Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

Високі погребальні вогнища лизнуть руку Ясновида. А на требищі поставлять маленького дерев'яного ідола, якого чужинці принесли з собою із земної та нещасної своєї україни. Ідола бога Сварога. Ніхто з венедів не відав, що він означає, якої землі, якого неба є духом, але всі однодушно визнали, що однині бог їхніх рятівників є їх богом, земля Венедії є рідною землею цих славетних і можніх героїв.

Старого Світозара Іломер часто бачив навколішки перед ідолом таємничого бога. Володар до скону не забуде того випадку. Подарує Іломеру доброго коня, навчить бойового рукомесла, а на прощання скаже чорноокому хлопчині: "Слава богам, йду нарешті до твого батька, мого побратима. Я попрошу у нього прощення від всього нашого племені, і ми нарешті поговоримо про те, що не встигли повідати один одному, коли я був сліпим, глухим і боязким. Коли я ще направду не був володарем Венедії".

О, Світозар багато зробив для Венедії. Укріпив посад, насипав побіля нього високі земляні вали, замкнув осідок на високі дубові воріття о дві могутні вереї. Розіслав слів по всіх слов'янських городищах і висілках, при ньому часто збиралися старійшини людей одного Слова — слов'ян укладати Закон, раду радити, як ліпше торгувати, як спільно воювати. Він все робив для того, аби між родами не лягла ні кров, ні ворохба.

Іломер мчав за вовком, а в голові соталися тривожні думки: на світі є багато богів — добрих і злих, та ратяться вони між собою людськими руками. А чи може бути між ними мир? Чужинець говорить, що на світі є лише один Бог. Невже тоді в Бога дві душі, які воюють між собою — чорна і біла? Чому б то у володіннях всеблагого Бога було стільки зла? І що несе Він Венедії? Яких жертв потребує? Які молитви чує?

Завтра по надроських городищах, по селитьбах Рай-ріки люто заревуть мідні бики і на вічах скажуть слов'яни, що одреклися люди Венедії богів правічних, і хтось найчеснотніший крикне: "Смерть переступникам!" Не вистоїть Венедія супроти родів, які рушать на неї, не вистоїть юний Бог, який простирає над нею благовісні крила.

А може... Може, ліпше смерть однієї людини, аніж гризня

в роді...

Глава 13 ВЕЛИКА МАТИ

Відьма сиділа, згорбившись на замшілому камені перед входом у печеру, і уважно його слухала. Перед ними світилася вогнями Венедія. Іломер знав, що на досвітку при сході сонця над Свят-горою опуститься дивний золотавий трен і тоді майже впритул наблизяться високі дощаті вежі, солом'яні маківки зрубів, тьмаві курні хижі, глиняні ліплянки, можна буде побачити, як клопочуться венеди довкола ясного терема володаря, Священний дуб змахне буйною гривою і підлетить до вічної своєї жони, тягнучись до неї могутніми руками, безсилий сприйняти на віру, що ніколи, так— таки ніколи не зможе її обняти.

— Не зачіпай цього чоловіка, сину, — Велика Мати ледь заворушилася — почулося скрипіння всохлого куща. — Я бачила його. У ньому немає зла. Він посланець доброго і щедрого Бога.

— Що ж ти радиш, Велика Матір?

— Не можу я нічого тут нараяти, сину великого батька. Одне відаю: час мій підходить до кінця. Я була берегинею венедійських богів, чим могла — служила Венедії, та мій час уже скінчився, сила його безмірна, він все одно переможе...

— Тебе? — Іломер вражено видихнув. — Ти хочеш сказати, що його Бог тебе уб'є?

Стариця заскрипіла голосніше — сміялася?

— Ти погано слухав чужинця, синку, його Бог не вбиває, а народжує, він не забирає людського життя, а дарує його навічно.

— Невже ти його чула?

— Я бачила його, синку... Очі його обпалені, і дивилися вони на те, чого не можна торкати людським зором. Я давно чекала цього посланця на моїй горі...

— Відала, що він прийде?..

— Сподівалася... Я прозирала стільки зла в людських душах, стільки глупоти й озлоби. Я могла, і то не завжди, спинити зле дійство, та я не могла і не можу побороти саме зло. Не під силу се людині. Була б молодшою — пішла би за ним. За ним би пішла... Але, — сухий борлак судомно засмикався, — я довго жила, я прожила уже свій вік. Хоча... для мудрих розстаней не буває. Його сила від неба, і я туди скоро піду шукати його мудрого і справедливого Бога. Там — те, що я ніколи не мала в людському світі. Там спокій...

— Ти для цього мене покликала? — Іломер обережно погладив її шелестливі пальці.

— І для цього. Та ще хотіла тобі сказати, що закінчуються благословенні часи Венедії. Плаче наша земля, синку. Йдуть на нас орди неміряні, немає у венедійських числів'ях для них Слова, холодні й жорстокі у них серця. Я покликала тебе, аби сказати, що треба венедам бути готовими до далекої дороги.

Іломер вжахнувся..

— Ти хочеш сказати, що нам треба полишити рідну землю і не оборонити її від песиголовців? Та краще ми всі поляжемо тут, як мій батько, як моя мати, їхні побратими, аніж полишимо їхні могили на глум.

— Будь мудрим, сину з роду орланів. Твій батько був могутній духом, він не знав страху і не боявся смерти. Я багато з ним розмовляла, Іломере, не знаєш ти того, як тяжко він карався за те, що зратився з силою, набагато більшою за його дружину. Що не вивів своє плем'я з вогню, а кинув людей як, стратинців, на погубу.

— Не міг він того казати, Велика Матір, він загинув як герой і знав, що славна смерть ліпша безчестя. Не міг він того казати! — Смаглявими щоками текли злі сльози.

Відьма зітхнула:

— Справжній вождь повинен думати не про власну славу, а про своє плем'я. Знати його минувшину. Прозирати в його будучність. Відати, де відступити, де спинитися. Де повести в переможну брань. Помисли, синку, — у літа, віки ти повинен провести оратаїв, мисливців, будовців, воїв, героїв. Ти повинен думати і за тих, що прийдуть потім, і за їхнє життя.

Іломер вражено застиг:

— Але я не володар Венедії, Велика Мати. Та й не буду ніколи. Відаєш сама: венеди таки зламали завіт Світозара. — похнюпився, — Я ж розповідав тобі...

Відьма знову заскрипіла дерев'яним сміхом:

— І володарство втратив, і коника не знайшов...

Він, спаленівши, колупав носа. Пригода вийшла справді не вельми. Прочув він від вивідників про коня — не простого коня — Див-Коня, чорного, як ніч, швидкого, як блискавиця. Овсій послав його в Степ головним над стадниками зайняти новий табун для посаду, а він самоправом відмикнувся од ватаги і пару тижнів тягався Степом, винюхуючи сліди омріяного скакуна. Воєводії після його безславного повернення забряжчали мечами: хлопчисько! мандрьоха! Та й застановили: доста! Натерпілися! Зняти в нього право на володарство і передати його Ведмедю — з роду Світозара о третіх. Овсій, щоправда, заперечував, та коли збирається коло старшин у часи миру, він сам йому улягає.

Відьма погладила його кісткуватою рукою по голові:

— Вождів обирають робітні венеди, коли хліб достигає і корови тучніють. А коли приходить лиха година, то володарем стає той, хто більше на себе візьме. У лихоліття на володарство не кличуть, його беруть.

— Цур! Пек! Та що ж ти, Велика Матір, хорониш зараннє

Овсія?

— Дай, Велесе, йому здоров'я! Кланяйся йому від мене. Добрий орач і дбач. Та скажу тобі, сину: не йому дано порятувати венедійський нарід. З доброго духу він рожденний та ярим вогнем не калений... Чи ж я не хочу добра венедам? — Задивилася на срібне око місяця, пристрожила голос. — Будь мудрим єси, сину славетних батьків. Не на володаря сподівайся нині. Ти начільник молодої ватаги. Розсилай вивідувачів, став у Пралісі сторожу, винюхуй, вислухуй. Стань лютим вовком і мудрим змієм, білкою-переліткою і сірою птицею. Борони Венедію — україну роси і дерев. Та боязко мені, страхаюся — не вистоїть наше плем'я супроти такої сили. На мою Верховину падають птиці з обгорілими крилами, прибиваються телята із запахом людської крови. Заблудні пси виють по-вовчому. Їх багато, Іломере! Вони не полонять, не злодіюють — вони палять і вбивають. — Стривожено повела вбік гострим дзьобом: — Борони рідну землю, сину, але тобі мій завіт: коли побачиш, що сили нерівні, не важ життям всього нашого роду, виведи людей на безпечні землі. Ся орда знищить і пожере сама себе. Ти ж мусиш зберегти людей, вони потім повернуться сюди.

— Що се за покручі, — Іломер хапнувся за меча. — Якої землі? Якого слова? Де їх шукати?

— Вони вже у самій Венедії, Іломере, — сумно мовила стара жінка, враз стривожившись, і принюхалася ще раз до нічних запахів. — Я чую, ось зараз, тепер, туди заповзло зло. Тобі треба поспішати, сину! Боги, тобі треба поспішати! Він скочив на рівні ноги, готовий до лету:

— Лечу, Велика Мати, тільки скажи наостанок: ти що, відрікаєшся наших богів, яким слугувала ціле життя?

Вона сиділа оцупіла, напружена:

— Я не богам служила — людям. Невже ти ще цього не збагнув? Та ми ще про це поговоримо. Ще у нас з тобою буде стріча. Зараз запам'ятай, майбутній володарю Венедії, коли прийде найважча хвилина — відвали жертовний камінь з требища Наві.

Іломер відсахнувся:

— Дорогу до Чорнобога, до підземного світу?

— До життя, до порятунку, мій сину... Гірчило...

Іломер гнав Пралісом, переганяючи сіромаху. Кров гуділа у скронях і заважала слухати голоси посаду. Ні, таки тихо, спить Венедія: що ж могло там трапитися, аби Велика Мати так знагле перервала розмову? Не принесла йому стріча з відьмою полегші... Не принесла...

Глава 14 ДІВЧИНКА РОСИ

Закам'яніла тінь зажитньої жінки знерухоміла під срібною сльозою місяця, що котилася зажуреним небом. Дивилася на стежку, якою помчав хлопець. Бачила його — не бачила. Не кровний, та син... Нелегкий йому випадає жереб. Але не відкаснешся.

Нелегкий, та не найстрашніший...

Вона від свого захотіла утекти дуже давно, ще коли дерева уміли літати, а зірки чалапати золотими ніжками поруч з руденькою дівчинкою Росинкою.

Закладався дитинець Венедії. Кров безвинної дитини мала освятити землю, яку слов'янський рід венедів обрав за своє осіддя. У неї живої! — живої! — мали вирвати серце і закопати його біля підніжжя дуба-нелиня, на якому мали оселитися венедійські боги і духи — оборонці нового славного посаду. Венеди встановили своїх ідолів, яких принесли на нову землю. Біля підніжжя кам'яної, грубо витесаної фігури богині Наві проростала з землі замшіла плитаста каменюка — ліпшого жертовника годі було шукати. З ближніх і дальніх городищ сповзлися відуни, духобори, жерці, які мали своїми криками і молитвами, співами та замовляннями скликати богів до їх нового осідку.