Щоденник наркомана - Алістер Кроулі
– У мене є розмова до тебе, десь на годинку.
– Звичайно, я до твоїх послуг, – відповів господар приміщення.
– Лише одна річ… – і обірвав.
Мій мозок був надзвичайно чистим. Упевненість у собі була безмежною. Я відчув натхнення. Я бачив вихід.
Маленький диявол засміявся у моєму серці: «Яка чудова нагода побути наодинці з Лу!»
– Послухайте, пане Лам, – дуже швидко промовив я, – я вмію керувати автомобілем, яким завгодно. Дозвольте відвезти міс Галладж додому.
Арабська дівчина позаду мене вже стояла на ногах.
– Так, так, – сказала вона млявим, та все ж збудженим голосом. – Це було б чудово. Страшенно дякую.
Це були перші слова, які вона промовила цього вечора.
– Так, так, – вступила Лу. – Я хочу проїхатися у світлі місяця.
Наша невеличка компанія тиснулася у дверному проході. З одного боку темно-червоні потоки електричного світла, з іншого – бездоганна розкіш нашої супутниці.
– О Ти! Ніжний проліску місячного сяйва, загублений у садах зірок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Далі події розвивалися з яскравою швидкістю, як уві сні. Ми були в гаражі – виїхали – їдемо вулицями – у готелі єгипетської дівчини – а потім…
Розділ 3Фаетон
Лу горнулася до мене, поки я тримався за кермо. Говорити не хотілося. Тремкий потік нашої пристрасті забрав нас із головою. Я забув, що ми в машині і що це машина Лама. Ми їхали як диявол у Нікуди. Тут мені в голову прийшла божевільна думка. Її підкинула моя «підсвідомість», невіддільне «я» мого єства. Далі знайомий об’єкт на дорозі нагадав мені, що я їду зовсім не в бік студії. Якась внутрішня сила, про яку я і не здогадувався, примусила мене подивитися у напрямку Кента. Я розтлумачував собі себе і вже знав, що буду робити. Ми прямували до Барлі Ґрандж, а потім, ех – божевільна повітряна прогулянка до Парижа під місячним сяйвом!
Ця ідея викристалізувалася в моїй голові зовсім без мого втручання. У певному сенсі це було схоже на розв’язання рівняння з наступними вихідними умовами: по-перше, дещо божевільне ототожнення Лу з усіма її романтичними ідеями місячного сяйва; далі моя фізична схильність як пілота, і по-третє, традиційний зв’язок Парижа з екстравагантними розвагами й буянням любові.
Я дуже добре усвідомлював тоді, що моє моральне та психічне чуття полетіли на якийсь час за борт. Та моє ставлення до цього було просте: «Прощавай, Йона!»
Уперше в житті я був повністю собою, звільнений від усіх обмежень тіла, інтелекту та виховання, які зазвичай тримають нас у тому, що називають рамками здорового глузду.
Пригадую, я, здається, запитував себе, чи не збожеволів, і відповідав собі: «Звичайно ж збожеволів, адже здоровий глузд – це компроміс. Саме здоровий глузд не дає тобі рухатись уперед».
Було б досить тупо намагатися описати дорогу до Барлі Ґрандж. Вона тривала заледве півсекунди. Вона тривала незліченні віки.
Усі можливі особисті сумніви були розвіяні незаперечними фактами. Ніколи у своєму житті я не кермував машиною краще, ніж тоді. Я вивів гідроплан з такою ж легкістю, як з портсигара дістають цигарку. Літак, немов орел, злетів у небо. Гудінню двигуна вишуканим відлунням підспівував м’який і спокійний голос Лу:
– О Ти! Тремтячі груди ночі, що мерехтять місячним розарієм! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Ми летіли у ранкову зорю. Я стрімко набрав висоту понад три тисячі. Я чув биття свого серця. Воно зливалося зі стукотом моторів.
Я наповнив легені чистісіньким, незабрудненим повітрям. Це був той же кокаїн – тільки з інтервалом в октаву; та ж піднесена, дивовижна сила – тільки виражена в інших термінах.
Дивовижно мелодійні слова Сівекінга проростали в моїй голові. Я захоплено повторював їх. Це – ритм британських двигунів.
«Повні легені! Глибокі ковтки! Глибокі, глибокі ковтки думок!»
Швидкість вивітрила усі мої тілесні відчуття. Кокаїн і вітер повністю їх заглушив. Я позбувся тіла; вічний дух; відокремлене вище створіння.
«Кохана Лу! Кохана Лу! Лу, Лу, бездоганна, кохана Лу!»
Мабуть, я вже горланив цей рефрен на весь голос, та навіть поміж криком було чути її спів у відповідь.
– О Ти! Літня ніжносте уст, що горять червоним вогнем пристрасті! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Я вже не витримував ваги повітря, що тисло зверху. Піднімаймось вище, вище і вище! Я збільшив швидкість.
«Шалене безумство! Зухвала відвага! Шалена, шалена, зухвала відвага!»
– О Ти! Нестерпний зойку бурі, що несеться крізь листя лісів! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
І я відчув, як нас забрав і поніс страшенний шквал. Земля зникла з-під нас, як камінь, що летить у сліпу порожнечу. Ми звільнилися, назавжди скинули пута народження!
«Лети швидше! Лети швидше! Лети, лети, швидше, швидше!»
Попереду, високо, у блідій сірості, стояв Юпітер – блискуча сапфірова твердиня.
– О Ти! Яскрава ранкова зоре, що вмостилась поміж грудей Ночі! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Я горланив у відповідь.
«Шукачі зірок! Відкривачі зірок! Зірки-близнюки, мов срібло, блищать!»
Я направляв літак вище, ще вище. Між мною і світанком зависла величезна грозова хмара. Прокляття! Як вона посміла! Це не її справа. Я мушу піднятися і розтоптати її.
– О Ти! Пурпурові груди бурі, пошрамовані зубами блискавок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Слабкі залишки туману обступили з усіх боків. Я збагнув усю радість, що переповнювала Лу у хмарах. Це я був тим, хто помилявся. Прийнятого кокаїну було недостатньо, щоб увібрати увесь цей безмежний екстаз. Її любов піднесла мене на вершину її тріумфальної пристрасті. І навіть туман став мені зрозумілим.
– О Ти! Незібрана росо, що лежить на устах Ранку! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Зненацька у цю хвилину заявило про себе моє практичне єство. Я помітив невиразну лінію берега. Я знав берегову лінію як свої п’ять пальців. Виявилося, що ми незначно відхилилися від найкоротшого шляху до Парижа, і довелося взяти трохи південніше.
Під нами вирувало сіре море. Мені здалося (зовсім божевільна думка), що бурхливий танець хвиль – це сміх старезного діда. Раптом якесь інтуїтивне відчуття почало підказувати мені, що щось не гаразд, і за мить я побачив у чому проблема. У мене закінчилося пальне.
У голові відразу спалахнула ненависть до царя Лама. «Типовий випадок нерозважливості!» Та це однаково що назвати мене дурнем прямо в очі. Я уявив