Серед темної ночі - Грінченко Борис
Слухай, парубче! Знаєш, як коні найдешевше купувать?
— А как?
— Так, щоб за їх зовсім не платить.
— Каким образом?
— А таким: як стемніє, то зайти в гості до якого багатого стультуса мужика. По-твоєму — треба поторгуваться з мужиком, а по-моєму — зовсім того не треба, бо він дуже дорого буде править. А я нищечком повітку відчинив, та на коня сів, та й гайда в степ... то так найдешевше обійдеться.
Тепер уже Роман зрозумів.
— А чого, парубче, замовк? Може, вови та хохи боїшся?
— Нє, я вови, положим, не боюсь, а так...
— Дак вави?
— І вави не боюсь.
— Дак грішки, чи що? Роман мовчав.
— Болван, белбас і стультус! — гримнув Патрокл.— Що то гріх? Як хто заповідь ламає божу. Що заповідь велить? Поділись з ближнім твоїм! Діляться багачі? Одвічай! Діляться багачі з нами?
— Нє...
— Ото ж вони роблять гріх, бо ламають заповідь. А ми, як возьмемо в багача коні, то що зробимо?
— Та шо ж? Украдем!
— Азінус клапоухий! Ми поділимо з ближніми багачевими добро його,— а цього хоче заповідь. Значить, він її ламає, а ми направляемо. Розібрав?
— Та нащот цього разобрал, а тольки...
— Ну шо "тольки"? Ти не толькай, а слухай розумних людей! Жив ти на селі? Жив. Шо з тобою батько й брати зробили? Цілували-милували тебе? Ні, побили мордяку та й випхали без нічого. А де ж твоє добро, шо ти в гурті з ними заробив? Братик ріднесенький украв! Що тут треба зробить? Узять їх добро та й поділить так, щоб і тобі зосталося.
— А почему ж у заповідях написано: "Не укради"?
— Шо ти мені заповідями очі вибиваєш? Ігнорантус мізер, або неук малоумний! Я їх лучче за тебе знаю. А як вовк у тебе теля вкраде, то ти не прийдеш та не вб'єш вовка, не віднімеш у його теля? Не укради у чесного, а в злодія своє одбери! А ти глянь: старшина і староста гарбають обчеські гроші — злодії! Мужики цуплять панський ліс — злодії! Пани хапають казьонні гроші — злодії! Шинкар обдурює тебе в шинку — злодій! Брати замотали братову частку — злодії! Усі промишляють, як хто втне. Ти тепер он з голоду пухнеш, а вони там собі горілочку попивають, аж облизуються, та пундики-мундики тріскають, та з Романа сміються,— аж черево догори дметься,— що такого дурня халдейського, таку лемішку гречеську знайшли, шо не вміє свого добра в їх вирвати. Піди лиш, позивайся з їми! Випозиваєш?
— Чорта випозиваєш!
— Дак не будь же роззявлякою, а піди та й візьми сам.
— Та, конешно, то моя часть, ту можна взять... А так, хто й зна в кого, то ето вже...— вагався Роман.
— О сервус малоголовий! Ти хіба ж не бачиш, що всі так роблять, як твої брати, то всі й крадуни. А в крадуна не гріх і забрать. Нема правди в світі, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто більше вхопить! І хто вхопить — той багач, хто не вхопить — той харпак! У старовину лучче було: прийшов грек, розбив Трою та й каже: я герой, бо Трою спалив, троянців побив, а добро їх пограбував. А тепер кожен слебезує: я по правді і по закону! А один з одного по три шкури деруть!.. Ї ти людей?
— Ні...
— Брешеш! У старовину всі люди людей їли, а тепер усі брешуть, шо ні. Неправда: тріскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homini lupus est!
І Патрокл грюкнув з усієї сили по столу, аж дитина жахнулася й заплакала в колисці і все на столі задзвеніло, а очі в нього спалахнули злим огнем.
Помовчав трохи, похилившися, заспокоївся, а тоді знов озвався до Романа:
— Ну, та нехай! Ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай поділимо тебе з братами та з батьком.
— Каким образом?
— Та так! Адже сам казав, що в твого батька троє добрих коней. Дак ми поділимо тії коні так, що твою частку з їх тобі віддамо. Якщо добрі коні, то можна й добрі гроші взяти.
Роман мовчав. У нього в голові куйовдилися всякі думки, але він ще й сам собі боявся їх виявляти. Він нічого не відказав Патроклові і пішов з хати. Йому не сиділося: треба було кудись іти, самому подумати.
Зоставишся Патрокл з Ярошем самі в хаті, спершу дожидали Романа, що він знов увійде, але згодом побачили, що він кудись подався з двору.
— Ой,— сказав Ярош,— чи не подложить нам свині отой кавалер?
— Ні черта! — відказав Патрокл.
— А єслі в поліцію?..
— Ну, то й шо він там скаже? Шо ми підмовляли його коні красти? А свідки де?
— Та так...
— Хіба поліція не знає, що ти вмієш верхи їздить? Добре вже це розшелепала, хоч тебе тоді за Стеценкові коні й не осуджено.
— Та, положим... Да тольки не будеть, должно, з його людей.
— От побачиш, шо буде! Погуляє, погуляє та й вернеться, бо йому іншого ходу нема.
— Конешно, він би нам так стежку показав, що ой-ой! Нема лучче з таким робить, що добре село знає,— промовив Ярош.
— Ще б пак! Ти, отамане, звели хлопцям — нехай хлопці напоготові будуть: днів зо три помине, то він явиться.
А Роман тим часом ішов куди очі, і голова в нього розпадалася від думок. Все минуле, все, що він прожив, одбув уже, так мов насунуло на нього, знов ожило.
До солдатів він жив дома так, як і всі парубки, і робив щиро. Там у хазяйстві й його праці багато лежить. Чи він же винен, що тепер не може по-такому жити?
Кожен чоловік шукає кращого, а, живши в городі, він добре побачив, де те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого начальника, щоб тобі до пики з кулаком не ліз! А городянське життя не таке: і робота легша, і менше з тебе воду варять, і заробіток більший. От і він шукав цього заробітку, шукав того кращого життя. Коли ж не щастить! Ані батько, ні брати не хочуть його розуміти, не хочуть допомогти йому. Якби вони йому віддали його частку, то, може б, він уже давно чоловіком був. А то призвели до того. Що хоч з голоду пропадай. Та ще як зганьбили! Якби не втік — різками вибили б! Його — різками!
Роман зовсім не думав про те, що й він погано зробив, а згадував тільки кривду від брата. Гарний брат! Ну, сказав би батькові — нехай би батько, як там схотів, покарав, а то зараз у волость зв'язаного, як рештанта.
Роман згадував, як його ведено селом з скрученими назад руками, як люди показували на його пальцями!.. І велика злість, лютість знову його обнімала так, як і тоді, як він покидав своє село. Там то, мабуть, було про його балачок, усі, мабуть, казали: еч, думав панувати, а став злодіювати! Знає він цих мужиків! Раді в ложці води один одного втопити! Правду казав Хвигуровський, що самі вони гірші за всяких злодіїв. Так і братви: не віддали його частки,— однаково, що вкрали її. А як злодій украде, дак хіба хазяїн не може, справді, у його свого добра взяти? Отак і він у братів може...
Роман, не помічаючи того, сам собі переказував те, що йому казав Патрокл.
Так... Але через що ж йому чогось ніяково те зробити, до чого його прихиляють?
Гріх воно, звісно, хоч і своє, але таким робом брати.
Гріх... це так... А то ще й так: вони собі там ласо їдять, тепло вдягаються, на печі зиму лежатимуть, а він, Роман, мерзне, голодує, поневіряється тут. Якби не оці... злодії, то, може б, і з голоду пропав. Хіба ж це по правді? І хіба нема в його права, щоб силоміць своє взяти? Тільки своє, тільки в батька та братів,— ні в кого іншого він не хоче, а в їх самих...
От іще тільки одно страшно. Добре ж, як усе гаразд обійдеться, а як піймають? Острог, рештантські роти!
Романові сипнуло поза шкурою снігом.
І хто його ще знає, що воно за люди оцей Патрокл та Ярош. Може, вони ще в таку справу його вплутають... Певне, за їми й поліція доглядається, бо вже, мабуть, знає їх... Що, якби піти та виказати на їх? Звісно, він заприсягся Патроклові нічого нікому не казати, та хіба ж він тоді знав, що то коноводи? Одначе... хоч би й пішов у поліцію, але свідків у його нема, то нічого з того й не було б.
А як він пристане до їх, то тоді й йому суда не минути... А втім... не всі ж і попадаються... Мужики в таких випадках страшніші за суд. Бо як піймають коновода, то вже так його катують, що, буває, тут йому й каюк.
Ні, нехай йому всячина! Краще він перетерпить якось цей час, хоч на поденну походить, а там, може, яка служба знайдеться, то буде він чоловіком жити. А то...
Роман пішов на базар і став знову на точку. Тільки не багато вистояв: узяли попереносити шафи з однієї квартири в другу, та й годі,— більше й не було роботи. Одібрав злотого, та ото й усього заробітку. Він його проїв, а спати пішов у сад, у театр. Уночі більше мерз, ніж спав.
Другого дня було ще гірше: ніхто за весь день і не попитав його. На селі вже обробилися, насунуло в город парубків; робітників було більше, ніж роботи,— не дотовпишся. Роман був не ївши до вечора. Не ївши пішов і ночувати туди, куди й учора. Але як він підійшов до театрової шопи і побачив темну сцену — мов велику роззявлену пащу,— його обняло холодом. Згадав, як він мерз минулої ночі. Тоді ж хоч не голодний був, а тепер... Обняла його безнадія.
Отак поневіряться, мучитися! І через що? Тільки через те, що брати не схотіли йому віддати його ж добра!
Ну, дак він сам його візьме! Годі вже!..
Він уже й не думав більше ні про гріх, ні про страх. Він був голодний.
Повернувся і пішов швидко-швидко на другий кінець города — туди, в Рівчаки.
III
Другого дня вранці Роман іще спав у Ярошевій хаті, як рипнули двері і в хату всунувся Патрокл Хвигуровський. Поважний тезко грецького героя мав сьогодні обличчя квітчастіше, ніж звичайно, бо під лівим оком процвітав у нього величезний синяк.
— А де це? — кивнув на синяк Ярош.
— Ат! — нехотя відказав і махнув рукою.
— Чи не в Левона?
Левон — то був таємний шинкар і помічник усяким злодіям, що в його збиралися пити.
— А то ж де хіба є такі скажені? — одповів питанням Патрокл.
— Должно, уп'ять з Левдиком?
— Не з яким же дияволом! — одказав Хвигуровський, ходячи по хаті туди й сюди.— Сточортове опудало сміє сікатися! Ну, я ж йому й дав.
Проходячи проз Романа сплячого, моргнув на нього:
— А що, не казав я? Тут уже! Ходім лиш у сіни! Вийшли.
— Сам прибіг?
— Сам... учорашнього дня...
— Шо ж він каже?
— Шо братам одомстить... Тольки їм, а чого другого не хоче.
— Та це вже звісно. Кожен азінус думає, що тільки оцей раз, а більше вже й не буде. Ти йому вчора підніс?
— Авжеж! Сьогодні дам опохмелиться.
— Тільки добре дай!
— Знаю плепорцію. Не гаразд переборщать, а то й на вечір негодящий буде.