Дурниця - Мирний
- Се цікава книжка. Ми і її візьмемо... Треба довідатись, які-то набігають думки, у вільного чоловіка, що йому нема обов'язкової роботи, - мовив становий - У мене теж отих думок находить сила.. Найпаче тоді, як ідеш... Оже ніколи їх списувати.
- Та й безпечніше! - увернув Пищимуха.
- І то правда! - згодився становий. - А то що за бомаги під книжкою? - запитав мене.
- То, - кажу йому, - моє писання, що до газет колись засилалось.
- Печатались? - спитав становий.
- Були такі, що й печатались; а другі - з редакцій повертано, бо непідхожі здалися.
Становий, не витягуючи паперів з шухлядки, узяв їх за один край і, піднявши вгору, почав по листочку наниз у шухлядку спускати.
- І се цікаво б прочитати та... буде й того, що взято! Засувайте і сю, - рішив він.
Висунув я третю.
- А се, - доводжу, - документи всякі: то про службу, то на землю.
- Засувайте! - не дивлячись, одказав становий. - І більше в столі немає нічого?
- Більше, - кажу йому, - нема нічого.
- То подивимось ще по других хатах. Треба, знаєте, щоб усе було переглянуто... для порядку! - додав він.
Пішли ми по других хатах. Розглядали шафу з усяким збіжжям, шаруділи й поза шафою, обдивлялися всі куточки. Завернули у кухню, під подом печі переглянули дрова, і в піч заглянули на велике диво Парасці; навіть прикомірок біля кухні обдивились... Ніде нічого не знайшли такого, щоб звернуло на себе увагу пана станового.
- Здається, чисто все обдивилися? - спитав він, поглядаючи на жандарів. - Хіба ще в сараї та конюшні? - додав і, трохи подумавши та махнувши рукою, вимовив: - Та не варт холодитись! Хай уже сей гріх на моїй душі буде... Певно в сараї та конюшні нічого немає, опріч скоту та хазяйського запасу?
- Не повинно б бути, - одказав я. - Проте, як я не знаю, чого ви шукаєте, то певно і не можу сказати, чи є те, чого вам треба.
- Чого нам треба? - перепитав становий і, почухавши зігнуто серединою свого пальця носа, додав: - Мало чого є на світі капосного? Оте капосне і шукаємо. Та у вас, певно, нічого капосного немає?
- Здається, немає, - одказав я.
- Та годі! - рішуче мовив становий. - Будемо протокола писати.
Вернулися ми знову до кабінету, де становий написав протокола, в якому зазначив, що «по самому тщательному обыску ничего подозрительного найдено не было», а в кінці додав: «Список книжок, опечатанных в шкафе должностною печатью и книжка под заглавием «Дневник», впредь до полного ознакомления с этими бумагами присоединены к протоколу».
- Що, се вас задовольняє? - попитав він мене.
- Зовсім, - покірно одказав я йому. - Ну, то будемо підписувати.
Він підписав перший, потім дав мені, як винуватому, підписати, а далі посунув Пищимусі.
- Отут, - показуючи пальцем на місце, нижче мого підпису, - пишіть так: понятий... своє званіє... ім'я... як по батькові величають, а на кінці - хвамілію...
- Доводилось уже в таких бувальцях бути! - одказав Пищимуха і, вимахуючи пером, швидко писав усе, що йому було паном становим наказано, а наприкінці закрутив такого штучного крюка, неначе павук сітку сплів, та ще задля чогось посеред сітки і точку чималу поставив.
- Та ви добренно пишете! - здивувався становий.
- Навчився, писарюючи колись у волості, - одказав Пищимуха. - А сей крюк, бачите, і саму хвамілію пояснює: осе, значить, у павутину заплуталася муха та й пищить... От вам і Пищимуха!
Становий зареготався, сховав протокола з моїми книжками у якісь палітурки, зав'язав усе те гарненько навхрест міцною вірьовочкою і, попрощавшись з нами як слід, незабаром поїхав зо своєю юрбою.
* * *
Як вернувся я в хату, вирядивши нежданих гостей, то побачив, що Пищимуха, заклавши руки за спину, ходив по столовій з одного кутка в другий.
- От вам і поцілунок! - не то з жартом, не то з докором стрів він мене. - Отакі завжди пана станового поцілунки бувають. Добрі, нічого сказать, поцілунки! - додав, усміхаючись.
- Чого ж ви регочете? - спитав я його.
- Приятель, значить... давній приятель, як ви його величаєте... От вам і приятели! От вам і поцілунок! - насміхається Пищимуха. - Від такого приятеля поли вріж та тікай, а ви з його приятельством носитесь, як циган з писаною торбою.
- Ох ви, - кажу йому, - ненависник поліційських! А треба ж і до них бути правдивим. Хіба се вони по своїй волі роблять? Велено!.. От і треба наказ сповняти...
- Велено?! - з презирством у голосі одказав Пищимуха. - Хто йому велів!.. Медаль хочеться заслужити або вищої посади... Знаємо ми отаких приятелів. Вони вам за медалю рідного батька продадуть! - тикаючи пальцем, гукав Пищимуха.
- Та годі вам, - кажу, - отак гукати, щоб хто не чув.
- Ага-а, злякалися приятеля? - ущипнув він мене.
- Чого мені його лякатися? - одказую йому. - Не їла душа часнику, то не буде й воняти! У мене немає нічого такого, за що мене можна б обвинуватити. А як... по правді кажучи, я увесь час душею млів за вас... за ваш позов... Що, - думаю, - як він його у вас витрусе.
- Чортового батька покуре! - одказав гордо Пищимуха. - Він дума, що як він становий, то й хитрий; а я вам признаюся, що бувший волосний писар - хитріший від його! От що воно! Ви думаєте, що я свого позова не спровадив від себе?
- Як? коли? - здивувався я.
- Еге-е! А навіщо ж я на живіт скаржився? Ви думаєте справді у мене живіт болів? То я тілько так удавав... таке вигадав, щоб знайти причину вискочити з хати та переховати... Я знаю, що якби мій позов добувся до рук станового, то він би запровадив мене туди, де козам роги правлять!.. Не дурніший же