацували волосся темношкірої дівчини. Так чи інакше я почувався огидно: я був зніяковілий і збентежений. Уперше в житті я не знав, як поводитися далі.
І тут у моїй голові з’явилася думка: це просто перевтома – і не слід вельми турбуватися через це.
Ніби відповідаючи на мою думку, Лу витягла з кишені маленьку кришталеву пляшечку з позолоченою кришечкою, відкрутила її і витрясла з неї трішки кокаїну на зворотний бік долоні, а потім з викликом подивилася у мій бік.
І відразу студія наповнилася відлунням її співу:
– О Ти! Оголена незайманко любові, захоплена у сіті диких троянд! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
– Саме так, – радісно погодився цар Лам. – Ви ж мені пробачите, якщо я запитаю, чи добре ви знайомі з впливом, який робить кокаїн на людину.
Лу сердито подивилася на нього. А я вирішив бути з ним відвертим: обережно насипав чималу дозу на зворотний бік долоні і вдихнув усе одразу. Не встиг я завершити подих, як кокаїн уже подіяв. Я відчув себе повелителем над ким завгодно.
– Що ж, насправді, – презирливо сказав я, – сьогодні я вперше спробував його, і він рубає, як має бути.
Лам загадково посміхнувся:
– О, так, як там казав старий поет? Мілтон, здається?
«Демона посмішку встроми у мій мозок,
Змочи мою пристрасть у кокаїн і коньяк».
– Що за дурниці! – вигукнула Лу. – У часи Мілтона кокаїн ще не винайшли.
– То це Мілтон винуватий? – різко відповів цар Лам. Невідповідність і безладність його думки якось збивали з пантелику.
Він одвернувся від неї і подивився мені прямо в очі.
– Рубає, як має бути, сер Пітер, – сказав він, – що ж, так воно і є. Я теж, мабуть, прийму дозу, щоб не було ніяких непорозумінь.
Дія не розійшлася зі словами.
Мушу визнати, що цей чоловік почав мене інтригувати. Що за гру він затіяв?
– Я чув, що ви один з наших найкращих пілотів, сер Пітер, – продовжував він.
– Та літаю трохи, час від часу, – визнав я.
– Ну, аероплан – непоганий засіб для подорожей, але якщо ви не фахівець, є велика ймовірність завершити цю подорож досить невдало.
– Дуже вам дякую, – сказав я, вражений його тоном. – Але так сталося, що я вивчав ще й медицину.
– О, тоді все в порядку. Звичайно.
Він погодився з ввічливістю, яка чомусь зачепила мою самооцінку сильніше, ніж якби він відкрито піддав сумніву мою компетенцію.
– У такому разі, – вів далі він, – сподіваюся викликати у вас професійний інтерес у справі, яка, думаю, ви погодитеся, дещо наближена до нерозважливості. Моя маленька подруга приїхала сьогодні, чи скоріше це вже було вчора, заліплена морфієм під зав’язку. Результат її не влаштував, тож вона проковтнула на додаток ще й велику дозу Anhalonium Lewinii, не думаючи про фармацевтичну несумісність одного з другим. Мабуть, для того, щоб якось згаяти час, вона випила цілу пляшку Ґран Марньє Кордон Руж; і тепер, почуваючись трішки нездоровою, з якоїсь причини, яку було б дуже зухвало так просто розгадати, вона приводить у порядок свої справи, час від часу прикладаючись до цього вашого, що «рубає, як має бути».
Він одвернувся від мене й зосереджено подивився на дівчину. Мій погляд скерувався у тому ж напрямку. Я побачив, що її темно-синя шкіра жахливо зблідла, втратила свій здоровий відтінок і скоріше нагадувала сире м’ясо, що почало псуватися.
Я скочив на ноги, інстинктивно відчуваючи, що дівчина на межі повного знесилення. Власник студії нахилився над нею. Він подивився на мене через плече краєм ока.
– Типовий випадок нерозважливості, – зауважив він з гіркою іронією.
Наступні чверть години він боровся за життя дівчини. Цар Лам був дуже кваліфікованим лікарем, незважаючи на те, що формально ніколи не вивчав медицину.
Але я не був у курсі того, що відбувається. Кокаїн співав у моїх жилах. Я ні про що не турбувався. Із якимсь запалом в очах Лу підійшла і кинулася мені на коліна. Вона піднесла келих Бенедиктину до моїх уст, захоплено співаючи:
– О Ти! Келиху шампанського, наповнений світлом, що піниться кров’ю з самого серця зірок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Ми впали у стан повної нестями. Лам перервав нас.
– Не подумайте, що я негостинний, – сказав він. – Їй стало краще, але я мушу відвезти її додому. Почувайтеся як удома, поки мене не буде, або давайте я підкину вас, куди вам би хотілося.
Знову нас перервали. Пролунав дзвінок. Лам скочив до дверей. На сходах стояв високий старший чоловік.
– Чини, як волієш, – нехай таким буде весь закон, – сказав Лам.
– Любов – це закон, люби за своєю волею, – відповів інший. Це було схоже на пароль і відповідь