Феномен доби (сходження на Голгофу слави) - Стус Василь

Виїмок становить тільки поема "Живем комуною" (XIV, с. 16). І тільки там, де поет співає природу, він стоїть на рівні "Соняшних кларнетів", там, де поет "одходить від канонізованого, затвердлого, де він різьбить із брили, спираючись на власне ритмічне чуття або на дані народно-поетичного стилю, він майстер першорядний" (XIV, с. 22).

Здається, що поет, сам того не помічаючи, перетворюється на поета окремо форми і окремо змісту — потрібна єдність утрачена. "Соняшний" вірш про Форнаріну — це майже сама музика, сама чиста форма. А "Охляло сонце" на початку вражає точністю й глибиною спостережень, а в кінці — виходом поета в чужі для нього сфери. Просто несмаком видається таке ж несполучне сполучення різних шарів вражень у поезії "Балетна студія":

Танцюють цвітно цілунять тонно

в туніках білих неначе бал

Нагрудять вправо

одгрончить чар

схитнуться вліво

лілейні лі

................

І теж у танці на тротуарі

Голодна жінка сухотить хліб

І їй із вікон

гуслить рояль

Хоч би як віку

прожить жить.

Стало заходити на своєрідне Тичинівське рококо. І не дивно: справжні поетові успіхи — там, де реальність виявляється в найбільш високій, музичній сфері усвідомлення, коли художній зміст береться на висоті, сказати б, знепредмеченої відчуттєвості (але з обов'язковими, дуже виразними щаблями сходження на цю висоту). В разі ж "змістового перевантаження" граціозної форми або ще точніше — використання форми не за призначенням, коли поет пробує дати "музичну" інтерпретацію абстрактно логічних тем, маємо тільки цікаві музичні мотиви в посередніх або й дуже посередніх віршах. У таких випадках музичність стає істотною вадою поетичного тексту.

Так Тичина доби "Вітру з України" починає спрощувати свою музу, прагне зробити її більш демократичною. Демократизація музи об'єктивно вимагала відмови від ускладненої форми. З другого боку, на цей період чисто технічна майстерність поета доходить свого апогею. І що ж виявляється — тепер вона поетові не потрібна! Особливо це стосується генерального напрямку його теперішньої творчості — громадської лірики. Як не дивно, але з переходом на нові колективістські позиції можливості поетового самовияву зменшуються; справді-бо — з багатющим технічним арсеналом Тичині немає що робити.

Для Тичини — громадського поета 20-30-х років цей багатющий арсенал просто непотрібен. Більше того — шкідливий!

Парадокс! Але тепер Тичина може існувати в своїй стихії виключно в пейзажній чи інтимній ліриці. Так заходить на самогубство генія.

Маємо і другий парадокс: Тичина — індивідуаліст "Соняшних кларнетів" був куди більшим виразником народу за автора "Вітру з України", збірки, виповненої колективістичного духу.

Крапля роси Тичининського таланту світилася всіма кольорами райдуги. Отож, природньо було подумати, що відро води відбиватиме значно більше світу. І краплю роси свого таланту поет розбавив відром води.

Доводиться визнати, що майбутній розвиток свого обдарування Тичиною був угаданий помилково. Музичність його свідомо спрощених поезій для народу скоро виродилася в пісенність політико-виховавчих частівок, співати які можна було тільки з примусу.

Сонце Тичинового генію стало напризаході. У поетові помічається якась криза, втома, свідоме силування самого себе. Ось вірш, орієнтовно написаний у 1923 році:

Весна встає, весна встає,

весна до мене промовляє

(дитя моє!)

зеленими листочками,

голубими очками

(дитя моє!):

чом не гориш огнем-співом,

чом не з колективом?

........................................

Весна призналася до мене

зеленими листочками.

Поет починає боротися із самим собою. Непівські часи докинули в його віру бацилу сумніву. Тичина тяжко переживає, що віру, якій він віддався, наступивши собі на горло, сповідують далеко не всі люди, як йому перед тим здавалось. Крім того, природню реакцію заперечення могли викликати в ньому й новітні засоби впливу на людину, її виховання маловихованими педагогами, донкіхотське прагнення форсувати період дикунства загалу в стислі строки, малопереконлива метода виховання людини майбутнім і майбутнім передусім — незалежно від теперішніх умов життя. І в Тичини починається смуга більш-менш усвідомлених вагань:

П'ю, немов із бутеля

думку вихователя

думку Арістотеля

думку оновителя.

Саме починався період літературної дискусії, що мала виразно політичний характер. Гасла Хвильового мали значну популярність, а це вже само собою свідчило, що вони були далеко не такими безглуздими, як здається сьогоднішнім його критикам. І Тичина друкує уривок із поеми: "Чистила мати картоплю". Тут зображені злидні нового, пореволюційного села:

Чистила мати картоплю, а сестри гуляли у кукол.

Всі на долівці сиділи і думали всі неоднаке.

Мати: як жити тепер їм? Чи вріжуть землі хоч у полі?

Та й що з тії латки, як вріжуть? Буде ще голоду, буде

горя і сліз! Хоч би син де нанявсь, може б, став у підмозі.

Так вже натерпілись, так настраждались, що й як воно далі —

хто йоно знає...

Голодні діти і розбрат у сім'ї не дають старій жити:

Бачте, стара вже, дурна, непотрібна. Хіба я що знаю!

Що ж зостається мені, як не плакать? Син камуністом,

батько, здурівши, у штунду пошився, якби ще у штунду —

Сусом Христом об'явив себе, партію водить по селах!

Що ж, іскажіть мені, що зостається? Ну ріжте, ну бийте,

в гроб удавіть мене з дрібними дітьми, нехай я вже буду

вашим коліном придушена, наче ота Україна.

Щоправда, син, молодий комуніст, видно, досить толерантно вислуховує нечестиві слова:

Ну, ви стійте собі за свою Україну, а мене теж не чіпайте.

Я вже не малий і знаю, що роблю.

Мати, доведена злиднями до відчаю ("Та чого я там хочу! Ніж устромить собі хочу, щоб не бачити цих злиднів — ось чого я хочу!"), знає, що її горю не зарадять ні комуніст-син, ні тим більше чоловік — за художньою символікою поеми полярні вияви специфічного месіанізму 20 віку, двоєдина подоба тих, хто жертвує своїм життям заради всієї людності. Стара на своєму хатньому досвіді переконалась, що ці жертви нічого не дали для її голодних дітей.

Бог-чоловік, що зове себе Ісусом Христом, стомлений своїми месіанськими діяннями, промовляє:

Знаєш, сьогодня возносивсь на небо і так було жалько,

так же вас жалько. Апостоли кажуть:

— Підстрибуй, осанна!

......................................

Бог: Як не вірите — ребер пречистих моїх доторкніться.

Рани од гвоздій ось бачте в долонях? — за вас я розп'явся.

Але його Христових мук мати не визнає:

— Тягака ти чортова, твар неподобна, й чого ти

ходиш до мене? У злидні увів нас, дітей одкаснувся —

йди собі, звідки прийшов, і у ніч не заглядуй. Іуда!

Двері нащо то одзяплені кинув? Ти чуєш, п'янюго?

Сліпа затуркана жінка, знаючи тільки конкретність своїх злиднів і абстрактність стратегічних гасел, помилково називає свого чоловіка Леніним-антихристом, не відаючи, що між новоявленим Сусом Христом і Леніним можлива якась різниця:

Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти проти мене.

Треба боротись: ворог явився.

Відома річ, що такі рядки не могли не викликати особливо доскіпливого до себе ставлення. Сувору оцінку поемі виніс Влас Чубар. Виступаючи на XI Харківській окружній конференції КП(б)У, він, процитувавши один із найбільш безідейних уривків ("в гроб удавіть мене з дрібними дітьми, нехай я вже буду вашим коліном придушена, наче ота Україна"), продовжував: "Ну і далі в такому дусі. Літературною мовою це зветься символізм, тобто символізмом зветься такий виклад своїх думок, а по-нашому, по-простому, це — "тонкий намек на толстые обстоятельства". Це протискування під прапором пролетарського писання національного дурману" ("Комуніст", № 11 від 14 січня 1927 р.). Природньо, що глибшого, більш уважного ставлення до поеми поет не міг чекати. Тим більше в тих умовах, коли навіть за визнанням ЦК КП(б)У в практиці радянського будівництва на Україні було наявне "ігнорування й недооцінка значення національного питання на Україні"1.

Критикам поеми "Чистила мати картоплю" не ходило про те, що йдеться не стільки про національні, скільки про соціальні корективи до практики, радянської практики на селі, про те, що настанови партії загрузають зразу ж за містом і до села дуже часто не доходять, а коли й доходять, то в своєрідний спосіб: рішення центральної влади означають тільки те, що каже про них місцевий напівосвічений начальник. Власне, вічно нова практика: критика тих чи інших сторін життя є всього лише ворожою пропагандою і тому повинна бути припинена, а винні покарані. Тичина спробував був захищатися, як на мене, в стільки ж енергійному, скільки й переляканому тоні. Оскільки ця відповідь маловідома, наведу її повністю.

Лист до редакції

Шановний т. редакторе!

Прочитавши у Нашій газеті "Комуніст" ч. 11 доповідь т. Чубаря на Харківській Окружній партконференції, я був дуже здивований, коли знайшов там цитату із свого твору "Чистила мати картоплю", тим більше, що твір цей виставлено було, як "намек на толстые обстоятельства" і як "протискування під прапором пролетарського писання національного дурману". Дозволю собі заявити: ніколи й ніде я не протискував національного дурману. Надрукований уривок це є лише вступ до моєї більшої поеми, над якою я працюю вже кілька років. Я у вступі тут протиставив дві сили — стару, що відходить, але ще чіпляється життя (виявом якої є мати), і нову силу, революційно-переможню, в особі сина-комуніста. Події, що я їх узяв, відбуваються на початку встановлення радянської влади, і я село беру так, як воно тоді було (голод; прирізка землі; уявлення про Леніна як про антихриста тощо). Великою несподіванкою було для мене тлумачення слів матері про Україну. Адже ж ясно, здається, що цим словам протиставлені слова сина і що їх аж ніяк не можна приписати авторові, та врешті і з самого твору видно, що симпатії автора на стороні сина.

З тов. прив. П. ТИЧИНА.

Природньо, що свої зауваження до листа П. Тичини висловила редакція, вказавши, що ні Чубар, ні "всі решта" не могли знати, що це лише вступ до поеми. По-друге, зауважено поетові таке: "охоче і щиро віримо, що сам тов. Тичина і на думці не мав давати в образі своєї матері синтетичний образ "неньки України" в тому єлейно-просвітянському виді, як його не раз давалося в українській літературі, навіть авторами, що орієнтуються на Європу.