Феномен доби (сходження на Голгофу слави) - Стус Василь

Соняшні! кларнети.— К.: Сяйво, 1918.

II. Замісць сонеті" і октав.— Друкар, 1920.

ІІІ. Плуг.— К.: Друкар, 1920.

IV. Соняшні кларнети. — К.: Друкар, 1920.

V. В космічному оркестрі. — Харків: Всеукрлітком, 1921.

VI. Вітер з України: Поезії. — Харків: "Червоний шлях", 1924.

VII. Избранные стихотворения.— Харьков: Госиздат Украины, 1927.

VIII. Чернігів: "Дім", 1931.

IX. Вибрані твори в трьох томах.— К., 1957.

X. В серці у моїм.— К., 1970.

XI. Вибрані твори в трьох томах.— К., 1946.

XII. Новиченко Леонід. Поезія і революція.— К., 1956.

ХІІІ. Ніковський Андрій. Vita nova.— К., 1919.

XIV. Зеров М. "Вітер з України" — третя книжка Тичини // Зеров М. До джерел. — К., 1926.

XV. Степняк М. До проблеми поетики Павла Тичини // Червоний шлях.— 1930.— № 5-6.— № 11-12.

XVI. Тичина П. Лист до редакції (і від редакції) // Комуніст. — 1927. — З лютого.

XVII. Смульсон Л. Павло Тичина // Літ. критика. — 1938.— № 1.

XVIII. Зілинський Орест. Тичина діалектичний // Дукля/ — 1967.— № 2.

XIX. Pawlo Tyczyna. Poezja.— Warszawa, 1969.

XX. Алексеев С. Реdолюция на Украине. По мемуарам белых / Под ред. Н. Попова,— М.-Л. Госиздат, 1930.

XXI. Лейтес А. і Яшек М. Десять років української літератури. — ДВУ, 1928.

XXII. Історія української літератури. — К., 1970.— Т. 6.

ХХІІІ. Зеров М. К. "Об украинском искусстве" // Книгарь, Літопис українського письменства, Товариство "Час у Києві".— 1919.— Ч. 28.— Грудень.— С. 1948-1949.

XXIV. Юринець Володимир. Павло Тичина. Спроба критичної аналізи. — Книгоспілка, 1928.

XXV. Мазлах Сергій і Шахрай Василь. До хвилі (що діється на Вкраїні із Україною). — Саратов: Видання Саратовського українського відділу народного секретаріату справ національних, 1919.

XXVI. Ленин об Украине. — К., 1957.

XXVII. Єфремов Сергій. Історія українського письменства, видання четверте з одмінами і додатками. — К., 1919.— Т. II.

[1970—1071]

* О. І. Білецький писав: "Никакой "мартиролог русской печати" не выдержит сравнения с историей мытарств и мук украинского слова. И в свою очередь — на карательные и заградительные меры, проходившие при почти полном равнодушии со стороны русского "либерального общества" — на презрительное непризнание со стороны влиятельных русских критиков — украинская литература отвечала националистической ограниченностью и нетерпимостью, фанатизмом почти сектантским. Она отворачивалась от "московского языка" и литературы, не желая признать, что часто в те времена они являлись для нее единственным большим окном в Европу. Она замыкалась в узком кругу местных интересов и тем, осуждая даже попытки своих же писателей выйти на более широкую дорогу. Подлинная "европеизация" началась в ней в последние десятилетия XIX века, но не успела достаточно широко развернуться" (VII, с. 14—15).

1 До речі, поляки, видавши 1969 року збірку вибраних творів Тичини, переклали всі 23 поезії цієї збірки. Але поляки — то, звичайно, не "наш читач". До того ж у Польщі, певне, немає таких здібних літературознавців, як Л. Новиченко.

1 Ось що писав 1927 року в статті "Українізація як засіб і складова частина соціалістичного будівництва" В. Затонський: "Ті червоноармійці, що ненавиділи Петлюру, а з ним і все українське, ті, що в Києві за Муравйова мало не розстріляли Скрипника й мене, — вони, а не грушевські будували радянську Україну. Я теж був під розстрілом. Я врятувався випадково. В кишені знайшовся мандат за підписом Леніна. Скрипника хтось пізнав, і це його спасло. Це було після арсенальського повстання, коло 2000 трупів, що валялися на вулицях Києва. В залізничних майстернях трималася купка, яка дочекалася, доки доспіли червоногвардійці на чолі з Муравйовим. Там був і я з Скрипником. Ми увійшли в місто: трупи, трупи й кров... Тоді розстрілювали всіх, хто мав якийсь зв'язок із Центральною Радою, просто на вулицях. Але об'єктивно ті, хто за українське слово розстрілював ("муравйовці"), фактично збудував Україну".

1 1967 роком датуються такі рядки:

Нікого в книзі теж не раню

"Замісць сонетів і октав".

1 Це тема і значно пізнішої поеми "Чистила мати картоплю", хронологію подій якої поет "відсунув" на 6-7 років назад (про це буде далі).

1 Порівняйте рядки, з поезії 1965 року:

Бо те, що всім народом пережито, —

воно святе, — його ти поважай.

1 У "Відродженні нації" В. К. Винниченко згадує: "Я їхав вісім день серед солдатів, селян і робітників, зміняючи своїх сусідів на численних пересадках. Отже, я мав нагоду бачити протягом цих днів у розрізі народних шарів їхній настрій... Я під той час уже не вірив в особливу прихильність народу до Центральної Ради, але я ніколи не думав, що могла б бути в ньому така ненависть. Особливо серед солдатів, і особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руському, а тільки по-українському... З якою зневагою, люттю, з яким мстивим глумом вони говорили про Центральну Раду, про генеральних секретарів, про їхню політику. Але що було в цьому дійсно тяжке й страшне, так це те, що вони разом висміювали й усе українське: мову, пісню, школу, газету, книжку українську".

1 Цей, за визначенням Новиченка, "блискучий памфлет" Тичини був би ще блискучішим, якби чимало поетових пасажів не перечило історичній правді. Ось що говорив В. Затонський, виступаючи на X з'їзді РКП(б). Це був 1921 рік, так що можна було підсумовувати весь досвід революції на Україні: "Национальное движение, пожалуй, было, пробуждено революцией. Это мы проглядели, определеннейшим образом прозевали, это необходимо прямо сказать. В этом была колоссальнейшая ошибка Коммунистической партии, которая работала на Украине". І далі: "Революция пробудила культурное движение, разбудила широкое национальное движение, а мы не сумели направить по нашему руслу это национальное движение, мы прозевали его, и оно пошло целиком по пути, по которому привели его местная мелкобуржуазная интеллигенция и кулачье. Это надо прямо сказать! Это была наша громаднейшая ошибка" (Десятый съезд РКП(б), Стенографический отчет.— М., 1963, С. 202-203).

1 Звичайна річ, як і годиться для передового критика 1934 року, П. Колесник у статті "Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної камени (літературно-політична позиція М. Зерова)" науково довів неспроможність оцінки свого вчителя і своєї жертви. Він писав: "Ярославна — то не образ "Скорбної матері "-України, яка чекає на свої Лади-Вої, Ярославна — то образ залишених контрреволюцією, що емігрували, недобитків в середині країни, недобитків, які ще й досі сподіваються повороту кривавого "пана-вкраїтана" на Київ, і образ той, до речі, не ліричний, а сатиричний" ("За марксо-ленінську критику", 1934, № 4, с. 35-61).

1 У своїй книзі про Павла Тичину Володимир Юринець зауважує, що історія привчила українську людність до перестраху. Для цієї людності саме слово "вістка" набрало характеру "чогось пасивного, що пророчить тільки нещастя. Український національний колектив чутко сторожив верха, звідки йде нещастя, в сліпі ночі глядів на вогні смоляних віх, що вказували напрями турецького нападу". Так що не дивно, продовжує професор Юринець, коли "ця історична доля викликала цілі поклади пасивності в українському селі" (XXIV, с. 53).

1 3 другого боку: складна доба революції і громадянської війни могла народити лише складну віру. Тичина, "однолюб" за натурою, обрав із складної віри тільки один складник. І тому не міг побачити того, що бачили інші — Микола Зеров, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий тощо, не кажучи вже про росіян — Булгакова, Платонова, Пильняка, Мандельштама, Пастернака і т. ін. І все-таки їхній скепсис менш аргументований за наш, покоління другої половини віку.

1 Останній катрен видався драстичним для нашої цензури. Тепер "проблему свободи" загнано в плюсквамперфект:

Ах, море і поет! Та хто ж вас не боявся?

Свободи ярий гнів ні разу не смирявся!

Поет родивсь прямим. Помер — то од свобод

Все боком ставили, щоб не впізнав народ.

1 Ось що писав цитований уже В. К. Винниченко у "Відродженні нації": "І як же могли оті покривджені, працюючі не відчувати симпатії до більшовиків, не йти за ними? Більшовики діяли тільки для мас, і через те вони вірили тільки в маси, через те в них був запал, воля, прагнення, захват, ентузіазм. Ми ж не мали ні віри тої, ні захвату, а значить не мали й довір'я мас. Це було в нас у перший період творення нашої державності, коли соціальні й національні моменти злипались в одне сильне, сміливе ціле. Тоді був і наш ентузіазм, і наша непереможність, і непоборима непохитна віра мас. Але далі в нас не вистачило сміливості, одваги, широти й далекосяжності погляду. Ми злякались "темних інстинктів" мас, ми перестрашилися дальшого більшого ентузіазму".

Цікаво порівняти цю оцінку з оцінкою, яку давав соціальному курсові Центральної Ради київський юрист і єврейський громадський діяч А. А. Гольденвейзер. У його статті "Из киевских воспоминаний" читаємо: "Для всех было ясно, что сила украинского движения лежит главным образом в слабости его противников. Его же собственная сила и быстрота распространения обусловливались доступностью и завлекательностью лозунгов, с которыми оно тогда подходило к массам. Секрет успеха национальной украинской агитации был в том, что она — так же, как впоследствии агитация большевистская,— вполне угождала желаниям и склонностям широких, по преимуществу сельских масс" (XX, с. 11).

1 У Заяві, що її надіслав ЦК КП(б)У до Виконкому Комінтерну в зв'язку з націоналістичними ухилами в КП(б)У, йшлося також про шовіністичні ухили, як-от: 1. Приниження значення України, як частини СРСР, намагання трактувати утворення СРСР як фактичну ліквідацію національних республік. 2. Проповідування нейтрального ставлення партії до розвитку української культури, трактування її як відсталої селянської у противагу російській, "пролетарській". 3. Спроби за всяку ціну зберегти перевагу російської мови у внутрідержавному, громадському і культурному житті України. 4. Формальне ставлення до проведення українізації, що визначається тільки на словах. 5. Некритичне повторювання шовіністичних великодержавних поглядів на так звану штучність українізації, про незрозумілу народові "галицийську" мову й т. ін., культивування цих поглядів усередині партії.