Серед темної ночі - Грінченко Борис

От і страждання за правду!

Роман та Ярош зареготались. Усі троє почали весело базікати. Роман зовсім забув про свої страхи, мов нічого й не сталося.

Уже зовсім розвиднилось, як вони ввіходили в город. Щоб їх не помічено вкупі, кожен пішов сам собі іншою вулицею. Але Роман прийшов таки до Яроша, і вдвох із їм спали довго — аж до півдня.

Уставши, Роман пішов на точок,— не так щоб заробити, а більше, щоб не дуже бачено його в Яроша. Він почувався якось чудно. Оце й нічого неначе, а тільки все мов щось муляє його, і таке негарне якесь, нелюбе... І сам не знає що, аж поки згадає: це ж тая крадіжка... Так мов вона на йому висне. Не сказати, щоб йому було сором чи щоб він на гріх почувався, а тільки погано, що мов довбню над собою чуєш: от-от виявиться... от-от щось погане, важке станеться...

Минув день, і вже про їх справу пішла поголоска, і на базарі розказувано, що коноводи вбили чоловіка. Роман сказав про це Ярошеві.

— Пустяк! — одказав той.— Сьогодні з тих країв був знакомий чоловік. Стукач живий. Тільки памороки забило, як ударив. Кажуть, як упав, то лежав довго, бо таки трохи й голову... Та вичухається!..

Романові полегшало: хоч чоловік живий. А все страшно. І він спитав Яроша:

— А що, сильно шукають?

— Пойди та спроси в тих, хто шукає. Ти вже й боїшся? Ого-го! Тепер пущай шукають! Першої ночі не піймали, то вже чортового батька знайдуть,— пропало навіки! Тепер уже коні тричі продано. Скоро й дєнєжки получим.

Після цієї розмови Романів страх десь подівся і вже ніщо йому не муляло. Стукач живий, їх не найдуть,— чого ж іще? Незабаром Ярош оддав йому двадцять карбованців. Продано коней рублів за вісімдесят, бо коні були добрі, але частка з їх припадала Гапонові, а Ярош одібрав тільки п'ятдесят п'ять рублів. Ці гроші треба було поділити на все товариство, та Ярош дав самому Романові двадцять карбованців, щоб заохотити його до цього діла.

— А що, брат,— за одну ніч двадцять рублей заробив! Будеш розумний, то й не так зароблятимеш.

Роман і сам уже бачив, що це і добрий, і легенький заробіток. Так ловко багато грошей мати! Роман купив собі пальто, причепурився трохи. Ну, а тепер що?

Він спершу так думав, що як візьме гроші, то буде з чого жити,— тоді покине Яроша і знову служби шукатиме. Коли так думав, то так і зробити треба, хоча тепер уже він чогось трохи байдужий до цього став. Ну, а втім, треба ж!..

Пішов знову туди-сюди... походив, поникав... Ніде нічого нема й тепер... Це дратувало Романа: всі його мрії про те, щоб зробитися паном, вибившися з мужицтва, блідли й зникали... Ні з чим не щастило! Оце його й дошкуляло.. А щоб не так було дошкуляння чути, брався Роман до чарки, і скоро брався, то незабаром було все добре...

А гроші недовго держалися в руках. За малий час у Романа стало їх саме стільки, скільки було тієї ночі, як ішов по коні до батькового двору. Заробітку не було, та Роман уже й не шукав його. Він просто пішов до Яроша і тієї ж ночі, вкупі з ним, знову подався на здобитки...

Не минуло й місяця, як вже коноводи прийняли Романа до свого злодійського товариства. Товариство це тепер складалося з восьми чоловік, рахуючи й Романа. За отамана був Ярош — зручний, смілий і хитрий коновод. Він умів завсігди викручуваться з усяких, навіть найважчих, справ і хоча за свій вік чимало переводив коней, але до рук судові потрапив тільки раз, та й то так замотав, заплутав справу, що вийшов з суду не осуджений. Самі коноводи дуже його берегли. Не одного разу так було, що за Ярошеву справу відсиджував хтось інший: і відав винного, але мовчки приймав і відбував кару, знаючи, що виказувати ні на кого не треба, а надто на отамана. Не сказати, щоб вони його любили, але поважали й боялись дуже. Поважали його за злодійське завзяття й смілість — так само, як поважають проміж себе люди палкого робітника чи сміливого вояку. Слухались його невідмовно, і він умів порядкувати над людьми, умів нагнати страху й накарати, коли треба. Не вмів жаліти, але цього від його ніхто й не сподівавсь, а, навпаки, всякий, знаючи, що він його не пожаліє, слухався дужче. Через це ні в одному товаристві злодійському на всю округу не було такого ладу й послуху, як у Яроша.

Товариство здебільшого не вкупі ходило на здобитки, а так, що одна частка йшла з Ярошем, а друга з Патроклом або з Левдиком. Хвигуровський, дяків син, справді колись учився в семінарії, але, бувши вже в підстаршому класі, напився якось укупі з товаришами горілки і, п'яний, вилаяв ректора, а інспектора штовхнув. Його вигнали з семінарії, та ще й з "вовчим білетом", що більше вже нікуди й не мав права піти вчитися. Та він і не міг би цього зробити, бо в семінарії вчився коштом духовенства, а в батька грошей на науку не було. Вернувся він додому; батько так на його напався, що хлопець утік з дому в город шукати якогось заробітку. Але вигнаному семінарові не так легко було його знайти, а надто — що він звик пити. Через те він як і знайшов роботу (в якійсь конторі писарчуком), то недовго на їй удержався. Почав тоді міняти одну службу на другу; був і прикажчиком, і листоношею, і кондуктором на залізниці, починав був торгувати дрібною копієчною бакалією, але скрізь йому не щастило: або погризеться з хазяїном п'яний, або в рахунках наплутає (собі на користь), або ще щось... а бакалію свою дак він здебільшого пропив. Нарешті зробився вже він писарем шинковим: за кілька десятків копійок чи за півкварти писав неписьменним селянам усякі "жалоби" та "прошенія". В одному з цих шинків доля й звела його з Ярошем... У товаристві його поважали, що "вчений" та що здоровий: він мав велику силу й не раз ставав нею товариству в пригоді. А що був і смілий, то Ярош часто приручав йому замісто себе отаманувати в тому гурті товариства, який ішов на здобитки окремо.

За це з Патроклом ворогував Левдик — добрий і хитрий коновод, але ще гірший п'яниця, ніж Хвигуровський. Як він був тверезий, то Ярош завсігди ладен був приручити отаманування йому; але як напився, то вже не кому, як Патроклові. Це дуже брало за серце Левдика, і він, упившись, часто заходив у сварку та в бійку з Патроклом, а надто, що той іще й дражнив його раз у раз та лаяв незрозумілими латинськими словами.

Але Патрокл і Левдик були рівними з іншими товаришами, як доводилося ділити здобуті від крадіжки гроші. Тільки отаман мав більшу частку.

Опріч товаришів, були ще й так собі помічники: цих не приймано до товариства, вони навіть не знали, що є спілка, але кликано їх, коли треба було на поміч у якій справі, і за те їм плачено, 3-межи цих людей часом вибирали собі годящого і до товариства прийняти. Так було й з Романом.

Таких товариств на широкому просторі нашої землі було не одно. Вони мов сіткою покрили край. Кожне мало свого отамана, було самостійне, і кожне мало свою округу, свою частку землі, території, і тільки на цій частці товариство й мало право робити своє діло. Скоро воно переступало межу, захоплювало щось з території сусіднього товариства, то з цього зараз повставала проміж двома товариствами сварка, а часом і бійка: коли одно товариство ловило людей з іншого на вчинку на своїй землі, то без жалю било їх і проганяло.

Але було дещо, що й зв'язувало проміж себе товариства: вони одне одному допомагали переводити якомога далі від крадіжки коні й продавати їх. Крадучи коні, Ярошеве городянське товариство не вело їх продавати в свій город, а передавало іншому товариству, а те часом знов іншому, і бували такі випадки, що за одні сутки вкрадена коняка опиниться за яких двісті верстов, у третій уже губернії. В цій справі дуже допомагав Гапон. Сам він коней не брав, але мав двох дорослих синів і вкупі з ними передержував крадених і одводив їх до іншого товариства або й просто на продаж. І Гапон, і кожне інше товариство, продавши коні, зоставля-ли собі звичаєм установлену частку грошей за "комісію", а все інше передавали тому, від кого мали коні. І так гроші передавалися аж доти, поки доходили до того товариства, що і вкрало коні. Контролю тут, звісно, не могло бути, але всім коноводам дуже залежало на тому, щоб по змозі все було без одурювання, і через те ці справи роблено більш-менш чесно. Та коноводи завсігди знали, скільки за яку коняку можна б узяти, то вже коли грошей приходило менше, часом сварилися, і це примушувало інших бути обачнішими й чеснішими.

Коноводи, поруч з паліями, були завсігди нашому селянинові найлютішим ворогом, бо вони руйнували йому хазяйство. Як вовк набігає на село, хапає, що зможе, і знову тікає, так і тії коноводи. Як до вовка не мали селяни ніякого змилування, ніякого жалю, так не мали вони його до коновода. Аби попали, то вже так його не пускали. Що там суд! Суд його хоч і засудить на рік чи там скільки в острог, дак що з того? Вийде злодіяка на волю та й почне мститися на людях, то ще гірше їм буде, ніж як його суд і не карав. Хіба ж мало такого бувало, що коновод, одсидівши в острозі, приходив у те село, де його піймано, та й палив його так, що й зовсім усього рішалися люди? Через те селяни карали такого злодія самі.

Серед коноводів раз у раз оповідано страшні й правдиві пригоди з тими злодіями, які потрапляли до рук селянам. Піймано одного серед степу, як уночі хотів забрати коні, та зараз же кийками його і вбито! І так люто бито, що всього на гамуз потрощено, з людського тіла зроблено страшну купу кісток, м'яса й крові. Найдено цю купу на полі, довго поліція шукала, хто це зробив і кого це вбито, але нічого не могла знайти. Знало, хто й кого, багато людей: знали про це коноводи, але мовчали, щоб самих себе не виявити, знало чимало селян, та хто ж би з-проміж їх став виказувати?

Але все ж убивати було небезпечно: могла виявитися справа, і тоді винні йшли на Сибір. Через те коновода карано здебільшого інакше: бито й мордовано так, щоб уже здоров'я не могло до нього вернутися і він або в тюрмі, або незабаром після неї попрощався з цим світом і не міг уже більше нікому шкодити. І як тільки не мордовано безщасних! Одному повикручувано руки й ноги, другого пекли сірниками, третьому стягли і зв'язали докупи голову з ногами і так покинули лежати всю ніч... Вигадали ще так бити, що признаків на тілі не було, що бито,— ніхто тоді й не причепиться.