Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Але цього разу поведу я.
Бо не міг Федір Світличний пропустити такої нагоди. Не міг навіть подумати, що хтось, окрім нього, поведе хлопців на операцію. Все його циганське єство бунтувало при думці, що чиїсь руки, а не його, першими одчинять двері конюшні, торкнуться гарячої морди коня. Та не просто коня: сімдесят рисаків, зібраних з усього району, викоханих, у царські стійла поставлених, з вогняними очима, лебединими шиями, шовковистими гривами,— вони марилися Світличному і вдень і вночі, і не раз підхоплювалися хлопці од дикого крику: "Ескадро-он, риссю, в атаку!.." — бачили свого командира, ще сонного: рубав повітря рукою, наче шаблюкою.
— Не можу, Василю!.. Хоч убий — сам поведу! . Тим більше що знайшлася ще одна циганська душа.
— Як пак його величають?
— Бістріц,— повторює вже вкотре Ганжа і не може втриматись од усміху: такі ревниві вогники горять в очах Світличного.
— Бістріц!.. Та й поганське ж ім'я: язик сто разів поламаєш, поки вимовиш!.. А теж знається на конях...
"Знається на конях" — оце найбільше Федорові й пече. Німець же, фашист, ворог його найлютіший, і раптом — обопільна любов! Та ще до кого — до коней!
Та не може бути такого!
26*
803
— Який він хоч із себе? — допитується ревниво Світличний.— Розмазати, мабуть, та й плюнути?
Ганжа не знає Не бачив Чув тільки, що якийсь там конячий спортсмен.
— Спортсмен! — гмикає г резирливо Світличний— Стрівся б він мені у бою!
Що б він зробив тому спортсменові, домальовує багата уява. Шабля на шаблю, груди на груди, коня на коня — щоб аж іскри скресалися! І — сталь важка — на всьому скаку, зверху донизу, з усього маху: страшний той удар, од якого людина розвалюється навпіл, мов глиняний стовпчик..
Е-ех, туди його за душу!
А водночас — якась аж повага до того спортсмена, до того "батька конячого"; буває ж таке — і серед них людина знайшлася! "Фу ти чорт!" — аж головою трусив, бо вимальовувався йому отой німець не такий уже й бридкий.
— Так що й не проси: поведу групу я! Дай хоч разок погуляти перед смертю...
Ось уже тиждень загін кружляє в одному і тому ж районі, видивляючись, винюхуючи, вивідуючи все, що тільки можна вивідати. Загін? А таки вже загін: півсотні бійців без одного. Сім кулеметів, автоматів чотири, в решти — карабіни й гвинтівки, й гранат достатньо: розорили ще два постерунки,— сила, з якою не сором і в бій! Бо й поповнення: майже всі колишні бійці, оточенці, є сержанти і старшини, навіть два лейтенанти. Лейтенанти — рідні брати, та ще й близнюки, та ще й воювали в одній і тій же кінній частині, хоч шаблі із піхов жодного разу так і не довелося видобути: більше по-пластунському повзали та глибокі шанці копали,— ця розпроклята війна і кінноту загнала під землю! Коли ж їхня частина була розгромлена вщент, а потім іще й танками допрасована старанно, так що і сліду од неї не лишилося, чудом уцілілі брати принесли свої чистенькі шаблюки додому та й сховали під стріху разом з гімнастерками, де на синіх петлицях ще й кубарі полишилися: не пообпадали в бою, як листя обпалене, а зривати, коли повернулись додому, не схотіли. "Чому?" — поцікавився Світличний. "Не піднялася рука".— "А якби на поліцаїв натрапили?" Брати лише плечима стенули. Вони мов аж були засоромлені, що отак щасливо добралися додому. І отой їх вигляд винуватий, оті кубарі в петлицях, а найбільше новенькі, наче видані щойно, шаблюки й підкупили найбільше Світличного. "А що, комісаре, візьмемо?.. Ну, хлопці, ваше щастя, що з нами зустрілися: будуть вамі і коні, буде й шаблям вашим робота!" — "Єсть!" — приклацнулй закаблуками, щасливі. Глянув Світличний на них, молоденьких, разюче один на одного схожих, спитав зачудовано: "Як же вас, хлопці, батьки в пелюшках розрізняли? По імеїах?" — "Не по іменах.— буркнув один.— Ми Володьки обоє".-— "Володьки... Який же турок так вас охрестив?" — 'Тато... Мамі на зло..."
Слово по слову — всю історію виклали. Батько хотів одного Степаном назвати, як діда, а другого, на честь свого брата, Іваном. Мати ж уперлася, щоб одного Володимиром. Кілька днів воювали, а тоді тато до сільради й побіг. "Володимиром?.. На ж тобі двох Володимирів замість одного!" їх у сім'ї так і звали: Володька-старший і Володька-молодший. "Не плутали?" Та бувало всього... Особливо ж, коли вже підросли та стали до школи ходити. Учитель ледь із глузду не зійшов. Бо спробуй зрозумій, хто щойно відповідав: молодший чи старший. Ну, звісно, вони тим і користувалися: викликають одного, а до дошки виходить другий,— той, хто краще знає урок..
"Ви що ж, і воювати так будете?" — "Ні, товаришу командир!" — "Глядіть мені: воюйте кожен за себе! Бо один прошпетиться — обох нагаєм хреститиму! Щоб не було нікому обидно!" — грозився Світличний. А очі сміялися: сподобались хлопці!
І зараз, одбираючи, хто ввійде в групи, які коней виводитимуть, першими братів назвав. Бо кому ж, як не їм, коней довірити! А що таке коні, уходжені, в стійлах застояні, Світличний знав добре. Уявляв, що там почнеться, як конюшні одчинять. "Жеребців по одному виводити, бо весь табун розколошкають!"
За братами Володьками Степана відібрав ("Та в мене ж дядько конюхом був! — замалим не плакав Степан.— Я в конюшні, бувало, днював і ночував!"). Ну, гаразд, Степане, підеш... Хто ж іще з кіньми мав справу? Оминув поглядом кількох хлопців із новеньких — хлопці мовби нічого, браві на вигляд, але коней бачили хіба на картинках та в кіно... Почекайте, не гарячкуйте, хлоп'ята: будуть вам іще й сідниці до крові набиті, і циркулем ноги... Вихопив поглядом невисокого, з обличчям плескатим, з очима, мов осокою порізаними,— поблискують, як чорні жарини. Жасимбеков, казах, ну, цей у сідлі й народився.
— Жасимбекок; коня знаєш? — спитав для годиться.
— Знаєм, товариш камандир, жакси знаєм!
— Ставай сюди!
Далі хто? Неля? Ні, голубонько, нічого не вийде, тобі якщо потрібні жеребчики, то не такі. Будеш їздити на фаетоні з лікарем, якщо ще знайдемо. Бо всіх лікарів війна язиком наче позлизувала: той на війні, а той у районній лікарні, куди їм немає ще доступу... Так що Неля поки що й за сестру милосердну, і за лікаря, хоч лікувати ще, слава Богу, нікого: не було поки що справжнього бою. Так, кілька сутичок, тиркігулп, диркнули — й ходу...
Кого іще?.. Бійців повно, а кавалеристів чортма. Перевелась кавалерія!.. Ага, он іще один, Іванов Іван Іванович. Так, сучий син, себе й назвав, до загону прибившись! Іваном Івановичем! А зріст у того Івана Івановича — півтора метра з міліметром. І років — під зріст. "Орловскіє ми",— відповів солідно, коли Ганжа поцікавився, звідки той родом. "Де воював?" — "Начінал на граніце, а окончіл под Кієвом".— "Поранило?" — "Єслі би нє рана, билі би ми у вас!" — "А куди б ти подався?" — "Воевал би на фронте".— "Ну, хлопче, ти, видать, з беручких. Перед війною учився?" — "Не, работал жокеєм. Как і отєц". Виявилося, що й батько його, і дід були жокеями. Орловських рисаків об'їжджали. "А чого Іван Іванович?" — "У нас так в роду: все первенци только Івани". Ну, Іванович то й Іванович, так і запишемо... Відтоді і прижилося в загоні: "Гукніть Івана Івановича!" — "Хто кинув мішок?" — "Та Іван Іванович!" Спершу сміялися, згодом звикли.
— Іванов! Не забув, де в коня хвіст, а де грива?
— Нікак нет! — І хоча б усміхнувся.
— Ставай ось сюди! Кого ж іще?
— Хто був конюхом — вийти із строю!.. Що, нікого немає?
— Та чого: осьо я конюхом був.
Вийшов із строю непоквапом, на Світличного дивився спокійно: сірими очима терплячими. "Ось я весь тут, перед вами",— говорив його вид. Чоботи стоптані, штани латані, затертий до блиску піджак, ще й бриль, мов на косовицю зібрався. Обличчя — сонцем напечене, вітрами посічене, в зморшки затужавілі зібране, обличчя степовика, який як упрігся з малих літ у роботу, як уліз у ярмо, так із того ярма й не вилазить. "Скільки ж тобі, чоловіче, хоч років? > — запитав Світличний ще тоді, коли дядько прийшов у загін: можна було дати йому і сорок, і всі п'ятдесят. "Та скільки вам треба, стільки й пишіть". А на запитання, чого партизанити надумався, коротко відповів: "Допекли".
"Добре ж вони тобі, мабуть, пекли",— подумав тоді Світличний, бо знав іще з громадянської, як важко розворушити сумирного нашого дядька: кректатиме, в дугу спину гнутиме, головою тільки на всі поганяния-поцвьохкування помотуватимс і — на лоб очі — тягтиме плужка... Ну, а якщо вже зовсім непереливки стане,— урветься волячий терпець, тоді бережися: страшний він у вистражданому гніві своєму! Не зупинить ніщо — хіба тільки куля...
— То ви були конюхом? Що ж ви досі мовчали?
— Не питали, то й мовчав.
— Воювати доводилося? — Бо й карабін тримав у руці, наче вила.
— Та було... В громадянську... За це мене поліцаї й тягали.— Ворухнувся, і таким потом кінським, густим, що навіки в'ївся у шкіру, таким рідним і милим війнуло од нього, що в Світличного аж ніздрі розширилися.
— Хоменко, якщо не помиляюся? Поведете хлопців до третьої стайні!
Розділили загін на три групи, щоб наперед кожен знав, кому до якої стайні, стали підбирати, хто піде з Світличним. Двох треба, не більше. Двох, але таких, щоб земля під ними горіла!
— Вітьку візьми,— пораяв Ганжа.
Вітьку? Що ж, мабуть, підійде,— хлопець надійний. А кого другого?.. Повів по шерензі очима: хлопці всі наче й браві на вигляд, а от догадайся, як вони поводитимуться, коли сама смерть загляне у вічі! Світличному вже доводилося бачити: і груди — колесом, і погляд — орлиний, і крок стройовий — далі нікуди,— оце боєць, оцей воюватиме! А свисне, тьохне над вухом — од такого вояки сама лише задниця над землею стирчить.
Хіба ось цього?
Пристав до них тиждень тому: втік із табору. Та не просто утік: по дорозі німця роззброїв. Німець одстав од колони, забіг у гайок, а цей йому й штани не дав засупонити: тюкнув по чавункові лопатою. Прихопив гвинтівку, що стояла під деревом, ремінь із підсумками і, як був босяка, подався далі.
"А якби схопили?" — "Живим не схопили б! Хто там побував, тому краще померти..." — "Що, так годували погано?" — поцікавився хтось. — "А ти сам піди спробуй!" — блиснув очима недобре. А шкіра жовта, як у мерця, на обличчі кістлявому.
Він і зараз вилицями гострими світить.
— Сорокін!
— Я!
— Підеш зі мною.
