Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Та й провела по братовому плечу легенько долонею — ласкавим, збереженим, крізь усі оці роки пронесеним жестом, коли він, покараний татом, забирався на край городу,— лицем у траву, потилицею впертою до сонця, а вона чаклувала над ним, вболіваючи за нього й утішаючи.
— Заробляв,— погодився весело Федір, а Тетяна все гладила його по плечу, наче він прибіг, побитий, од тата.
— А діда нашого пам'ятаєш? — підняла до нього обличчя, і напрочуд помолоділе, світлом омите було воно зараз у неї.— Як він розповідав нам про "Капказ" та "Мериків". І як ми йому їсти носили: крадькома од тата... Мама, було, наготують та й кажуть: "Біжіть, дітки, та пильнуйте, щоб татові нашому на очі не трапили..." — Тетяна розповідала так, наче Федір і не знав, а він її слухав, завмерши, навіть цигарку запалити забув — так її слухав.— А як ти до циган у табір подався?.. Боже, як я тоді плакала: думала, що ти вже й не вернешся!
— Ну, тобі заплакати, що мені плюнути! — мовив з ніжним насміхом Федір.— У тебе очі завжди на мокрому місці були.
— Боже, які ми тоді були дурні й нерозумні! Іноді як надумаєшся: коли б усе те назад повернути...
— Не повернеться, Таню.
Тетяна тільки головою хитнула: не повернеться, знаю. Обличчя її вже повите зажурою, очі знову пригасли. Вона стояла й дивилася в двір, бачачи й не бачачи, що діялося в ньому, а там уже все золотилося, світилось, виблискувало, спалахувало й плавилось дощовими краплинами, які щедро і густо зависли повсюди, а особливо на деревах, в саду, де зараз стояв Ганжа.
Василь Ганжа стояв над свіжою могилою — невеликим приплесканим горбиком землі, мов не доросла людина була тут похована, а дитина, стояв і думав, що от і все, от і догниває отут, під ногами, останній корінець з Івасютиного роду (Тетяниного старшого, Андрія, він давно уже не вважав Івасютою). Василь Ганжа стояв над могилою сина свого давнього ворога, й прожите, оджите, в проваллі часу загублене і назавжди, здавалося, забуте знов оживало в його нерадісній пам'яті. Бо так уже склалося життя: і всміхнутися, пригадуючи, нічому. Він то згадував розчахнутий вербовий пеньок, і Свирида, й молодого Оксена: як вони підважували йсіго, на смерть побитого, як стромляли до страшної дерев'яної пащеки його ще цілі тоді долоні; то пожежу: як горіло гніздо Івасют, Ганжею й підпалене, і як він стояв на узвишші, як дивився донизу — не міг одірватися, а вони метушилися біля п шаючої хати, безсилі що-небудь удіяти; то в'язницю, куди за підпал отой і втрапив; а потім — зустріч з Оксеном, вже після громадянської, й іншу, останню, рік тому, глупої ночі, коли він наткнувся на Оксена посеред поля; і вперті чутки, що Іван убив свого батька... А тепер і сам ось лежить, кропив'яне сім'я... "То як, Оксене,— все од Бога?.. Погано ж ти молив свого Бога, що він отак одвернувся од усього роду твого!.." Василь Ганжа думав про Івасют, і не було в ньому звичної ненависті, що затвердла, мов камінь, а була тільки втома, та ще сум за невдало прожитими роками: ні сім'ї, ні притулку, перед війною і жив на конюшні, як спрацьований мерин.
Василь Ганжа стояв над могилою і згадував ту, яка випалила йому душу до дна, так випалила, що й серце обвуглилося, і не могла після того жодна жінка втриматися в ньому... Марта Лисючка?.. Що ж Марта... Ходив, обіймав, а все — наче з примусу... Ольга?.. "Товаришка Ольга",— пригадав, як вона любила сама себе називати, знайомлячись. Так і лишилася для нього "товаришкою Ольгою", хоч прожили разом три роки. І розлучилися — "на ідейній основі", як вона висловилась, "їх би з Твердохлібом посватати, ото була б пара!" — пригадав і Твердохліба,. та відразу ж нахмурився: негоже кепкувати з покійників! Знявши із шибениці, поховали вони Твердохліба в степу, край дороги,— не лишили і знаку, хто тут лежить, щоб поліцаї не викопали та не поглумилися над ним, уже мертвим. І чи знайдуть його, коли скінчиться війна? Чи приходитимуть ті, за кого він помирав, на могилу до нього? Може, й приходитимуть, і прибиратимуть, і квіти носитимуть, а може, западе, заросте бур'яном, загубиться, стерта часом, і якийсь тракторист її і приоре, не підозрюючи навіть, що плуг щойно пройшовся не по цілині, а по людині. Бо скільки їх, отаких безіменних могил,— скільки народу поглинула безслідно війна і скільки візьме іще в жертву!.. Василь Ганжа стояв над могилою і думав уже про війну, про те, як далеко відкотилися наші, хоч збиралися ж бити ворога на його території. "Думали одне, а вийшло, бач, інше. Підім'яв німець під себе не одну сотню кілометрів — спр*./буй тепер їх видерти в нього! Цілилися на могутній удар, а воно бач як усе вийшло..." Думав про фронт, який бозна й де звідси: одні кажуть, що на Дону, інші, що аж на Волзі,— невже ж наші не вистоять, не зупинять, не повернуть назад оцю сарану розпрокляту, яка суне та й суне, мов нечистою наслана силою?.. Згадав мимоволі, як тіпали їхній загін, не даючи й хвилини спокою, як оточили на хуторі,— здавалося, що оце вже й кінець, а потім загнали в болото, звідки вже наче й не було порятунку: киснули в твані, боячись і поворухнутися,— згадав і аж застогнав од ганьби, од приниження: "Та до якого ж часу ми будемо од них утікати?!"
І вже тривога, невідступна та звична, заворушилася в ньому як бути? Що далі робити? Як воювати, щоб не ми, а німець стогнав од поразок? Бо Ганжі ніколи навіть на думку не спало б: скласти зброю і зашитись кудись, своїх дожидаючись... Або вже й не дожидаючись... Бо чимало стрічав він протягом оцього часу розчарованих, зневірених. Які чи то відмовчувалися вперто, погляд одводячи, чи прямо у вічі кричали: "Воювати?! А чим? Ось оцими кулаками? Проти його танків та літаків? Ми пішки, а він — на машинах?.. Уся Європа під ним, а в нас що лишилося?.."
А траплялися й такі, що приходили до них із одним: "Не можу жити — хочу разом із вами померти!.."
"А ти? Ти так не думав?" — спитав сам у себе і мусив зізнатися: думав. Були такі хвилини, коли здавалося — все... Коли німці кричали, що більшовики за Уралом, що Армії Червоної уже, власне, немає,— лишилися тільки здеморалізовані окремі частини, які доживають останні не те що тижні, а дні. Ганжа пригадав, як вони перейняли одного солдата німецького. "Фашист?" — запитав Світличний, побачивши кольорову стрічку, акуратно вшиту в мундир. "Націонал-соціаліст!" — відповів той з образою: солдат вільно розмовляв російською мовою, як виявилося, його батьки в тридцятих роках працювали у нас на заводі, а він ходив до нашої ж школи. Дізнавшись, що вони не поліцаї, а партизани, він не злякався ніскільки: став умовляти їх скласти зброю, поки не пізно. Обіцяв одвести до якогось свого оберста, замовити за них слово, щоб їх не розстрілювали. Бо війна от-от скінчиться. Війна ж триватиме тиждень — не більше. Він настільки був переконаний у своїй перемозі, що так і не повірив, що вони насміляться звести на нього руку... І потім, коли його розстріляли,— тут же, в степу, на дорозі, прошивши лютою чергою: ось тобі Урал! — коли вони рушили далі, похмурі, Ганжа раптом подумав: а може, й справді?.. Дуже ж бо вперті Гули чутки про те, що німець б'є наших десь аж за Волгою! Перевірити ж їх не було уже змоги: радіопередавач, наскрізь прошитий осколками, ще; весною закопали у землю. "Краще б у мене поцілило!" — сказала плачучи Неля... Тож коли Ганжа вперше допустив, що наші можуть зазнати поразки, він подумав: "Отоді й мені на світі не жити!" І то були найчорніші в його житті хвилини...
Коли Ганжа повернувся із саду, хлопці уже возилися із зброєю. Занесли до хати кулемети, гвинтівки, набиЕали патронами магазини й диски, автоматні ж набої складали на окрему купу, ревниво стежачи, щоб ніхто не вхопив зайвої жмені,— автоматних було обмаль, на один добрий бій.
— Треба на трофейну переходити,— сказав Вітька-моряк, виважуючи на руці Нелин "шмайсер".— За рахунок німців озброюватися.
— Будем озброюватися! — пообіцяв йому весело Світличний: возився саме з кулеметом.— А що, комісаре, тепер нам сам чорт не брат!
— Чотири? — подивився на кулемети Ганжа.
— Ти що, рахувати не вмієш? А п'ятий на горищі забув? П'ять кулеметів — полк можна розтіпати!
— Ну, так уже й полк...
— Ну, батальйон,— не здавався Світличний.— Ех, якби іще коні! Та із сотню хлопців добрячих. Щоб з ними — у вогонь і воду.
— Пару ж коней вже маємо.
— Зачем пару? — втрутився Ашот: одчищав саме од іржі диск кулеметний.— Є іще два.
— Де? — так і кинувся до нього Світличний.
— Там! — показав рукою на південь.— І павозка.
— Що ж ти досі, чортяко, мовчав?! — закричав на нього Світличний.— Збирайся, поїхали!
— Зачекай! — спробував його остудити Ганжа, бо Світличний уже й на ноги зірвався.— Далеко звідси? — спитав у Ашота.
Виявилося, що не близенько: їхали з Жоркою майже добу та ще один день.
— Дві доби, чуєш? — повернувся Ганжа до Світличного.— Це як утрапити одразу на місце... Та які оті коні досі там пасуться...
— Що ж ти, іроде, коней із собою не взяв?! — напустився на Ашота Світличний.— Нащо кинув?!
— А я їх бросал! — закричав у свою чергу Ашот.— Жорка путал — бросал, а Жорку резал — вставал, лошадь СОЕСЄМ уходы!
— Ех! — Світличний од досади великої аж рукою махнув.— Воюй із вами! — Та й вийшов із хати...
Розсортувавши зброю, вирішили зайві гвинтівки сховати. Закопати у землю, од садиби подалі, щоб ніхто не знайшов.
— Поліцаї навідувалися? — поцікавився Ганжа.
— Навідувалися. Тільки давно.
— Прийдуть іще...— Тут Ганжа щось згадав, повернувся знову до Галі: — Ти от що, молодице... Могилу оту доведеться зрівняти. Прикидати, щоб ніхто не побачив... Бо наткнуться, розкопають — що будеш казати?
Галя тільки голову похилила.
Вибрали місцину, щоб не заливало дощами, викопали яму глибоку, дбайливо соломою вислали. Склали гвинтівки, густо змазані смальцем, кожна в шмат матерії загорнена старанно,— цілісінький сувій тієї матерії знайшли у коморі. "Чортова шкіра", що її перед війною носили старі й малі, більше малі, бо вже як пошиєш, то мов із заліза... "Спасибі, що хоч не бостон,— сказав Ганжа, матерію оту розрізаючи.— На бостон і рука не піднялася б".— "А не піднялася б,— погодився Пекельний.— Коли й цієї ось жалко. Це ж скільки штанів мона було пошити із неї!" — "Ріж, ріж, знайшов за чим бідкатись! — посміхнувся Вітька-моряк.— Тобі що зараз потрібніше: штани чи гвинтівки?" — "Та звісно, що ружжа...
