Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

Стецько (все слу­шал со вни­ма­ни­ем). Бов, бов, бов! То по мос­ка­ле­вiй брех­нi дзво­нють. Яка лi­том по­ро­ша?

Скорик (к не­му с большим серд­цем). Мал­чи, шпий­он! Не дасть за­ко­ну спол­нить.

Стецько (ти­хо). Дар­ма, бре­ши, бре­ши; до чо­го-то во­но дiй­деться.

Скорик. Вот как па­ла па­ро­ша, i на па­ро­шi след уви­да­ли i слi­дiть ста­ли. Наш ди­кой князь тат­час па сле­ду взнал i как апе­че­ной зак­ри­чал: вот мая нi пти­ця, нi чор­ная ку­ни­ця, а крас­на дi­ви­ця! Пай­дьом єйо ськать i на нєйо па­роль узять. Вот ми па сле­ду и пай­шли i да ва­шо­во до­му приш­ли. Те­пер ми се­бе роз­суж­да­ем: пев­но, на­ша нi пти­ця, нi ку­ни­ця, а крас­ная дi­ви­ця, у вас у ха­тi, тут єйо i па­лу­чить же­ла­ем. А па євтой мо­вi будьте усе зда­ро­ви. На­шо­му сло­ву ка­нець, а ви дай­те де­лу вi­нець.

Тиміш (все про­дол­жа­ет). Так-та­ки, так.

Стецько. Бач, ку­ди кар­люч­ка за­канд­зю­би­лась! Не з чор­та хит­рий i мос­каль!

Прокіп (все с важ­ностью). Що се за на­пасть та­ка? Вiд­кi­ля се ви, па­но­ве хран­цу­зи, та­ку бi­ду на нас нак­ли­каєте? I яко­го нам ди­ко­го кня­зя пос­тав­ляєте? Що во­но та­ке є, ка­жiть? Щоб нам на­шо­го не вто­пить.

Скорик. Е, хоч наш князь i ди­кой, од­на­че он шту­кар вел­лкой! Как на свет ро­дил­ся, то iщо з са­бою не бил­ся; каг­да ж ля­жет спать, так ат нєво i сло­ва не слы­хать; i та­ки з ху­до­би кой-што маєт, i каг­да абе­даєт, зу­бов не по­зи­чаєт, а собст­вен­ни­ми своїми ку­саєт; ат ва­ди нi ра­зу п'ян не би­вал, i нi­каг­да у се­бя гро­шей не крал; у кам­па­ниї зна­ет честь, свi­чей i са­ла не ест; ум i ра­зум за ним ведьотця, он на сте­ну не дерьотця. Те­пер ви де­лом роз­миш­ляй­те, а нам от­вет да­вай­те.

Одарка (Уля­не, ко­то­рая сто­ит не­под­виж­но). Ко­лу­пай швид­ше пiч, ко­лу­пай!

Прокіп (по­ду­мав, важ­но). Ось що ми зро­би­мо: хлiб свя­тий приньмаємо, доб­ро­го сло­ва не цу­раємось; а щоб ви нас не по­ро­чи­ли, бу­цiм­то ми пе­ре­дер­жуємо ку­ни­цi або крас­нi дi­ви­цi, так ми вас пов'яже­мо. Чи так, жiн­ко?

Одарка (ве­се­ло и лас­ко­во). Ро­би як знаєш. Ти батько i нам усiм го­ло­ва; як ска­жеш, так i бу­де.

Прокіп. Еге! Доч­ко, а го­дi пiч ко­лу­па­ти, да­вай чим оцих хран­цу­зiв пов'яза­ти.

Стецько (испу­гав­шись). Ану, ну; до чо­го дiй­деться, то я i нав­тi­ка­ча.

Одарка (по­дой­дя к Уля­пе, ве­се­ло). Iди ж, iди. Чуєш, що ба­тько ве­лить? Мо­же, нi­чо­го не прид­ба­ла та вже i со­ро­ми­ться. Не вмi­ла ма­те­рi слу­ха­ти, не вчи­ла­ся пряс­ти, не за­ро­би­ла руш­ни­кiв, в'яжи ж хоч ва­лом. А ке ли­шень, що в те­бе там є? (Та­щит ее про­тив во­ли). Та iди-бо; ще й опи­нається.

Скорик (по­дой­дя, удер­жи­ва­ет Одар­ку). Пас­той! - Де­лаїш тем­пи, без флi­гельман­та. Каг­да не зна­ете по­ряд­ку, спра­шу­й­те бу­ва­лих. Преж­де на­доб­но спол­нить за­кон. Ми усьо зна­ем: ви­да­ли, как єто де­ла­ет­ся i у Фран­цiї, i у Ту­реч­чинє, i у Рассєї. Во­та што: са­дись, мать. А ти, дев­ка, пак­ла­ни­ся ба­тюсьцi i ма­тусьцi на-троєча, дя­куй за хлєб, i соль, i за на­уку, i пра­си бла­гас­ла­ве­ния на доб­рой­о де­ло. Вот как усю­да де­лаєтця. (Си­дит­ся).

Тиміш (все пов­то­ря­ет кста­ти и не кста­ти). Так-та­ки, так.

Скорик. (Уля­пе). Кла­няй­ся ж у но­ги, без тем­пов, по сло­ву. (Уля­на, за­ли­ва­ясь сле­за­ми, кла­ня­ет­ся в но­ги три ра­за, а Ско­рик при­го­ва­ри­ва­ет). Раз, у дру­гой, у третьой. Пол­но.

Прокіп (ког­да она ему кла­ня­ет­ся). Та бу­де ж, бу­де; та го­дi ж, го­дi. Да­вай щвид­че по чар­цi.

Скорик. Ну, те­пер ма­тусьцi: раз, у дру­гой, у третьей. Пол­но.

Уляна (пок­ло­нясь в тре­тий раз, ос­та­ет­ся пе­ред ма­терью на ко­ле­нях и горько пла­чет, дер­жа ее за ру­ку). Не­неч­ка моя рiд­не­сенька! Ле­бi­доч­ко… пе­ре­пi­лоч­ко! У ос­тан­нiй раз про­шу те­бе: не то­пи сво­го ди­тя­ти!.. Дай ме­нi на свi­тi по­жи­ти!..

(Олексий сто­ит в сто­ро­не и, тро­ну­тый, ути­ра­ет сле­зы).

Одарка (сквозь сле­зы). Го­дi ж, Уля­сю, го­дi, до­ненько! Ус­тань же, ка­жу то­бi. Сього вже не бу­де. Да­вай там, що є. (Ви­дя, что Уля­на не вста­ет, на­чи­на­ет сер­диться). Та ка­жу ж то­бi, що да­вай. От тiльки не ви­не­сеш, то я те­бе зро­ду не би­ла, а тут за пат­ли по­тяг­ну.

Тиміш. Так-та­ки, так.

Уляна (в от­ча­янии). Бо­же мiй ми­ло­серд­ний! (Идет и, об­ра­ща­ясь к Олек­сию). Те­пер, Олек­сiю, про­щай на вi­ки вiч­нi! (Ухо­дит, за­ли­ва­ясь сле­за­ми).

Одарка. Дур­на, дур­на! Так i я не хо­тi­ла за сво­го Про­ко­па, на стi­ну лiз­ла; а да­лi - й нi­чо­гi­сiнько.

Стецько. Еге! Во­но так: спер­шу не хо­че, а да­лi i са­ма за­хо­че.

(Уляна вы­но­сит на де­ре­вян­ной та­рел­ке два ши­тых руш­ни­ка, крест-нак­рест по­ло­жен­ные, и под­но­сит преж­де к Ско­ри­ку и кла­ня­ет­ся. Ког­да он возьмет, она дру­гой под­но­сит Ты­ми­шу и, ото­шед к сто­ро­не, пла­чет).

Скорик (взяв руш­ник, вста­ет и кла­ня­ет­ся, дер­жа его в ру­ках). Спа­сi­ба ба­тюсьцi i ма­тусьцi, што свай­о ди­тя ра­но бу­ди­ли i доб­ро­му де­лу учи­ли. Спа­сi­ба i ма­ла­дой, што ра­но ус­та­ва­ла, тон­ко пря­ла i ха­ро­шеньки руш­нич­ки прид­ба­ла!

Тиміш. Так-та­ки, так.

Скорик (Ты­ми­шу). Ану, то­ва­ри­шу, зав'яжи мне, а я та­бе. (Друг дру­гу за­вя­зы­ва­ют руш­ни­ки че­рез пле­чо). Вот так: штоб не зво­ди­ли на лю­дей нап­рас­ли­ни. Уперьод на­ука. За­в­сем - ска­чи, ко­зак. (Са­дят­ся на сво­их мес­тах). А што ж? Де­лай­те де­ло з кан­цом. Ми при­ведьонние, ми не стак вi­но­ва­тi, зв'яжi­те i ко­лон­но­во­жа­та­во.

Стецько. А кня­зя i за­бу­ли? Хоч би то­бi на смiх чим-не­будь оп­лу­та­ли.

Одарка. Да­вай же, Уля­сю, хуст­ку мо­ло­до­му.

Прокіп. Ну-бо, ну-бо, мер­щiй; по­ра час­ту­ва­ти.

Уляна (ло­мая ру­ки). Вже ж, ма­тiн­ко, що хоч ро­би зо мною: лай, бий, хоч до смер­тi вбий, а не дам не­лю­бу хуст­ки!..

Одарка (вско­чив к ней). Та що се ти, Уля­но? Чи на те­бе бiс на­пав, чи що? Кiн­чай дi­ло, ка­жу то­бi!

Уляна. З мiс­ця не пi­ду, хоч вбий!

Стецько. Та чо­го ти їй у пи­ку ди­виш­ся? За пат­ли та в по­ти­ли­цю!

Тиміш. Так-та­ки, так.

Одарка (рас­сер­дясъ). Та що се ти за­ду­ма­ла? Як се мож­на хуст­ки не да­ва­ти? За яко­го ж ти гас­пи­да руш­ни­ки по­да­ва­ла? Та я з те­бе дух виб'ю!.. Та я не по­див­люсь, що ти мо­ло­да…

Скорик (по­дой­дя, раз­во­дит их). Пас­той, мать, ста не про­с­то. (Пос­мот­рев Уля­не в гла­за). Нас­ла­но, я вам га­ва­рю, што нас­ла­но; та не по­баїмся на­сип­ки, уме­ем i атас­лать. Ми бу­ва­ли по све­ту: бу­ва­ли i у Фран­цiї, i у Ту­реч­чи­нi, i у Рассєї, ви­да­ли ви­ди i знаєм, што к