Якщо вірити в диво... (збірка) - Олійник Галина

І кивнула на знак згоди: – Так!

Нечай спускався першим, Натті – за ним… Діставшись останньої сходинки, вони скоро опинилися на незграбній стежці. Вона вся була встелена гострим камінням… Та лише так можна було дістатись Зеленої долини, котру хотів показати Нечай.

Мандрівка виявилася не надто приємною: каміння кололо крізь черевики. Зелена долина прохолодно дихала сирістю, всюди буйно зеленів мох.

– А тут холодно! – починаючи цокотіти зубами, мовила дівчинка.

– Якщо змерзла – можемо вернутись нагору…

– Ні, не треба! – відказала Натті, продовжуючи цокотіти зубами.

– Молодчина! Цокотиш зубами, а не здаєшся, – посміхнувся Нечай і загадково мовив: – А як же твій фокус? Одного разу ти намокла під дощем… І…

– І уявила перед собою сонце. І тієї ж миті мені стало тепло! – згадала Натті.

– Так… Саме так! – радо кивнув Нечай і сплеснув мохнатими, схожими на людські долоні, лапами.

Натті закрила очі і так само, як і тоді, уявила сонце. Зігрілася й перестала тремтіти.

Долина скидалась на велетенську пухнасту зелену долоню… Увінчана кущиками суниць, які те і знали, що ледь чутно просили дівчинку з'їсти хоча б одну ягідку.

Але вона йшла далі, не зважаючи на застороги свого пухнастого друга. Невдовзі вони опинились перед високим пишним парканом, а точніше – стіною блакитних троянд.

Блакитні шовкові пелюстки! Вони не пахли через цей, до кісток пробираючий холод! Трояндове віття, що утворювало стіну, було густим і колючим. За нею виднівся кам'яний палац. Його алеї були наче осиротілі – не підметені. Тихий вітерець поволі горнув опале листя і пелюстки...

– Певно, там нікого не має. Хто може жити серед такого холоду? – зазначила дівчинка.

– А от і ні. Там живе князь Марикій. Цей холод віє від нього, – мовив Нечай. – Раніше князь був хорошим – добрим і чуйним. А потім його серце перетворилося на холодний камінь – сапфір. Ті, хто був поряд, зносили холоднечу його незворушного серця… А тоді не витримали… і Марикій залишився один.

– А що як нам з тобою потрапити в замок, поговорити з князем… – запропонувала Натті і додала: – Можливо, ми допоможемо йому змінитися.

– Цікаво… Як? – спитав Нечай і сердито сказав: – Подивилась на замок і годі... Ходімо назад!

– Ні! – хитала головою Натті й приказувала: – І як можна бути таким байдужим до чужої біди?

– Він сам собі накоїв біди! Не слухав Мудрія нашого світу… А той застерігав його – не зазнаватись, щоб не впустити у своє серце зухвалість і гнів.

Ми довіряли Марикію… А найпрекрасніша з Вигадарії його любила. Та він не помічав, бо надто самовпевнений. Пішли назад!

– Ну, будь ласочка, Нечаю… Давай хоч спробуємо, – вмовляла Натті.

– Яка ж ти настирлива! Добре… Пішли!

Знайшовши у заростях хід, Нечай завів дівчинку на подвір'я. Там було не прибрано і безлюдно. У замку також панувала холодна тиша. Аж ось в одній із кімнат почулося, як хтось ходить. Вони підійшли. Постукали.

– Хто там? – пролунало із-за дверей… і вони увійшли.

– А… Це ти, Нечаю! Давненько щось ти не заходив... – сказав князь, насупивши брови.

– Доброї миті, князю!.. – привітався Нечай. – Ось, привів до Вас гостю. Знайомтеся! – і представив Натті, для якої досить незвичним було почуте привітання: "Доброї миті!".

Марикій був холодним і не балакучим… Похмурившись, слухав Нечая, який повідав йому про те, як Натті потрапила до Вигадарії.

– Як знайомо! Колись і я так само сюди потрапив, – зауважив князь. – Але мене привів не ти! – розлючено вигукнув він.

– Це знак! Нам пора, – натякнув дівчинці Нечай. – Бувайте, князю! Завітаю іншим разом, – сказав, і вони з Натті скоренько покинули володіння Марикія.

Замок у блакитних трояндах лишився позаду. Нечай і Натті мчали Зеленою долиною. Не страх, а холод пробирався до їхніх сердець, і вони бігли, щоб зігрітись. Фокус з уявленням сонця не діяв, бо для цього потрібен спокій.

Добряче пробігшись через всю долину, вони все ж таки зігрілися і вже спокійно йшли знайомою кам'янистою стежкою – до сходів, що у Блакитнім яру. Вибрались на гору… І їх тепло й духмяно – тишею й сонцем привітав

знову Квітучій степ. Але Натті не милувалася його яскравими барвами… А йшла і думала про князя.

– Нечаю, а хто привів князя у Вигадарію? – допитувалася вона.

Нечай мовчав, поспішно чимчикував попереду... І, коли вони опинилися посеред Горохового поля, промовив:

– Розкажу іншим разом. Тобі пора додому!

– Ну, будь-ласка!.. Розкажи зараз… – просила Натті.

Врешті… Горохове поле залишилося ген-ген позаду… так само, як і Квітковий степ, Рум'яне містечко, Шоколадний ліс і вся Вигадарія. Не пройде і хвилина, як Натті опиниться вдома.

– Чи я потраплю сюди ще? – зі смутком спитала вона.

– Немає нічого неможливого! – промовив Нечай, погладив своєю пухнастою лапою її долоню і сказав: – Ми обов'язково зустрінемось!

Натті повернулась додому. Вона нікому не розповідала про свої пригоди.

"Як знати… Можливо, коли я про все розповім, Нечай більше ніколи не з'явиться у моєму житті", – міркувала вона і чекала нової зустрічі.

Так минуло п'ять років.

– Немає нічого неможливого! – кожен раз повторювала Натті. Вона дивилася на давній малюнок з казковою істотою і відчувала, що виросла.

– Нечаю… Чому ж ти так довго не з'являєшся? Невже не відчуваєш, як я чекаю.

Натті скучала за другом… Та в якусь мить відчула, що він зовсім поряд. Закрила очі, випростала перед собою долоню… і впізнала аромат степових квітів. Ласкаве тепло торкнулося її руки… "Вигадарія! Вигадарія!" – подумалося їй, але вона так боялась відкрити очі.

Натті повернулась у Вигадарію. Вона опинилась прямісінько посеред Горохового поля, де її з пишним букетом степових квітів дожидав Нечай.

– Доброї миті, Нечаю! – радо вигукнула вона, обійнявши.

– Доброї миті, Натті! От ми й зустрілися.

– Я так чекала цієї зустрічі! Чому ти так довго не з'являвсь?

Нечай вагався – казати чи ні. Та він знав, що не гарно ігнорувати того, хто колись подарував тобі щастя – бути.

– Чекав! – коротко мовив і посміхнувся.

Натті опустила очі: нащо було чекати, коли можна просто зустрітись. І все ж вона не докоряла. Хай там як… головне, що вони нарешті зустрілися.

Друзі вийшли з Горохового поля і попростували стежкою через Шоколадний ліс. Коли опинилися на узліссі – Натті побачила містечко і відразу впізнала Нечаїв будиночок.

– Він і досі пахне свіжоспеченим бісквітом! – весело вигукнула вона, підійшовши до ґанку.

– Не досі… А завжди! – зауважив Нечай.

– А желейні квіти і фонтан з лимонадом… і райдужна парасолька на будиночку замість даху… і двері з білого шоколаду… Все так само, як і тоді, – раділа Натті.

– Так-так… Все як завжди! Проходь до будиночка! Я заварю суничний чай, пригощу тебе… Ніхто не вміє готувати такого смачного чаю, як я! – похвалився Нечай.

У будинку, так само, як і на подвір'ї, нічого не змінилось. У куточку, в горщику зі шкаралупи велетенського волоського горіха квітувала блакитна троянда. На годиннику обидві стрілки були на "12". Нечай заварив

чай, розлив у красиві глиняні чашечки, і його лісовий аромат ніби заворожив Натті. Вона поглянула на кумедне обличчя Нечая і весело похитала головою.

– Це ж треба бути такою пустункою, щоб намалювати тобі замість носа кирпатого поросячого п'ятака!

– Не картай себе. Я задоволений тим, що саме такий! – радісно промовив Нечай.

Все було так, як колись: вони пили чай, розмовляли... Натті знов помічала: Нечай знає все, що вона відчуває, думає… і бачить, як їй не терпиться дізнатися: чого ж він чекав і не з'являвся?

– Я чекав, коли ти виростеш, – раптом промовив він і додав: – Хіба ж тоді я міг тобі пояснити: чим більше спілкуєшся з Князем Сапфірове серце, тим більший ризик перейняти його злі думки і стати таким, як він.

– Я зрозуміла, – кивнула Натті і несміло спитала: – Як так сталося, що він потрапив сюди – у Вигадарію?

– Гаразд, розповім! – погодивсь Нечай. – Але пообіцяй, що будеш розсудливою і обережною.

– Обіцяю! – відповіла Натті і стала слухати незвичайну історію.

– Колись… дуже давно… в тому світі, де живеш ти, жив молодий художник на ім'я Марик. Якось намалював він небувалої краси дівчину. Дівчинуквітку. Зобразивши її на папері, він і не здогадувався, що у такий спосіб подарував їй можливість бути насправді.

І… в якусь мить ця неземна дівчина з'явилася на порозі його будинку.

Назвала своє ім'я і розповіла, що завдяки йому з'явилась на світ.

Фая (так її звати) не втрималась і відкрила йому те, чого не можна було в жодному разі... Так Марик дізнався, що зовсім поряд – на відстані руки –

є інший, незримий, світ – Вигада́рія… Звичайно, йому відразу захотілось туди потрапити. Фая не бажала й чути про це... Та після того, як він пообіцяв, що, подивившись на Вигадарію, відразу ж повернеться додому, – погодилась.

Але Марик порушив свою обіцянку і зостався. Був зачарований красою дівчини-квітки і не хотів з нею розлучатися.

Фая благала Марика повернутись, тривожилася… Адже він – людина. Люди повинні жити у своєму світі! І тільки іноді вони можуть потрапити у Вигадарію і неодмінно ж мусять повернутись додому.

Марик був у захваті від Вигадарії. Усе, що він малював, миттю оживало: і Блакитний яр… і чарівні блакитні троянди, і розкішний Замок... У тому замку серед блакитних троянд вони з Фаєю оселилися.

Все було добре! Життя було сповнене радості. І було щастя, і багатство, і друзі... Час стояв на місці, і все лишалось таким, як є… Та поступово Марику усе це набридло. Він зробився зухвалим. Все частіше був невдоволеним. Зло поступово заволоділо його серцем, і від нього повіяло холодом. Марикове серце перетворилось на холодний синій камінь – сапфір. Відтоді всі його стали звати Князь Сапфірове Серце.

– Думаю, було б краще, якби він повернувся додому, – розсудливо мовила Натті.

– Воно то так… Та як? Щоб повернутися, у його грудях повинно бути людяне серце – м'яке, тепле, живе… – пояснив Нечай і зажурився.

– Вибач… Я не хотіла тебе засмутити.

– Не зважай! – кивнув він, опустивши очі, а потім посміхнувся – подивився на неї... – Мить… і я знову такий, як завжди! Радість – моє друге ім'я, – піднесено промовив Нечай і додав: – А ходімо прогуляємось…

– Ходімо!

Випивши ще по чашці чаю, вони вийшли з будиночка і попростували вулицею… Рум'яне містечко аніскілечки не змінилося… Воно смачно пахло і дивувало.