Пригоди Грицька Половинки - Нестайко Всеволод

І на сонці не перегрівся. От його спитайте! — Чайник кивнув на Петюкантропа. — Зразу удвох на сонці не перегріваються.

— Точно. Інопланетянин! — хитнув головою Петякантроп.

— Збирався узяти нас на свою планету… Укриц Анера. А тепер… — Чайник зітхнув. — А тепер… Звичайно… Таке побачив, почув… Звичайно… Припинить усякі контакти. Назавжди. Ех!.. Не так за себе, як за людство, за нашу планету обидно. Подумає, що вся наша планета, всі жителі такі… Ех, бабо, бабо! — Чайник трагічно шморгнув носом і одвернувся, ховаючи скупі чоловічі сльози.

— Ой, лишенько! — забідкалася баба Надя. — Що це з дитиною?! Що це він балакає? Як несповна розуму. І бачу ж, не жартує… Васю, голубчику мій! Онучку мій рідненький! Що це з тобою?!

— Ех, бабо, бабо! — не повергаючи голови, знову трагічно шморгнув носом Чайник.

— Та не турбуйтесь, не хвилюйтесь, бабусю! — кинулася заспокоювати бабу Надю Свєта. — Нічого страшного. То вони фантазують, вигадують… Це ж такі видумляки! Я ж їх знаю! їм просто незручно, що так вийшло, і вони хочуть… Вони й на річці вигадували, а нікого не було. Це й Грицько Половинка засвідчити може.

— Правда? — перепитала баба Надя і полегшено зітхнула. — Ху!..' А я вже… Ну хіба можна так жартувати?

Чайник безпорадно глянув на Петюкантропа. Їм не вірили!

РОЗДІЛ XV

Пришелець з хлівця. Падіння. І знову Семуа.

"А ви не вірили!.." Таємниця розкривається.

"Інопланетяни".

Котька розхвилювався.

Як же так? Він же сам, на власні очі бачив! Він же свідок! Він… Ні!.. Він не може стояти у смердючому хлівці й мовчати, коли там так не вірять. Він мусить сказати, він мусить…

Котька рвонувся вперед, пхнув двері і кулею вискочив з хлівця.

І тут сталося те, чого він не передбачав.

Засліплений сонцем і власним ентузіазмом, Котька не помітив ночов з водою, перечепився об них і з усього маху гепнувся прямісінько у ночви.

І всі високі благородні слова на захист хлопців, які мали зірватися з його язика, вмить булькнули і потонули у тих ночвах.

— Г-ох!.. — тільки й вимовив Котька, підхопившися з землі, мокрий, розгублений і нещасний.

— Ох-х-х!.. — лунрю прокотилося по подвір'ю. Бо всі, хто там був, не могли втриматися, щоб вражено не сказати "Ох!".

Всі дивилися на Котьку так, наче він упав з неба. Перша отямилася баба Надя.

— Овва! Драстуйте вам! — весело сказала вона.

— О! Це ж він! Пришелець! Я ж казала! — дзвінко зареготала Свєта.

Інгрід теж засміялася.

Котька безпорадно дивився на хлопців і ладен був провалитися крізь землю. Але земля була тверда й непохитна. Діватися було нікуди.

Треба було щось говорити.

— Я… не смійтеся… — Котька не впізнав власного голосу. — Я теж…. бачив пришельця…

— Де? — спитала баба Надя. — У хліву?! Тю! Щодня там буваю. А, крім кози, нікого не бачу. От не везе мені…

Дівчатка знову вибухнули реготом.

Котька згорав від сорому.

Нащо він вискочив! Замість того, щоб підтримати хлопців, ще більше підняв їх на глум. Ну, чого йому так не везе? Ну, чого, він такий невдаха?

Котька вже хотів рвонутись і кинутися геть із цього двору, щоб не бачити нікого, не чути глузливого реготу, як раптом Петякантроп вигукнув:

— О!.. Дивіться!..

З-за рогу хати з'явився Семуа…

Цікаво інколи буває: щойно людина сміялася з когось, кепкувала, реготала, і враз щось трапляється таке, що ставить ту людину саму у варте сміху становище. І ота раптова зміна від реготу до розпачу робить людину напрочуд безпомічною й гідною жалю.

І коли несподівано з'явився Семуа, Котьці аж шкода стало бабу Надю і дівчат — так вони розгубилися. Завмерли, аж зіщулилися від розпачу.

— О!.. О!.. А ви не вірили! — торжествуюче вигукнув Чайник.

Семуа зробив кілька плавних жестів, взяв у руки цибулину, що лежала на призьбі, і враз цибулина зникла.

— О! О! Аннігіляція! — радісно вигукнув Чайник.

Семуа зробив непомітний рух, і цибулина знову з'явилася в його руці.

— О!.. — вигукнув Петякантроп. — От скажіть їм, от скажіть, бо вони не вірять…

— Добре… скажу… — мовив Семуа і раптом… швидким рухом зняв з голови скафандр. Під скафандром була звичайнісінька людська голова усміхненого русявого дядечка з блакитними очима.

— Здрастуйте! Вибачте! Дозвольте представитися. Семуа — Семен Ульянович Аврамчук. Артист цирку. Ілюзіоніст. Тобто фокусник. Французською мовою "Се муа" означає — "Це я". То моє циркове ім'я. Не гнівайтесь, хлопці, що трошечки вас розіграв. Грицько! — гукнув він, обернувшись до саду.

Зашаруділи кущі смородини, і звідти виліз Грицько Половинка.

Котька намагався не дивитися на Чайника і Петюкантропа. Вони стояли червоні, наче їм надавали по щоках ляпасів.

Грицько Половинка схилив перед ними голову, зітхнув і сказав винувато:

— Пробачте!..

Семуа обняв Грицька Половинку за плечі і пригорнув до себе:

— Мій племінник і охоронець… Розумієте, я готую новий номер. "Космічний гість" називається. Ілюзійне ревю. Перевтомився. Не все виходило, як треба. Не все клеїлося. Дещо, скажемо прямо, зовсім не виходило. Вирішив відпочити кілька днів на природі. Рибку половити. Заспокоїтися. А місця тут у вас — краще не придумаєш. Та й Грицько давно запрошував… От я й вирішив. Ну, а заразом і реквізит свій дещо вдосконалити треба було, захопив з собою. Ми ж, артисти цирку, всю свою апаратуру, свій реквізит власними рукави намагаємося робити. Так надійніше. У мене в човні така майстерня обладнана, що… Грицько мені харчі носив і від стороннього ока оберігав, щоб не заважав ніхто… Але ці козаки виявилися дуже спритними зі своїм "козошукатором". Проте я не шкодую аніскілечки. Навіть вдячний. Завдяки їм я знайшов ключ до, номера і вирішив усі свої труднощі. Будуть тепер у номері й хлопці, і дресирована коза, і "козошукатор". Так що спасибі, друзі. Несподівано ви мені дуже допомогли. Спасибі!.. А за планету Укриц Анера — вибачайте… Та я не дуже й брехав. Прочитайте ззаду наперед і вийде — арена цирку. А це справді моя планета. Тринадцять метрів у діаметрі, а на ній все моє життя. І девіз нашої планети — щоб дітям було весело і цікаво. А галактика "Яізюлі" — це "Ілюзія".

Хлопці похилили голови і тільки сопіли.

Дівчаткам стало їх жаль.

— А що… Я б теж повірила, — сказала Свєта. — Так схоже. Потрясаюче!

— І я, — сказала Інгрід. — Я навіть злякалась.

— Не сердьтеся, хлопці! — винувато попросив Половинка. — Не сердьтеся… Ну… ви ж самі винні… Я ж навіть відмовляв вас, пам'ятаєте… Казав, що ніяких пришельців нема, а ви…

— Та я не серджуся… Чого там… І взагалі… — не підводячи голови, буркнув Чайник.

— І я, — буркнув Петякантроп.

— От і добре, — усміхнувся Половинка. — Значить, усе гаразд.

Тепер і хлопці мусили усміхнутися. Іншого виходу не було.

— Дядько нехай… Але як я міг прийняти за пришельця тебе, Половинка? Не розумію, — знизав плечима Чайник.

— Інопланетянин Грицько Половинка… Тю! — зневажливо хмикнув Петякантроп.

— Якщо вже чесно, то не він, а ви інопланетяни! — сказала баба Надя. — Зовсім на іншій планеті живете, ледацюги! І вам ще дуже й дуже готуватися треба до запуску на Землю. От!.. Дякуйте долі, що пришельці виявилися несправжні. А якби справжні? Та отак осоромитися! Га? Ганьба на всю галактику, на весь Всесвіт!

Хлопці знову похилили голови…

— Так! Було б незручно… — погодився Семуа. — Але здається мені, бабусю, що вони все зрозуміли. А, хлопці?

— Зрозуміли, — зітхнув Чайник.

— Зрозуміли, — як луна, одізвався Петякантроп.

— Тільки не все!.. — звів очі на Семуа Чайник.

— Агаі, — підхопив Петякантроп. — От як, скажіть у вас оті ящики в повітрі літали?

— І взагалі… — додав Чайник.

— Ну що ж, — усміхнувся Семуа. — Ходімте, я розкрию вам деякі свої таємниці. Хоча ми, ілюзіоністи, і не любимо цього робити. Бо тоді нецікаво дивитися.

І він рушив з двору.

І за ним потяглися всі, крім баби Наді. Коли вже вийшли за ворота, баба Надя загукала услід:

— А тоді вертайтеся!.. Та почнемо готуватися до запуску на Землю! Інопланетяни!

РОЗДІЛ XVI

Всі таємниці розкриті, а несподіванки продовжуються.

Де верба?.. Тільки б не впасти!..

"Бережок" іде на допомогу.

Концерт. Несподіваний виступ кози Маньки.

Грицько Половинка — головний герой.

Котька відчував себе, як то кажуть, не в своїй тарілці.

В ньому боролися два протилежних бажання.

З одного боку, ще вогнем пік сором після падіння — хотілося втекти світ за очі. Хлопці, здавалося йому, позирали з одвертою ворожістю — наче то він був винен у їхній халепі. Дівчата, навпаки, зовсім не помічали його — наче він не існував. Семуа теж не звертав на нього уваги, зайнятий розмовою з своїм племінником Грицьком Половинкою.

Він був зайвий, нікому не потрібний.

З другого боку, Котьку роз'їдала страшенна цікавість — побачити секрети фокусів Семуа. Ну хіба б ти, любий читачу, добровільно відмовився від такої можливості?

І, не в силі перебороти тієї цікавості, Котька понуро дибав позаду всіх. Він опустив до землі очі. І отак плентався, дивлячись під ноги.

Вони йшли до річки, де біля старої верби припнув свого човна Семуа. Заглиблений у свої думки, Котька не одразу зреагував, коли раптом почувся розпачливий крик Грицька Половинки:

— Ой!.. Дивіться!.. Верба!.

Коли Котька звів очі, всі вже бігли — і хлопці, і дівчата, і Семуа.

Якусь хвилю Котька розгублено дивився, не розуміючи, що сталося. Він не впізнавав берега. Берег був якийсь голий і порожній. І наче побільшало неба. Що таке? І тут Котька збагнув — на березі не було верби.

Котька побіг теж…

Стара верба лежала у воді.

Річка підмила крутий берег, і верба впала.

Скільки років простояла вона на березі, скільки бачила! Скільки води спливло мимо неї! І от тепер надійшов її час. Обваливши шмат берега, вивернувши покручене вузлувате коріння, що, наче чорні старечі пальці, стриміло в небо, вона занурила свій стовбур у річку, і хвилі гойдали й ворушили її зелені кучері-віти.

— Човен!.. — глухо й розпачливо проказав Семуа, — Потопило…

Дівчата заахали. Хлопці мовчки кинулися у воду пірнати, шукати.

Семуа схопився за гілляку, спробував тягти, але де там! Хіба посилить один, навіть артист цирку, таку здоровегу — стовбур удвох не обхопиш.

— Людей треба… — писнула Свєта і затнулась, згадала: жнива ж, усі в полі, у селі тільки старі й малі.

І тут Котьку підкинуло:

— Стривайте! Я зараз!.. Я бігом! Я швидко!.. На "Бережок"… Я… я бігом!..

Останні слова він уже кричав на бігу.

Він біг, не розбираючи дороги, перестрибуючи через корчі й рівчачки.

Стільки невдач було цього дня, стільки падінь, що він прагнув лише одного — не впасти, благополучно добігти до "Бережка" і сказати татові.