Вишневі усмішки кримські - Вишня Остап

Там залізничні майстерні… Там робочі живуть… Там курорт для паровиків та для вагонів… Там 1200 і чимсь робітників транспорт нам налагоджують. Там молоти стукають, іскри летять, стружки скручуються, залізо розпечене шкварчить, дим з димарів чорними пасмами стелеться… Там за останнє півріччя полагодили 25 товарових і щось біля 90 пасажирських вагонів. Там партійних робітників 261 чоловіка, там комсомольців 300 чоловіка… Он що там…

Так хто Крюків?..

Раніше Кременчук казав:

— А в нас Крюків є… А тепер Крюків каже:

— Та в нас там ще й Кременчук є… Ми не самі… Всетаки деяка підмога є…

Такі-то діла…

А дітей у Кременчуці… Гуртове виробництво.

Оце 15 травня як горох червоний висипало на вулицю.

Святкували своє місцеве свято піонери. Так як посунули вулицями — так і захряс Кременчук червоними голівками…

І такі, і отакі, і отакісінькі, і отакесенькі, і отакусінькі, і отакезні, і отакенні. Густо піонер пішов.

І з барабанами, і з сюрчками, і з пищиками. Один командує:

— Ать! Два! Три!

Другий:

— Раз! Два! Три!

Третій:

— Айн! Цвай! Драй!

І прапори, прапори, прапори.

Та все в ногу, та все з піснями…

І розлягається кременчуцькими вулицями:

Ми молоді весняні квіти…

І лунає, од парканів одскакуючи:

Ех! Уххахаха! Піонерська братва.

І так що обличенька в їх веселенькі… Дуже багато дітей.

А ще й будуть… Так ідеш Кременчуком, дивишся по боках — видно, що ще діти будуть… І не мало… Чимало ознак за це говорить…

Та воно нічого: аби дощ…

* * *

От вам і Кременчук…

Хороше місто. Культурне місто.

Театр тільки підгуляв: можна, як для Кременчука, то й кращий мати…

А то читаєш на афіші, так там і "директор гостеатрів", і "главний адміністратор", і просто "адміністратор", а над чим там директувати та адмініструвати — хто й зна. Воно, положим, роботу найти можна — узять та й поштукатурить театр, щоб веселіше він виглядав, ну, то вже справа не наша…

У чужий, як кажуть, монастир з своїм уставом не лізь… А так нічого…

Люди хороші… Є й старі, й молоді, й середні…

* * *

Торгують в крамницях, торгують на базарі. Базар як базар.

"Барахлішко" і така інша всіляка "продухта". І багато курей.

Я й досі не знав, що у курки вся сила під хвостом…

Приходить хазяйка, бере курку, перевертає її без церемонії й дме під хвіст… І в залежності вже від наслідків того дмухання або торгується до нестями, або з презирством кидає її власниці чи власникові.

— Ето ж курка. Купіть.

— Та мені не треба.

— Ні, ви візьміть у руки.

— Ну взяв. Ну й що?

— Ні, ви подуйте. Перевернув, дмухнув.

— Ну?

— Що "ну"? Ну, пір'я.

— Пір'я… Розумієте ви… Пір'я… В голові у вас пір'я. Ето не куриця, а ананас. Ви ще раз подуйте.

— Ні, дуйте ви вже самі, а я піду.

Що вже в тих курей зпід хвоста видувають, які ананаси, хто їх знає…

От тільки в суботу в Кременчуці тихо… Крамниці здебільше позачиняні… Тихо… Тихо…

Та то вже нічого не зробиш: "релігія — опіум для народу"… А опій, як ми знаємо, присипляє… Опій — наркотик…

От вам і Кременчук. На Дніпрі… А Дніпро — не Лопань.

15. V. 1925

Я Б НЕ СВЯТКУВАВ

40 років полтавська дослідна станція нас уму-розуму вчить як господарювати. Щоб жито родило.

І житечко і овес.

40 років учиться сама й нас учить. Велике, кажуть, свято це. А я б не святкував.

Дослідна станцій… Над кожним клаптиком земельки на Полтавщині, над кожним зернятком, над кожною травичкою, над кожнісіньким деревцем протягом сорока років нахиляються бородаті й безбороді люди з високими чолами й придивляються до того зернятка та до тої травиці, розтинають її на манісінькі шматочки, обливають різними реактивами (в хімії така штука є дуже мудраї), кладуть їх під мікроскоп і дивляться, дивляться, дивляться… Дивляться й записують.

Записують для того, щоб потім і сказати:

— Пилипе ІвановичуІ На оцімо шматочку жито сій! Добре жито буде! А посієш пшеницю — добра дуля буде!

— Федоре Степановичу! Після жита люцерну! А після люцерни тето.

— Петре Свиридовичу! Отут гноєм, а отут суперфосфатом.

— Килино! Годуй корову так і отак! А свиню отак підгодовуй — сало матимеш, а як не годуватимеш, чорта матимеш!

— А до твоєї, Павле, нивки отого б додати — путяща б нивка була!

Посуха… Пари ранні, бур'яни винищуй, окопні рослини заводь.

40 років над оцим усім б'ються.

А як на нашу думку, марно 40 років пропало.

Хіба ми не знаємо, що як на Мокрини дощ, тоді треба жито сіяти?

Хіба ми не знаємо, що на різдво, на паску й на тройцю ськатись не можна, бо черва садовину поїсть?

Хіба ми не знаємо, що для того, щоб капуста вродила, треба хазяйці на Іллю до схід сонця вийти в самій сорочці до грядок й подавити кожну головку, приказуючи:

— Святий Ілля, складай головки тугі та білі — такі, як я! Хіба ми не знаємо, що від посухи є всенародне молебствіє?

Хіба ми не знаємо, що, щоб миші зерна не поїли, треба в стоги класти свячений хрін та кісточки від свяченого поросяти?

Хіба… Ми все знаємо…

40 років праці…

Навіщо?!

Робили б ми, як і діди наші робили, то восени тільки б і знали, що:

ПРОШЕННЯ!

Попустіть, пожалуста, з придналогом, бо дуже сильна інтенсифікація в хазяйстві пішла… На ячних перепічках сидимо…

ЯК Я В ХАРКОВІ "ТРАХТОРНОГО ДВОРУ" ШУКАВ

(Бувальщина)

Знаю я давно (говорилося про це, читалося й писалося), що трактор — річ дуже корисна. І бачив я трактора.

Та не думав я ніколи й не гадав, щоб довелося коли мені бігати по Харкову, трактора вишукуючи…

Землібо я сам не маю, радгоспом не завідую, і колективу нема де на Гончарівці організовувати.

А шукати трактора довелося…

Ішов я собі вулицею, зовсім не про трактора думаючи, ішов собі й ішов. Свердловською (Катеринославською) ішов вулицею…

Іду собі й іду.

Дивлюсь — поперед мене двос дядьків ідуть. Ідуть, по боках пильно дивляться та руками об поли б'ють… Зупиняють подорожніх, щось питають, їм на відповідь подорожні руками махають, а дядьки плечима знизують, по боках дивляться й потилиці чухають…

Наздогнав я дядьків.

— Драстуйте, — дядьки мені кажуть.

— Драстуйте, — я дядькам кажу.

— Та скажіть же нам, пожалуста, може ж, таки хоч ви знаєте, де тут отой трахторний двір?

— Трахторний двір, кажете?

— Еге!

— А навіщо вам трахторний двір?

— Трахтора ми купили, так оце, щоб забрати, шукаємо.

— А де ж ви купили?

— Отам! Отак прямо, а потім ліворуч трохи…

— А папір який-небудь у вас є?

— Є! Ми й гроші заплатили.

— Покажіть…

— Ось…

Папірець од харківського Губсельбанку — одержати трактор "фордзон" із складу…

— А хіба вам не сказано, де той склад?

— Сказано, що десь отут.

— А були в Сільмаштресті, отут на розі?

— Були!

— Ну?

— Сказано, що це не в їх.

— А не сказали де?

— Сказали, що не знають.

— Ходім зі мною.

Йду до телефону, викликаю торговельний відділ Губсельбанку:

— Де ваші трактори? Склади де ваші?

— Зараз, почекайте, взнаю. Через хвилини три:

— Не знаємо. Це ви запитайте в Автопромторзі, там вам скажуть, де наші склади.

— А де Автопромторг?

— Зараз, почекайте… Через хвилини дві:

— На Катеринославській, отам, де посередині скверик… Там вивіска. Знаєте, де скверик?

— Знаю!

— Так отам і спитайте!

— Значить, спитати в Автопромторзі, і він скаже, де ваші губсельбанківські склади?

— Ну да!

— Спасибі… До дядьків:

— Ходімте зі мною. Може, знайдемо. Вже ніби на слід натрапили…

— Ведіть уже, спасибі вам, бо ми, мабуть, не вдерем. Пішли.

— Обмолотилися? — питаю.

— Ні! Оце ж трактора ждемо… Повеземо сьогодні, нам тут сто верстов, та й молотитимемо…

Прийшли до Автопромторгу.

— Де тут у вас трактори?

— Нема в нас!

— Як нема, коли Губсельбанк сюди справив?!

— В тракторном отделе!

— Де?

— Отам! Второй етаж!

— Ходім. "Второй етаж"…

— Де тракторний одділ?

— Отуди! Пішли "отуди".

— Де тракторний оддІл?

— Отуди! Найшли…

— Ось дядьки трактора шукають. У Губсельбанку купили. Де той трактор?

— Єщо не прибилі!

Я зник… їй же богу, взяв і зник.

— Побіжу. На працю треба! Балакайте, товариші, вже самі.

— Спасибі ж вам! А я — ходу…

Я не кажу, щоб неодмінно бити. Бити не треба, бо бійка — це некультурна штука.

Але забороняти в таких випадках згадувати "маму" не маємо ніякого права.

Здержатись не можна.

ЩО ПОСОВІТУЄШ?!

Обмолотилися, обвіялися, обтрієрилися, зсипали зерно в засіки. Обсіялися. Поярмаркували…

Оженили, в кого там було кого женити… Оддали заміж, в кого там було кого оддавати… А далі що?

Ну, скажемо, сьогодні випив, завтра випив, позавтрьому випив і ще випив… А далі що?

Ну хай місяць питимемо, а таки ж остогидне колись вона чи він…

Вона — це гірка… Він — це із цукру…

От настане ж такий момент, що до вас:

— Ходімо хильнем!

— Не хочу!

— Тю!

— От тобі й тю! Пив оце два тижні, так учора ковтнув, а вона отут стала й не йде! Ну, не йде, хоч ти що хоч роби!

Ото, значить, "до точки"… І що ж отоді робити?

А воно як смеркне, та така ж ніч, що вже ворочаєшся, куриш, куриш — не розвидняється…

Ще перші два тижні після Кузьми й Дем'яна — спиш… Потім і кульші болять, і лікті болять, і боки болять… Підкидний дурак?

Штука, що й казать, добра, так штани протираються… І небезпечна!

Два тижні один знайомий і день, і ніч ляпав, а потім схопивсь, почав кукурікати й підкидати дітей…

Дівчат до дівчат почав кидати, хлопців до хлопців:

— До масті! — кричить. Пособорували — одійшов. Тепер не грає…

Так що ж робити? Не знаю…

Газети передплачувати, до сельбуду ходити, книжки читати, на агрономові доклади ходити?

Якби ж у книжках малювали чирву та бубну — може б, і читав…

Якби в сельбуді давали по "лампадці", може б, і ходив… А так…

Тяжка справа з зимою… Що посовітуєш?

АЛЬТЕРНАТИВА

Важке, граждани, пішло життя… І важке пішло, і складне пішло життя… І найгірше в тому житті те, що дедалі воно, життя оте навісне, все складнішає…

Голова замакітрюється, схиляється на руки, і в голові тій по борознах великого мозку плазують думки опецькуваті: "Що робити?"

Що робити, бо ловить сильно почали… Як хапонув, так і впіймали…

І чи ти скарбник, чи ти агент, чи ти завхоз, чи ти зампред, чи сам пред — все одно: не милують!..

І чи хапонув ти скарбові гроші, чи артільні, чи професійні — все одно: не милують!..

І чи хапонув ти гроші через "скрутний матеріальний стан", чи пішли вони на "бенкети", чи, "влекомий" найіуманнішими поривами допомогти безпритульним дітям, закатав ти ті гроші в рулетку, або в "залєзку", або проскакав на механічнім чи на живім тоталізаторі — все одно: не милують!..

І чи (боже мій! боже мій!) мав ти революційні заслуги, чи, може, потім матимеш — все 'дно: не милують!..

Жорстокий народ пішов…

І (о боже мій! боже мій!) кажуть, що й не милуватимуть!

Кажуть, що не милуватимуть навіть і в тих випадках, коли ви заприсягатиметесь на суді, що хоч ви, мовляв, і не маєте особливих послуг перед революцією, але почуваєте, що на випадок наступу світової контрреволюції ви Гінденбурга самі в полон візьмете…

Ні на що не надійтеся… І коли стоїте перед судом, не кажіть:

— Простіть мене, граждани судді, я Перекоп сам візьму!

Не помилують!

Життя дуже складне пішло…

Пропали ті прекрасні часи, коли були прекрасні посади, де "підлататься" можна було… Пропала "підлатка"!..

І висунуло навісне життя божевільну альтернативу: або не хапай! Або тебе схоплять!

Єдине, що залишилося всім хапунам, — це присоромити Радянську владу, що вона "позичила" у пророка Мусія його восьмий заповіт:

"Не крадь!"

Тільки навряд чи засоромиться.

"СТРЕБИЛІВКА"

(Натура)

Декотрі з сільських кооперативів зовсім не знають попиту на ринку і замість бляшаних або залізних виробів заготовляють галантерею аж до… корсетів і капелюхів (шляп).

З газет

Ну як ото воно писати треба?

…Ранок …Сонце світить на небі… Небо блакитне… По вулиці череда йде… Пастух співає… На сопілку грає… Вітер то подихне, то не подихне… До церкви дзвонять… А дзвін "малиновий", та тільки гугугу! Собаки гавкають…

Одне слово — село.

А в селі — "Єдиное потребительськоє общество.