Пригоди Грицька Половинки - Нестайко Всеволод

Головне — це сказати татові, а вже тато все зробить, все організує. Він у це вірив.

Котька задихався, груди розпирало від нестачі повітря, але він не стишував бігу. Швидше, швидше!..

Ні біля будиночка, ні на звичному місці, на березі, де він завжди ловив рибу, тата не було видно.

Мама сиділа на лавочці й чистила картоплю.

— Де та… то?.. — хапаючи ротом повітря, як витягнута з води риба, ледве зміг спитати Котька.

— Що?! Що сталося! — мама перелякано підскочила з лавки.

— Де та… то? — повторив Котька.

— Що?! Що сталося, я питаю?!

— Де тато?.. — втретє уперто запитав Котька.

— Пішов у магазин. Та скажи, нарешті, що сталося? — мама схопила його за плечі й трусонула.

Якусь мить Котька ще вагався — говорити чи ні. Мама дуже розсудлива, поміркована, вона почне все зважувати, сумніватися, чи зручно турбувати бережан (адже вони приїхали відпочивати), а тут треба діяти негайно, тут потрібна не мамина розсудливість, а татова завзятість. Але раз тато пішов у магазин, то він може прийти нескоро. Отже, виходу не було, і Котька, задихаючись, сказав:

— Там… верба… впала у річку… притопила…

— Кого? — злякано перебила мама.

— Човна… моторного…

— Лишенько! Є жертви? — зойкнула мама.

— Ні… Але… це човен артиста… Там реквізит для циркової вистави. І взагалі…

— Ох! Як я перелякалась! — полегшено зітхнула мама. — Хіба так можна? Аж у серці закололо.

"Ну от! — у відчаї подумав Котька. — Зараз почне "незручно", "нічого страшного"… Ех! Чого тато пішов у магазин? Ну чого він пішов у магазин?!".

І вже без всякої надії сказав:

— Треба помогти. У селі всі на жнивах.

— Авжеж… авжеж… — несподівано стрепенулась мама. — Зараз я скажу Спиридону Спиридоновичу. Аякже! Звичайно, треба помогти. Чий, кажеш, човен? Артиста цирку? А як він рут опинився? Звичайно, він його сам не витягне. Зараз… Спиридоне Спиридоновичу! Спиридоне Спиридоновичу!.. Вибачте, дуже серйозна справа…

З вікна сусіднього будиночка висунулася голова Спиридона Спиридоновича. Почувши, у чім справа, він враз оживився й наказав скликати термінові збори всіх бережан.

Котька побіг виконувати наказ. Він біг від будиночка до будиночка і кричав:

— Всі на збори до Спиридона Спиридоновича! Термінові збори всіх бережан! Спиридон Спиридонович просить усіх до себе!..

І через кілька хвилин біля будиночка Спиридона Спиридоновича вже юрмилися бережани — чоловіки, жінки й навіть діти. Прийшов і комендант бази, обвітрений і засмаглий начорно товариш Баюра Петро Кіндратович.

— Значить, так, — діловито, як на виробничій нараді, говорив Спиридон Спиридонович. — Пилки, сокири… Вірьовки треба обов'язково… Що ви кажете, Петре Кіндратовичу? Є лебідка й трос? Лишилися після будівництва? Так це ж здорово! Це якраз те, що треба. Прекрасно! Я візьму акваланг… Значить, так… Ви, Петре Кіндратовичу, лебідку й трос повезете човном, а ми підемо пішки…

Через кілька хвилин з "Бережка" вирушила експедиція у складі майже всього дорослого населення (за винятком двох бабусь, які лишилися доглядати малечу).

Як же мило, як любо, як радісно, дорогий мій читачу, дивитися на людей, які, охоплені єдиним поривом, єдиним почуттям, гуртом роблять якесь добре діло — когось рятують, виручають з біди, комусь допомагають гуртом!

Які вони гарні й красиві тоді!

Котька дивився на своїх бережан, переводив погляд з одного на іншого, і безмежна вдячність, безмежна ніжність до них огортала його. І щось солодко-лоскотне клекотіло у нього в горлі.

Якби він міг, він би їх усіх-усіх зараз обняв і поцілував.

Збуджений, розчервонілий, Котька підстрибом біг то поряд із Спиридоном Спиридоновичем, то поряд з його дружиною, то поряд з мамою, то забігав наперед, показуючи шлях, і все говорив, говорив, говорив — без кінця. Він мусив компенсувати вчорашні муки боротьби з таємницею.

Поки дійшли до місця, весь "Бережок" уже знав історію з "інопланетним" Семуа.

Єдине, що турбувало и непокоїло Котьку, це те, що поряд не було тата. Котька весь час озирався назад і витягував шию.

Єдиний раз у житті Котька зробив щось путяще — прибіг кликати людей на допомогу, завдяки йому, Котьці, зараз весь "Бережок" іде туди, куди показує Котька, — і тато цього не знає і не бачить…

Ну де ж він, де?..

Тато догнав їх, коли вони майже підійшли до поваленої верби.

За всі свої дванадцять років Котька ніколи не відчував такого пронизливого щастя!

Він був героєм дня.

На нього з вдячністю дивився Семуа.

На нього з заздрістю дивилися хлопці.

На нього з інтересом дивилися дівчатка (одна з них була іноземка!).

І на нього з гордістю дивився тато…

А потім піднімали човна. Навіть для чималої громади бережан то була справа нелегка. Пиляли, рубали, одтягали величезну стару вербу. Довго шукали під водою човна. Добре, що в Спиридона Спиридоновича був акваланг. Без нього, може, й не знайшли б, оскільки човна встигло знести течією. А тоді витягали човна ручною лебідкою. І то було найважче. Корбу лебідки могли крутити максимум двоє чоловіків, а сили двох, навіть таких міцних, як тато і Спиридон Спиридонович, було замало. Решта бралися просто за трос, а також за вірьовки, прив'язані до човна, тягли руками. Човен був досить великий, металевий, і попомучилися з ним бережани довгенько. Але все-таки витягли.

І тут виявився інженерний талант Котьчиного тата. Це він, тато, нашвидкуруч змайстрував з вербових гілляк систему важелів, без яких, може, так би нічого й не вийшло. І, хоча система примітивних важелів ще не "гравітаційні сходи", Котька дивився на тата з гордістю й захопленням.

А коли над водою з'явився ніс човна, Котька, Грицько, Чайник, Петякантроп, Свєта й Інгрід так дзвінко закричали "ура!", що на протилежному березі у відповідь загавкав якийсь приблудний собака.

На щастя, ні мотор, ні підводна частина корпусу човна не постраждали. Верба розбила тільки вітрове скло і трохи погнула каюту. Неушкодженим виявився і акторський реквізит Семуа, що був у каюті.

Коли воду з човна вилили і він знову гордо загойдався на хвилях, Грицько Половинка підійшов до Котьки і по-дорослому потиснув йому руку:

— Спасибі тобі!.. Вчасно ти все це… Якби зараз не витягли, занесло б кудись течією, і хто його зна…

— Ага, молодець, — погодився Петякантроп.

— І взагалі, — підтвердив Чайник.

Ех, жаль, що Ігор Дмитруха не чув цього! А сам Котька ніколи не зможе розказати — не вміє він хвалитися.

Увечері на "Бережку" була творча зустріч артиста-ілюзіоніста державного цирку Семуа (Семена Ульяновича Аврамчука) з колективом робітників і службовців механічного заводу, а також представниками колгоспного селянства. Коротше кажучи, Семуа показував фокуси.

У першому ряду поряд із Спиридоном Спиридоновичем та його дружиною сиділи баба Надя і дідок Дика природа.

А перед першим рядом просто на землі розташувалися Котька, Свєта, Інгрід, Чайник, Петякантроп і Грицько Половинка.

Концерт тільки-но почався, Семуа показав лише два фокуси, і раптом почулося могутнє "Мме-е-е!", і на імпровізовану сцену між двома будиночками, де виступав артист, вискочила коза Манька.

Всі зареготали.

— Оце фокус!

— В артисти хоче!

— А він же таки збирається включити у новий номер дресировану козу.

— Видно, вона дізналася і прибігла на репетицію.

— Давай-давай! Показуй своє мистецтво!.. — весело загомоніли кругом.

Баба Надя сплеснула руками:

— Ой лишенько! Як же вона вискочила? Невже я двері хлівця погано замкнула? Товаришу артист, хапайте її!

Та було пізно.

Коза Манька презирливо глянула на публіку, ще раз мекнула, і не встиг Семуа ворухнутися, як вона метнулася вбік і зникла.

— Я ж вам казав, що це дідько рогатий, а не коза, — Чайник плаксиво скривився і з тривогою глянув на бабу: невже загадає ловити козу?

Баба якусь мить дивилася на нього, потім зітхнула (ну, кому ж охота замість того, щоб дивитися фокуси, ганятися за козою та ще й з таким зловредним характером!) і підвелася.

І тут підхопився Половинка:

— Сидіть, бабусю! Сидіть! Я її впіймаю. І в хлівці замкну. Сидіть!..

— Ой, синку, та чого ж це ти мусиш? З якого дива? — зойкнула баба.

— Та нічого. Це ж мій дядько. Я ж завжди можу… А ви дивіться. — І Половинка зник слідом за козою.

Концерт продовжився.

І хоча фокуси були дивовижні і публіка раз у раз ахала й аплодувала, Котька дивився не дуже уважно, а весь час озирався й виглядав Половинку.

Минуло півгодини, година…

Грицька Половинки не було.

Концерт наближався до кінця.

Половинка прибіг під час останнього номера, захеканий, розхристаний, мокрий…

Пригнувшись, щоб не заважати глядачам, пробіг на своє місце і з ходу гупнувся у траву, поряд з Котькою.

— Ху!.. Встиг-таки! — важко дихаючи, прошепотів він і обернувся до баби. — Все в порядку! Замкнув. Ще й веслом двері підпер. Не вибіжить…

— Спасибі, синку, — погладила його баба по мокрому чубчику. Потім перевела погляд на Чайника і мовчки зітхнула. Але той ні погляду не помітив, ні зітхання не почув. Навіть не обернувся.

Грицько Половинка дивився на Семуа закоханими, сяючими очима. І Котька подумав: "Як йому, мабуть, хотілося бути на цьому концерті! Відчувати гордість за свого, такого незвичайного обдарованого дядька, та й просто подивитися на його фокуси. Ну й що, що це рідний дядько, він живе окремо від нього і не щодня бачить, як той виступає… І все-таки побіг ловити козу, щоб баба і Чайник могли подивитися фокуси".

Ця думка схвилювала Котьку.

І раптом він зрозумів, що мужність, хоробрість, відвага, про які так багато він думав, — це, звичайно, прекрасні якості, якості, без яких справжньої людини бути не може. Але все-таки… це не найголовніше. Вовк теж хоробрий. А орел відважний. А мангуст (отой, що, пам'ятаєш, бореться зі змією) — мужній… Найголовніше все-таки в людині — це людяність. Те, що відрізняє її від усіх інших живих істот на Землі. А людяність — це дуже велике, містке поняття. Це і доброта, і чуйність, і благородство, і самопожертва… і, головне, розуміння… Розуміння, що ти людина і мусиш завжди чинити, як людина (хоч тобі часом це нелегко, неприємно й не хочеться).

І от сидять Чайник і Петякантроп. Роти від захоплення пороззявляли, очі горять цікавістю… Про все на світі забули. Про все, крім власної насолоди й радості… І хоч сказали вони бабі й Семуа, що вже все зрозуміли, але насправді зрозуміли вони ще далеко не все.