Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Чуєш, Танюхо..." — ще щось казав, а вона не чула, не розуміла нічого, окрім того, що у неї знову є брат і вона біля нього...

І раптом думка — страшна, невмолима, як блискавка,— вона аж задихнулася, аж одштовхнулась од нього і, дивлячись враз потемнілими, вимогливими до крику очима, які не простять, проклянуть, спопелять, охрипло спитала:

— Андрійко?!

— Та он же Андрійко! — вигукнув зовсім уже весело Федір — Он твоє золото! — Та й одступивсь од порога, щоб їй було видно. І Тетяна, вже нікого, крім сина, не бачачи, метнулася в двір, до підводи...

Розпрягши коней та закотивши підводу в клуню, пославши Вітьку на горище ("Єсть!" — козирнув хвацько Вітька, хизуючись перед Тетяною, хоч те хизування пропало даремно: Тетяна все не зводила погляду з сина), тож пославши Вітьку з кулеметом пильнувати за дорогою,— хоч навряд чи хто зараз на ту дорогу й рипнеться, та мало що може збрести нечистому в голову,— зайшли до хати. І Галя, й Ашот уже зодягнулися, стояли посеред кімнати. Тетяна, яка вся аж світилася, закричала од порога:

— Це свої! — І до Ганжі, якого не впізнала і досі, зустріччю із сином та братом засліплена: — Це — Ашот... І Галя.— Побачила Івася, що досі сидів у постелі: — Івасю, Андрійко до нас повернувся! — Бо їй здавалося, що Івась не розуміє нічого. Ашот же підступив до Тетяни і сердито спитав, де кулемет: не міг їй простити своєї безпомічності. Коли прокинувся од стуку у двері, кинувся по зброю, а її не було.

— Де подєла, кажі?!

— Та он він! — догадалась нарешті, про що він допитується.— Он він, під лавою! — І Ашот, ні на кого не дивлячись, нахилився під лаву.

— Ого! — сказав Ганжа, побачивши ручний "дегтяр" з широким на краю дула глушником і великим магазином-тарілкою: Ашот здував з нього пилюку.— Та ви, бачу, теж не з порожніми руками! — І лише зараз Тетяна упізнала Ганжу.

— Товаришу Ганжа?

— А то хто ж! — усм хнувся Ганжа, і дивно, й незвично освітилося його заросле, вкрите втомою, до гострих вилиць схудле обличчя.— Ну, здрастуйте, товаришко Світлична! Тетяно Олексіївно...— І слова ті — "товариш", "товаришко",— до яких вони давно були звикли, які давно стали буденними, які сполучалися інколи і з докором, і з лайкою навіть, і з відмовою байдужою, а часом і з погордою... ці слова зараз лунали у хаті так по-новому свіжо, так урочисто, наче вони отут народилися вперше і досі їх не вимовляли жодні вуста. Тетяні знову хоч плач — така вона щаслива, тільки ж плакати ніколи, бо вони ж, мабуть, голодні, і жлукто посеред хати стоїть, і ночви з пранням,— швидше прибрати, наготувати сніданок... "Не треба, Нелю, ви ж утомилися! — упізнала й Нелю.— Ми вже самі ось із Галею. А ви умивайтесь тим часом... Івасю, збігай по воду!" Івась уже й не одходив од брата,— вона сама відчувала потребу весь час дотикатися до старшого сина, все так і дивилась на нього: "Боже, як він змінився!" — бо на синовому обличчі вже закучерявилась ніжно борідка. "Та худющі ж, худющі!" — обводила жалісливим поглядом усіх. А потім носила на стіл все, що в хаті було.

— Багато живете,— сказав Ганжа здивовано, дивлячись на сало, з добру долоню завтовшки, на яєчню у сковородищі — хоч самому сідай, на масло й сметану та ще й хліб, білий, пухкий, нарізаний щедрими куснями.

— Та живемо,— відповіла Тетяна, і якась мовби аж тінь набігла на її ясне досі обличчя: згадала одразу Івана та Жорку. Хотіла була й розповісти, та передумала: хай уже потім, як поснідають.

— Бачу, що поліцайня до вас не навідувалася.

— Не навідувалися... Правда ж, Галю? — Бо Галя хоч і помагала Тетяні, а була досі мов у воду опущена: Тетяні аж незручно було перед нею за своє щастя велике.— Сідайте ж до столу, бо прохолоне!.. Андрійку, Федю!..

— Добра закуска! — сказав Федір, потираючи руки.— їй-бо, добряча закуска!

І тут Галя вийшла у сіни та й повернулась одразу, несучи повну пляшку.

— Ну, молодице! — у Федора аж очі заблищали, коли побачив, що Галя тримає в руках.— Та тебе хоч до загону приймай! — Узяв пляшку, обережно та ніжно, як рідну дитину, ще й денце погладив.— То як, комісаре?

— Хіба що заради зустрічі,— погодився Ганжа.

— От-от: заради такої зустрічі! — Світличний уже наливав, пильнуючи, щоб не проронити й краплини,— всім наливав, не забував навіть про Вітьку, який чергував на горищі: спуститься, то погріється, навіть Івася: — А тобі, козаче?.. Ану, підставляй свого кухля! — чи жартома, чи всерйоз.

— Не треба, Федю! — сполошилася Тетяна, знала ж свого шалапутного братика.— Він ще дитина.

— Та яка там дитина — женити он скоро!.. Ну, якщо мати не дозволяє, то нічого, брате, не вдієш,— з удаваним жалем похитав головою. Узяв чарку, обвів усіх очима веселими: — То що, друзі: вип'ємо за те, щоб на всіх німців швидка настя напала!

— Й на поліцаїв! — докинув Степан.

— Ну, на тих само собою,— погодився Світличний.— То будьмо!

Випили. Жінки ледь пригубили, бо самогонка була як вогонь, а чоловіки — до дна. Навіть Андрійко,— Боже, Андрійко! — перехилив і не поморщився. Ухопив тільки прожогом огірок, коли чарку поставив. Та очі почервоніли одразу...

"Зовсім дорослий... Як роки летять!" Тетяну аж сум огорнув за тими прожитими роками, хоч, здавалося б, ні за чим було й сумувати. І, дивлячись на сина очима осяйними, любовними, готовими всім для нього пожертувати, вона підкладала й підкладала на його тарілку, аж поки Андрійко запротестував, що годі, не треба.

— їж! — сказав йому дядько.— їж, як дають! А проганяють — хапай, що зможеш, і все одно їж.— Сам же наминав яєчню з картоплею, аж за вухами лящало, тягнувся за салом, не забував і сметану та масло. Тетяна ж, ні до кого мов не звертаючись, тихо сказала:

— Ми кілька днів тому поховали Івана.

— Івана?.. Якого Івана?..

— Івасюту.

— Івасюту? — аж звівся Ганжа.— Зачекайте, як він тут опинився?

Тетяна зиркнула в бік Галі: та сиділа завмерла, низько опустивши голову,— стала розповідати, як вони утекли з

Тарасівки, як прибилися до хутора. Про Івана й Жорку, Пилипа й Ашота, хоч Ашот сидів поруч і сам міг розповісти про себе.

— Ну й ну! — аж похитав головою Ганжа, коли Тетяна скінчила. Одсунув тарілку, дістав із кишені кисет. Вийняв папір, одірвав, натрусив тютюну. Всі мимоволі дивилися, як його два одині пальці вправно і спритно, не просипавши жодної дрібки, лаштували цигарку. А він дістав потім кремінь, кресало і гніт, ударив кілька разів, висікаючи іскри, прикурив, задумливо мовив: — Отакі, знацця, діла! — І знову похитав головою.

Одразу ж повставали з-за столу. Тетяна вже й не рада була, що розповіла, бо всі якось аж спохмурніли. Ганжа сказав до Степана:

— Ану, підміни! — маючи на увазі Вітьку, та й вийшов одразу ж у сіни — не хотів у кімнаті накурювати, а за ним потягнувся і Федір, і коли Тетяна, нагодувавши Вітьку, вийшла до них, вони про щось розмовляли тихенько, а побачивши Тетяну, замовкли одразу.

— Помішала? — спитала Тетяна несміливо.

— Ні, чого ж: ти нам, сеструхо, ніколи не помішаєш! — сказав Федір та й обійняв Тетяну за плечі, і їй стало так неймовірно хороше й затишно, що хоч знову плач. Ганжа ж курив задумавшись, потім спитав у Тетяни:

— Де ви його поховали?

— Там, у саду. Показати?

— Дякую, знайду якось сам. Треба ж провідати дружка давнього,— сказав, мов пробачаючись. Затягнувся востаннє, пригасив обережно бичок. Не викинув: розім'яв, що там лишилося, зсипав до кисета.— То я сходжу.

— Сходи,— сказав Федір.— Та передай привіт і од мене: як-не-як родич... Родич, туди його в печінку!..

— Федю! — Тетяна докірливо.

— Ох, Таню, пробач: одвик од жінок!

— Отакий він завжди,— поскаржився Ганжа.— Хоча б ви його трохи пропуштрили!

— Йди вже, йди, війни поміж нами не розпалюй! — штовхнув його жартівливо Федір. І коли Ганжа вийшов, схиливсь до сестри, спитав, заглядаючи їй у очі: — Таню, ти про моїх... нічого не чула?

— Нічого, Федю.

— Десь, мабуть, загинули.

— Та що ти кажеш! — аж закричала на нього Тетяна.— Про це й думати не смій! Вони живі, Фецю, живі, тільки добратися не можуть! Та, може, д краще, що не добралися,—

там же Гайдук... От скінчиться війна — обов'язково знайдеш.

От побачиш! — Говорила з такрю палкою вірою, що аж у

нього прояснилися очі. і

— Хороша ти в мене. Розкажи, як жила. Бач, уся геть юсивіла...

— А ти не посивів?

— Я?.. То я пофарбувався, щоб молодиці не приставали,— усміхнувся невесело, і Тетяну аж різонула по серцю ота сумовита посмішка.— Ось скінчиться війна, помию гасом і знову парубком стану.

— Ти все жартуєш.

— А що ж мені ще лишилося?

Помовчали. Потім Тетяна звела на брата очі — в них уже билась тривога.

— Федю, можна тебе про щось запитати?

— Питай, сестро, питай.

— Ви куди зараз збираєтесь? *. .

— Куди?.. А ми ще й самі не знаємо. От перепочинемо, виспимось, а там буде видно.

— Федю, а що нам з Івасем далі робити?

— Вам?.. Та ти не тривожся, Танюхо, щось та придумаємо! — Хоч сам поки що не знав, що робити з сестрою.

— Федю, війна довго ще буде? — Тетяна вже думала про Андрійка, тривога за нього важко давила на серце.

— А біс її знає! — відповів брат— Якби ж я нею командував.

— Не думаєте ви про нас,— з докором сказала Тетяна.— Б'єтеся, стріляєтесь... А те, що в матерів насамперед поціляєте...— Тут голос її одразу й урвався, вона аж одвернулась од Федора, а він не знав, що їй і відповісти. Згадав Степанову матір, як вона просила за сина... І відчуття важкої провини стиснуло серце Світличного,— за отих, за убитих, по степах полтавських розсіяних, які ще так недавно були у його загоні, живі...

Ех, війна, будь ти проклята!..

Поліз до кишені по тютюн, бо що ж іще лишалось робити, а Тетяна стояла непорушно, Тетяна дивилася задумано в світлий прямокутник дверей: у двір, де розгодинювалося, все світлішало наче,— ось обличчя її теж мов сонцем осяялось, аж зморшки розгладились,— глянувши на брата, вона спитала:

— Федю, пам'ятаєш нашу Хоролівку?

І Федір одразу ж зрозумів, про яку Хоролівку питає сестра,— не про сьогоднішню чи вчорашню, а про ту, далеку, ледь виразну, огорнуту серпанком часу, з дитинства, коли їхні батьки були молодші од них, і сколихнулося солодко й гаряче в грудях, а Тетяна, дивлячись удалину, тихо сказала:

— Які ми були безтурботні й щасливі...

— Еге... Особливо, коли мене татусь парили віжками.

— А ти не заробляв? — всміхнулася до нього Тетяна.