Вишневі усмішки кримські - Вишня Остап
Сіла на пероні й каже дідові:
— Голубчику, я краще пішки… Воли — та й ті іноді дрочаться… Ти їдь машиною, а я потихеньку прийду…
Бачите, яка штука: і воли іноді дрочаться. А аероплан не воли… Він таки трохи до волів подібний, — воли ревуть, а він гуде, проте різниця всетаки між аеропланом і волами чималенька…
Ох і страшно ж!
Ви ж подумайте: сидите в кабіні, а воно летить… Летить і гуде. Швидко летить і швидко гуде…
Трудно, звичайно, описати докладно, до чого літання подібне.
Щоб яскраво уявити собі цей процес, зробіть ось що: сядьте на канапі в хаті в себе й попрохайте тітку й тещу, хай з півгодини погудуть над вухом… Перед тим програйте в казино місячну платню… Точка в точку, як на аероплані… Тільки й того, що аероплан гуде далеко тихіше й приємніше…
Крім того, ви, сидячи на канапі, ненавидите тих, що гудуть, і хоч потихеньку, та таки лаєтесь, а аероплана ви любите… От любите — й квит!
А пілота просто боготворите… Ви дивитесь у дірочку на його спину, і вам так хочеться його обнять, притиснуть і прошепотіти на вухо:
— Любий мій! Коханий мій! Ти ж… не падай! Скачать вам по правді — сидите, як у хаті. Тихо й спокійно. І не струсне вас нігде, й не качне…
Сидиш, очі розплющивши, й дивуєшся: "Невже1 летиш? Не може буть!"
І тільки униз глянеш — бачиш, що таки летиш… І здорово летиш…
Біжать за тебе якісь чудернацькі чотирикутники: зелені, жовті, сірі, чорні… То клаптики землі.
А он покручена якась срібляста гадючка… То — річка…
І все таке маленьке, таке рельєфне, таке дивовижне й незвичне…
Он на зеленому тлі — купка бліх… А біля їх якась лялька совається з малісінькою патеричкою в руках… Що воно за штука?!
Вівці!
Та й манісінькі ж які вони!
Он череда з мініатюрних сірих, білих, чорних, рябих корівок…
А шляхом, таким вузесеньким, вузесеньким, тарадаєчка, така, як коробочка од гільз, котить… А в тарадаєчку хтось кота запріг…
А лялька кота того поганяє…
І думаєш собі: коли ж ото ляльки на котах почали їздити?
А як глянеді уподовж — плахта! Величезна плахта… А на плахті на тій хтось купки манюньких біленьких хаточок понабудовував…
Дивні діла твої, чоловіче!
Полтава!
Пізнав… Здорово поменшала. Зразу видко, що на округу йде… Де ж таки їй, такій мініатюрній, за губернію правити… І Ворскла побігла таким біля неї біленьким рівчаком… От узяв би й перестрибнув!..
І знову плахта. І знову біжать зелені, чорні, сірі чотирикутники…
А іноді серед їх, чотирикутників тих, зелений або чорний великий шмат — то радгоспова земля нивки селянські розсунула…
От під вами величезна чорна хустка, а на ній гурт манісіньких дівчаток з біленькими голівками… Бурякова плантація…
Лубни!
Пізнав… Сула їх обіймає з одного боку… Пригорнулась одним берегом і простяглась далі луками…
Летимо над колією над залізничною…
Отакінька колія… Рейки як дротики.
Зирк — поїздок котить. Там десь спереду білим димком пихкає… І таке воно маленьке, коротеньке, чорненьке… Тільки:
— Пихпихпих!
Ррраз! — і поїздок уже ззаду вас:
— Пих-пих-пих!
І куди воно, мале, пнеться?!..
Ще раз озирнувся — миша якась сіренька на рейках надсаджується…
— Будь здоров, кур'єрський! Кашляй на здоров'я! Нам ніколи!
…Маленькі озеречка, маленькі лісочки, маленькі річечки, маленькі сільця.
І все це там — під нами! А ми зверху!..
Яготин… Качнуло трохи…
— Тут завжди, — сусіда каже. — До Дніпра підлітаємо! Поколише трохи…
Хай поколише. Ямки тут повітряні трапляються… Як у яму вскочиш, тільки:
— Хух! І вниз!
І тоді вся хоробрість до горла, до голови, до очей… Як на великдень на гойдалці, як униз летиш… Потім знову пливеш рівно… Потім:
— Хух!
Гойднуло трохи…
Дніпро блиснув! Київ од Дніпра до лаврської дзвіниці подерся… А дзвіниця лаврська хрестом на вас нахваляється;
— Бога, — мовляв, — за бороду хапаєш?! До ангелів дорівнявсь?! Літаєш?!
— Літаю, голубчику, літаю… І маленька ти тепер, і тоненька ти тепер… І дзвону твого не чуть, лавро Київська, — машина перегула…
Зелене поле, а на нім біле коло… Київський аеродром… г— Хух! І вниз…
— Стук! І підстрибом по зеленому полю…
— Стій!
— Будь ласка! Приїхали!
І перед дверима усміхаються пілот і механік…
— Ну як?
— Нічого! Спасибі! Дуже добре!
— Не страшно?
— Ні! А як вас машина слухається!
СмІсться пілот радісно…
Такий маленький, чорнявий… І біля такого гігантаптиці… 1 він, гігант той, йому кориться… Людина! "О, це бринить гордо!"
ЛАНЦЮГОВИЙ МІСТ У КИЄВІ Є!
Так, значить, ланцюговий міст у Києві є!
На тімтаки самім місці, що й колись він був.
На тімтаки самім місці, де його польський генерал СмилгаРидзь, переможно лататакаючи від Червоної Армії, висадив у повітря!
Трапилася та стратегічна польського генерала перемога над київським красунем 10 червня 1920 року.
Сунулася тоді Ржеч Посполита Польська від одного "можа" до другого "можа". Вошею полізла була кусатися в "історичних своїх межах", долізла до Києва, покусала Правобережжя, потім під нігтем Червоної Армії біля Києва луснула і в останній момент, як і всякий чужоїд, накапостила: місток ланцюговий і знищила…
І з того часу роз'єднаний був правий дніпрів берег із лівим…
А ланцюги з підбитого велетня безсило в дніпрових хвилях купалися…
І так аж до 1925 року… До 10 травня.
А потім "ні на що не спосібне бидло", отой самий "розбишацький" та "руїнницький" люд трудящий, що "вшистко нищить", узяв та й одбудував "творчу роботу" польського генерала.
Сам одбудував… Без аглицьких заводів, без німецьких інженерів, а так, як є: голий, босий, з молотком в одній руці та з зубилом у другій…
І тепер оце спустив на "бики" місточок на 200 000 пудів вагою.
Спустив, заспівав "Інтернаціонала", перерізав червону стьожку:
— Катайсь, трудящі!
А трудящі й покотили…
Загули мототрамваї на Дарницю, зацокали підбори слобідських мешканців, загупали підкови київських коней…
А люд трудящий збоку дивиться, усміхається собі в вуса й говорить:
— Ану, СмилгоРидзю, сунься ще раз!
А музика грає… А високий над Дніпром берег захряс тисячами люду, а з радісних грудей того люду лунає:
— Слаава!
…Так, значить, ланцюжний місток у Києві є!
Конструкція нового цього мосту, як говорять спеціалісти, є перша в нашому Союзі. Вона є середня поміж твердим мостом і ланцюговим, але наближається до типу твердих.
Використали для нового мосту старі підпори (бики) і в залежності від того визначили, який має бути міст завширшки.
Довелося прибудувати нове бетонне спорудження — місток тепер шестипрольотний, довший, значить, од старого й важчий од нього на 70 000 пудів. І вищий на 3 метри, так що тепер під ним проходити можуть найвищі пароплави.
Новому місткові надано такого вигляду, який мав і старий (щоб кияни не плакали).
Різниця, проте, між старим і новим мостом є…
Старий місток був ніби "ажурніший", легший, а цей "густіший", "сурйозніший", "присадкуватіший"…
І кажуть, що й міцніший.
А що міцний, то таки міцний.
Пробували ж його: пустили потяг з навантаженими вагонами, потім пройшла піхота вільною ходою й церемоніальним маршем з музикою. Промчалась новим мостом кіннота, а потім артилерія пройшла вскоч.
Витримав і не здригнувся.
Так що коли швидко пани тікатимуть, можна не боячись смалити за ними з лівого берега. Міст витримає.
Ще під мостом риштування. Ще він не пофарбований, а як це все приберуть та вкриють його білою фарбою (кажуть, що н білий колір його візьмуть), то красунь буде хоч куди.
А знаєте, що його будували всього тільки рік. Та навіть і року не будували. Почали в червні 1924 року, а готовий уже він був у березні цього року.
Дев'ять місяців.
За якихось дев'ять місяців отакого велетня на ноги поставили.
От вам і чудотворці.
До бога, положим, нам ще далеченько, бо він київські церкви за одну ніч оновлює, та не журіться: поперше, бог — усемогущий, подруге, церква не міст, а потретє, невідомо, скільки б часу бог кректав, якби йому доручено було ланцюговий міст одновити.
Так, значить, ланцюговий міст у Києві є! Запам'ятайте це!..
10. V. 1925 р. Київ
ДНІПРОМ
Пливи, косо, уплинь за водою, Я піду услід за тобою…
Це є така пісня… Співайте її, коли хочете, самі, бо вона мене абсолютно в данім разі не торкається.
Я не коса, ніхто мені не співає жалібно "пливи", і ніяка дівка, що косу чеше, не йде "услід" за мною. Єдине, що з тої пісні для мене лишилось, — це те, що я справді "пливу уплинь за водою", але цього для пісні, та ще й для жалібної, замало.
Просто пливу — і все.
Приїхав до пристані, зайшов на "Комунара" (пароплав так зветься) й сів на лаві…
Гудок прогув тричі, командир гукнув:
— Оддай кінці!
Кінці ті йому оддали, він нагнувсь, гаркнув у мідну дудочку:
— Вперьод! Малой!
Пароплав тронувся, по боках у його залопотіли колеса, я "зробив ручкою" знайомим, що стояли на пристані, й поплив — і все.
Та оце й пливу…
* * *
Поплив я, треба вам знати, від Києва. Поплив, як уже сказано, "уплинь за водою", тобто в той бік, куди тече річка. Річка, якою я пливу, зветься Дніпром. Ну що ж — значить, про Дніпро.
Ні, давайте я спочатку про Київ, як на нього з Дніпра дивитися, а потім уже про Дніпро, бо Київ ось-ось уже зникне, а Дніпро простягся аж туди, де врангелівцям жаби дають отої самої штуки, що… Як пак воно називається?..
Ну й красивий же з Дніпра Київ, "мать городов руських". Розлігся старий над кручею, сліпучими вогниками прикрасивсь, зеленими вітами обгорнувсь, закучерявився й лежить…
Та такий же ж він зелений, та такий же ж він пишний, та такий же ж він високий та вродливий, що очей од нього одірвати не можна.
Ось гляньте ви на нього.
Он Перунів бугор. Там золотий бог стояв^ громи та блискавиці на старих людей посилав. Сердитий бог був… Падали перед ним люди, аж доки він сам впав головою в сиві дніпрові хвилі.
Володимирська гора, Пролетарський садок. Все це високо, все це зелено, все це над Дніпром… Над Дніпром, а не над Лопанню. От пливемо й на Дніпро дивимось.
Човник позад нас пливе, а в човні парочка… Пригорнулися одне до одного щільненько, учепірились одне в одного і кохаються… На воді кохаються.
Та розчепіться ж, православні, бо місце ж яке історичне! Та на цім на самім місці Володимир колективно всіх киян перехрестив. Ай, ай, ай! Таке місце, а вони цілуватись! Ну й народ пішов!
Печерське… Там "Арсенал". Розумієте, що це значить? Тото ж!
Це нинішнє.
А поруч Аскольдова могила… Це побічне… А далі Лавра.
