Серед темної ночі - Грінченко Борис

При йому хлопців не хочу збирать... Хай не знає всіх...

— Авжеж.

-— Перекажи Лукашем, щоб надвечір зібралися в шопу. Хай прийдуть провулком та попід кручею, щоб йому з вікна не видать було. Я загадаю — кому що.

— Гаразд, отамане.

Поки вони розмовляли, Роман усе спав, дарма що Ярошева жінка ходила проз його по хаті, пораючись. Знеможений утомою, голодуванням та горілкою, він спав ще довго, аж поки встав, щоб знову залити горілкою останні іскорки сумління.

Надвечір того ж дня у Яроша в старій шопі, що була колись возівнею, зійшлося п'ятеро людей. Дожидаючись Яроша, посіли на старих недоломаних санях, діжках, дровах та на іншому мотлосі, що їм захаращено було возівню. Тут були Патрокл, Лукаш і ще троє обідраних добродіїв. Прийшов Ярош.

— А де ж Левдик?

— Хто його зна... кудись завіявся... Мабуть, п'є,— сказав високий похмурий чоловік.

— Сволоч! — вилаявся Ярош.— Тепер його саме нужно. Ну, слухать, хлопці, приказу! Усі змовкли.

— Кучма, Лукаш, Семен та Кулач — на сю ноч у Панасовку. Ти, Кучмо,— вдався він до того, похмурого,— знаєш Панасовку, дак ти будеш їм за отамана... Слухать його замість мене! У Охріма Бичка — багатий, чорт,— четверо добрих коней. Коней узявши, не ведіть до Гапона, а скорей на полтавський шлях... на Полтавщину... как той раз,— знаєш? (Кучма кивнув головою.) Та глядіть, щоб більше двох чарок на дорогу ніхто! Щоб не було, як тогда з Лукашем... (Лукаш похнюпився.) Розходьтесь, хлопці, да тольки тихо, по одному.

Ярош з Патроклом пішли в хату.

— Ну, Романе, треба нам у дорогу,— щоб не спізнитися.

— Чи в дорогу, то й у дорогу,— сказав зважливо Роман.— А хто ж ідьоть?

— Та от ми троє.

— А Лукаш?

— Обійдеться й без Лукаша! Нащо нам більше як трьох?

Ярош виніс із хижки свитку й чумарку.

— Ануте, вдягайтесь, щоб потеплей било! Та щоб і городом од нас не так пахло.

Усі троє повдягалися в сільську одежу.

— А у вас там коней замикають? — спитав Романа Ярош.

— Замикають.

— Ну, треба взять і такого, щоб одімкнуть.

І він приніс із сіней великий залізний шворінь.

— А то ж для какой надобности? — спитав Роман.

— А прибої вирвать, коли замкнуто де,— вияснив Патрокл.

Незабаром уже все було готово.

— Ми вдвох з Романом підемо,— сказав Хвигу-ровський,— а ти, Яроше, згодом сам вийдеш — щоб не так помітно.

— Добре. За городом за цегельнею станція.

— Іди ж ти, Романе, попереду,— звелів Патрокл,— та помалу, а я тебе нажену біля церкви. Все люди менше вкупі бачитимуть. Бо вони, яко Аргуси стоокі або Цербери пекельні, так пащу й роззявляють, щоб неповинну душу вхопить.

Як Роман з Хвигуровським підійшли до цегельні, то Ярош: був уже там, пройшовши ближчими вулицями. Надворі зовсім смеркалося.

— Ну, гайда! — скомандував отаман.

Всі троє пішли шляхом. Ніде нікого не видко було. Разів зо два їм зустрілися селяни возами і байдуже поминули їх: з погляду троє злодіїв здавалися звичайними селянами-хліборобами, що були в городі і тепер верталися додому, Патрокл підморгнув на їх:

— Чи це не ті коні, по які ми йдемо?

— Нє, не ті,— відказав Роман.

— Та я таких і не хочу. Це дуже погані. Увійшовши верстов з вісім, сіли відпочити під гаєм.

— А що, половину ввойшли? — спитав Ярош у Романа, як посиділи трохи.

— А должно.

— Ну, гайда вп'ять, щоб на полноч виспіть. Тогда найлучче мужикам спиться.

Рушили знову. Була північ, як перед Романом за чорніли хати його рідного села. Щось немов торкнуло його, немов шепнуло йому стиха-стиха: чи не облишити це, чи не вернутися? Але було вже пізно, вороття не було.

Ніч сприяла їм. Місяць давно зайшов, по осінньому небу пересувались раз у раз хмари, тьмарячи і той невеличкий світ, яким блищали з неба на землю зірки.

— Я пойду попереду, а ви за мною,— сказав Роман товаришам.

Силкувався говорити спокійно, а самого трусила пропасниця, як підходив до крайньої хати.

Аби перейти першу, довгу, вулицю, щоб хто не стрівся, а далі — там уже скрізь можна городами.

Швидко й обережно перейшли вулицю. Стріли таки й стукача, але він любісінько задрімав на одному піддашші.

— Через тин! — скомандував тихо Роман. Перескочили так, що й не тріснуло. Роман ішов попереду знайомими стежками, обминаючи всякі небезпечні місця. Ще раз перелізли тин і опинилися на луці.

— Тепер ми дома,— сказав Роман.— Просто лукою дойтіть до того провулка, що мимо наш двір... У провулок — ворота з току.

— А на току, в клуні, спить у вас хто? — спитав Ярош.

— Не знаю.

Дійшли до Сивашевого току. Роман одчинив ворота і впустив товаришів.

— Прихиліться отут під тином, а я пойду гляну, чи не спить случаем хто в клуні.

— Яз тобою,— сказав Ярош. Він ще не певний був, що Роман не зрадить, і боявся пустити його самого.

— Нельзя,— відказав парубок,— меня собаки знають, а єжелі з вами, то загавкають. Я сам коні виведу аж сюди.

Доводилося коритися.

— На шворінь — може, прибої вирвать доведеться.

— Давайте!

Ярош з Патроклом прихилилися біля плоту в затінку. Роман з шворнем у руках тихо, обережно підійшов до клуні. На їй висів замок. Це добре. Роман підійшов до других воріт, одчинив і ввійшов у двір. Там було темно й тихо. Собаки загарчали були, але Роман обізвався до їх стиха, кинув їм хліба. Пізнавши його, вони замовкли і почали їсти хліб. Роман тим часом підійшов до кінниці. Замкнено. Заложив шворінь одним кінцем і здорово смикнув до себе за другий. Поганенькі прибої давно вже поіржавіли, і один зараз одскочив. Одчинив двері і ввійшов. Він знав, що коней звичайно прив'язувано до ясел, бо один був такий, що з тими двома не мирив. Роман налапав їх морди руками,— всі троє дома. На двох були вуздечки, на третьому — оброть. На звиклому місці на кілку знайшов вуздечку і надів на коня. Обережно вивів двох коней і передав їх товаришам. По третього, баского жеребця, вернувся знову. Вивівши його, зачинив кінницю і притулив прибой,— мов нічого не займано. Тим часом товариші вже були верхи в провулку. Роман по-хазяйському позачиняв за собою ворота, думаючи: "А то як кинуть, то ще стукач побачить".

Скочив на коня, і всі троє тихо посунули провулком. Тепер уже городами не перескочиш — треба було їхати вулицею. То було найгірше. Але сон пригорнув усе село. Ніде ні лялечки, ніщо не шелесне. Тільки чуть було, як по хлівах чмихає товарина. Стукач десь стукав, та далеко. Гавкнула була раз-два чиясь собака. Серце в Романа стислося, мов перестало озиватися в грудях. Дух забило. Але собака мала поганий ніс і не дочулася чужого. Загарчала та й замовкла. А вулиця була все довга, без міри довга. Такою довгою вона ніколи Романові не здавалася. Дві перії покрівель тяглися скільки видно і зникали в темряві. Здавалося, що їм і там нема краю. Ось Миколина хата... Семенова повітка... Як далеко ще... Роман ударив би коня, полетів би з усієї сили, але не міг цього зробити, мусив їхати тихо слідком за отаманом... Замаячила Костенкова клуня... За нею ще три двори... Ось уже й останню хату видко...

— А хто це? Стій!

Висока постать ураз виявилась серед темряви перед Ярошевим конем і вхопила його за вуздечку. Роман побачив, як Ярош, не спиняючись, зняв угору руку з шворнем і вдарив униз. Чоловік застогнав і впав біля коня. Знову звелася рука, шворінь упав коневі на бік. Кінь рвонувся і полетів наперед, за їм два інші. Роман припав до гриви, б'ючи ногами коня в боки. В один мент опинилися за селом, як вихор полинули рівним шляхом. Аж вітер у вухах свистів.

Добре вигодовані коні гнали з усієї сили і бігли довго. Перескочили верстов з п'ять. Ярош припинив свого коня і пустив його ходою, щоб дати хвилину відпочинку. Роман та Патрокл під'їхали до нього.

— Чорт його знає, погана штука! — сказав Хвигу-ровський.

— Що? — спитав Ярош.

— Та оцей стукач. По чому ти його вдарив?

— По чому!.. Чорт!.. По тому, по чому прийшлось,— по голові!

І знову погнав коня.

Романові стало моторошно. Невже це чоловіка вбито? Тоді йому здавалося, що Ярош ударив стукача по руках, щоб вирватися від нього. Але як по голові і той упав...

Звернули з шляху і погнали уліворуч. Дорога збігала в яр. Куди це вони? Роман силкувався вгадати, пізнати, що це, і якось не міг. Замаячила купа дерев, далі хата велика... Пізнав-таки: Гапонів хутір.

Якийсь Гапон тут жив. Як його звали справді, Роман не знав, а всі називали Гапоном. Таке собі: ні пан, ні мужик. Мав свій хуторець, трошки хазяйнував... Щось про його люди гомоніли, та Роман тепер не міг ізгадати. Чого ж вони туди їдуть?

Під'їхали до двору. Ярош скочив з коня, сам одчинив ворота і впустив товаришів у двір. Підійшов до хати і почав стукати в вікно:

— Одчини!

Мабуть, хазяїн пізнав, чий голос, бо зараз вийшов, накинувши наопашку свиту.

— Ти, Яроше?

— Атож.

— А хто ж з тобою?

— Патрокл Степанович та ще хлопець... новачок.

— А що?

— Троє добрих,— одказав Ярош.

— Звідки?

— З Диблів... од Сиваша Пилипа.

— Можно до завтрього?

— Нє, катай зараз. Твої хлопці дома?

— Дома. А хіба що?

— Нещасливо случилось: довелось одбиваться.

— Погано,— цмокнув Гапон.— Треба, коли так, по-спішатись. Зайдемо в хату?

—Нє,—відказав Ярош,—не рука: нам лучче тепер дальше од вас буть.

Тим часом Хвигуровський з Романом завели коні у хлів.

— А для какого дела? — питав Роман у Патрокла.

— А що ж ми самі їх будемо вести? Ми гайда додому. А тут товариство і одведе, і продасть, а ми грошики получимо. Зараз як чкурнуть, то до світу верстов за шістдесят будуть.

Підождали трохи Яроша, поки він нишком розмовляв із Гапоном, і пішли швидко назад. Незабаром вийшли на шлях до города.

— Чуєш, наші коні поїхали,— тихо промовив Патрокл до Романа.

Роман прислухався і почув справді тупіт кінський унизу в яру.

— Молодці, що не баряться,— сказав Ярош.

Усі змовкли, бо всіх обняла думка про стукача. Найбільше ця думка турбувала Романа. Він сам на себе лихий був. Зважився на це діло, і зараз же й видко, яке воно погане. А що, як Ярош убив чоловіка? Уже ж шукатимуть, а як найдуть... Не минеш каторги, Сибіру.

А втім... не такий страшний чорт, як його малюють. Не кожного ж і ловлять. Може, ще так минеться.

Тільки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай їм біс! Відбере свою частку з батькових коней та зараз же й піде собі геть од них.

Шляхом проз їх проїхали якісь селяни, торохтячи возами,— мабуть, у город на базар.

— От якби ці клапоухі стультуси знали, звідки ми йдемо! — сказав Патрокл.— Ото б тоді було! Постраждали б ми за правду!

— Какую правду? — спитав Роман.

— А такую! Якби вони знали, звідки ми йдемо, то знали б, що ми забрали коней, і це була б правда, і за цю правду вони б нам бебехи повідбивали.