Свято - Пашковський Євген
Це живкіша, не здиблена греблею річка.
Андрій пірнув до підземного переходу, відтак діставсь до гуртожитку.
20
Шурхіт листу прокидався від голисвітного повіву, а шерех колісної ґуми вже вирував середхрестями, коли Андрій прошкував до річкового вокзалу, — бригаду спровадили ремонтувати вулицю й площу біля причалів, майстер припрошував залишатися понадурочно, дописував зайві часини або погоджувавсь на відгул.
Петро Семенович, переодягнений в робу, присівши на східцях, набивав нового держака на лопату; Саня з Юрком у панамі набакир похилились над столиком один супроти одного, літошили домінинами, а тітка Ганя березовим драпачем підмітала підлогу — доміношники мусили задирати ноги на лаву.
— Згулявся на ниточку Андрюха, — підтрунив Юрко, виставляючи "один-пусто". — Як із блокади прорвався.
— Десь добру блокаду перебідовує, — обізвалася тітка. — Пора сім’ю мати й догляд, а не крашених п’явок.
— Хай погуляє, — Саня обмацував поглядом кісточки у долоні. — Я всю житуху по приймах валандавсь і нічого, живий.
— Знайшов чим похвалитись, — тітка прихилила віника в закут. — Віка звікувало безпутнє, дітей посиротило й козла лупить.
— А толку, маєш їх четверо. Певно, квартиру, хотіла без черги.
— Жизь їм дала і доглянула.
— Чуєш, Гань? — гукнув Петро Семенович, не обертаючи голови. — Може, годі виступати. Передихніть, поки асфальту нема, нє, гризуться.
— О, це правильно, — підхопив Саня. — Пізно каятись, житуха змолоду трісла по швах. Молодим фіґлював, зате світу побачив. Кожен рік на ударних молодьожних, кожен день на передньому краї. А що? — вербують, безплатно везуть і підйомні виплачують. Скільки тих підйомних ухайдакав, було клади на книжку та спльовуй нишком. Так нє, друззя кругом, подруги. Ясне діло — нема свого кутка, кудись тягне завсігди. Питається, чого бідний, бо дурний, а чого дурний, бо бідний.
— Не плач, — позіхнув Юрко. — Горбатого могила справить.
— Саня дві ходки до хазяїна має, синок.
— Що-що. Повтори-но.
— Синкам люба шлея підійде.
— Мені шлея, тобі шворка.
— Пообламує і вас житуха. Не таких...
— Прикуси язика, не янчи.
— Юрко! — гукнула тітка. — Він батьком тобі годиться.
Андрій вийшов до Дніпра, бачив, як зірвана катером шума обціловує кам’яне крайбережжя, лиже причалені вікнасті "Ракети", гранітними сходами збіг до води, повною пригорщею плеснув свіжінь на лице, на живіт, полою сорочки витер обличчя, аби не злишаїлось від суховію, лівий берег золотими самородками засівали дорідні тіла...
... переджнив’ям котрогось літа колесували за сусіднє село до ставка, кагалом розсупонювалися на греблі, коли "уазик" німо шугнув із підвишшя, почувся рип гальм, хтось сахнувся з дороги до ворожбитного блиску води, на кабіну осідало гаряче курище, буцім земля спалахнула раптово під новими колесами, тремтів і здригався загнутий вусище антени, а він хляпнув дверцятами, вийшов із земляного палючого диму, блідий, вирлоокий, заклав руки на спину, колихнувсь на носках, загукав, щоб забирали манатки, бігом ішли на косовицю, на тракторний стан, кругом роботи під зав’язку, людям очі зривати негарно, а далі тихіше: ідіт собі, хлопці, поки я добрий, ідіт, поки не всадовив котрогось в кабіну, ідіт до роботи собі, "та ми тільки з покосів", хтось пискнув притишено, — ідіт, не морочте мені голову, вона й так заморочена, люди з ніг позбивалися, а такі-о бугаїська, такі стрижені ґевали знайшли час викобелюватись, викупуватись та вилежуватись осього на колгоспній траві, "ми хутенько скупнемось", а він як збуряковіє, начеб лице йому обмотали кривавим бинтом, як верескне, заглушаючи клекіт води: та ви знаєте, яка зараз пора, та ви тямите, це ж врєдітєльство, в Сибір, на виселку запроторю, голосив, бліднучи, мов зриваючи криваву пов’язку з лиця, а вони виривались під гору від водяного студеного шовку, від владного голосу, що здаленів і зіллявся з рівним гулом води за містком.
Бачив пляжні піски, рясніючі плавками, мов трикутними прапорцями, "отакі-от попруться в село, такі наскирдують і накосять; там, мабуть, косовиця, заморока з буряками, мати сапку терпужить старим пилником, пробує пучкою біле півколо, що бритвенним полиском щириться хижо до сонця; поїду, із городу висапаний мокрець позношу, нехай сум підкаже, куди вертати" — знайшов вихід цілотижневій тривозі.
Обернувся спиною до річки, бачив: Петро Семенович, нагнувши голову в дверях, виніс із побутовки стару брезентову робу під пахвою, сів на нижньому щаблі по краях учовганих східців, простелив на колінах куртку, мідним дротом став прошилювати цупку матерію, двічі навхрест перехоплювати ґудзика, відкручувати дротину і двома пальцями, як обценьками, притискати мідного зламка, "господар, доладний хазяїн, такого доля не злиже й не звіє, видно, діти дають упевнений смисл, добрим обов’язком гріють душу, хто із теперішніх схоче мати четверо діток? легким вітром підвіяні, їм потрібна сім’я, як сухій землі попіл".
Петро Семенович відклав куртку на поріжок; площею задкував "КамАЗ", водій керував однією рукою і позирав на метушню крізь прокриті дверцята, над чорною масою в кузові струмував синій дим, розносячи запах бітуму.
21
Андрій підняв верхню стулку вікна, різкий подув шибонув по електричці, повертаючи думки до чумацького шляху, до піскуватої, печеної в духовці картоплі, аж, здавалось, ніколи не знав занехаяних у гостювальному неспокої років, лишень розхристане літо тепліє в пам’яті і нагадує, що є в світі прихисток, де не зможе почуватися гостем. Вчора заїхав до Наді, зсутулена над конспектом дівчина назвалася Раєю, "вона гайнула на французьку картину, підожди, як хоч", забрав із шафи дипломат, на Райдужному довідавсь від Сави, "дєла на мазі, пхнув адвокатові одну цяцьку, на тисячу витягне, правда, присікався: гони ще пару сот, а мені слідчий збовкнув, що справу закрито, кусай лікті, пан адвокат, да, виявляється, заявив бармен, а не Льоник, видно, синулі не вперше зубки вставляти, змовчав собі, да, з тебе також тра зцідити копійку, підпрягайсь до рискової контори, заробіток людський, то як?" Андрій відмовився.
Жмуток круглої резинки на закидушку і складений вдвоє квиток у кишені сорочки, дві паляниці ще теплого хліба в целофановій торбині, — усе, що єднало із містом. Раніш кожен виїзд в село обертався на свято: впізнаєш березову смугу, що збігає крізь соснову іржу, пізнаєш кожну углибину від долота в білокорому стовбурі, і крашанку сонця; і березовий льодохід у сосновому річищі не забути до останнього краю, коли може не стати неба в німбовому золоті обрію. А ще раніш тліли радістю поїздки в місто — купити зимову вдягачку, черевики, — було весело тупцювати в туфлях по молодому снігу, їсти морозиво, напихати кишені вкрадці купленими сигаретними пачками в тонких червоних опоясках; тоді не знав, яка радість стане святом повернення, коротким, як і подобає празнику.
За станцією сонце сліпило зеленим вогнем, молоді вусикуваті жита щетинились обік ґрунтовки; міркував: коли, ким будовано цей чумацький шлях, вкреслений в пам’ять полів незагойною раною, чорно вбатожений в крутоярі степи, ким вколесовано ці забур’янені глинища, де колію не зорати, не зрівняти з посівами спалених інеєм врун? товстокорі, бурями ламані верби в чорних блискавках неживих верховіть, яре сонце над молодими житами, — однолітки шляху, що річкою вічності тік сухопутно до моря: і щодень, і щоніч чулось дзенькання збруї, ремигання волів, сонні викрики п’яних людей по розбійницьких засідках, тік, стираючи долі й привільні пісні, сніжну куряву й лист після кожної осені, тік, не міняючи русла упродовж віків, однаково сумирний, сумний, в сивих космах пилюги і сонця.
Сюдою рідко хто їздить; після теплої зливи, коли суглинне курище позмивається з паші, люд по обочині припинає худобу на довгих налигачах, у присмерку парубчаки на мотоциклах без шлемів ревуть із села на село, старі фуражири в кухвайках наопашки, в зажовклих від коров’янки кирзаках правлять до скирд: віжки попущені, гніді конячини з лисими від посторонків боками бредуть, понуривши голови, а за халявою червоним кутасем жаріє батіг, підколихнутий вітром. Відколи до нового райцентру проклали шосе і пустили автобуса, шлях мертвіє.
Ключ лежав за пісобійкою, мати залишила його, йдучи на буряки, мабуть, щоденно вичікуючи, коли він знадобиться дитині. Виклав хліб на столі, зазирнув до духовки — жерсть прогоріла, крізь лишаїсті пройми тхнуло сажею і залежаним попелом, тоді згадав про плитку, "можна картопель спекти в піддувайлі", хатня підлога студила ноги, дошки скраю груби зчорніли, пропалені дрібками жару, кожен скалчатий слід, кожна вибоїна тримала пам’ять за човганину цілого роду, холодила ступні, начеб росяний луг у млілому полум’ї від заграви.
Метнувся до льоху, набрав картоплі, став розпалювати плиту трісками та хмизом, назбираним коло дровітні; плита задихнулася димом, що синьо заклубкував по хаті, згадалось, як мати обхоплювала голіруч і пересувала із більшого на менший вогонь важкі обсажені чавуняки з пійлом худобі, з кавалками мерзлого жому; на сволоці жеврів випалений прадідом хрест, гомін тяги нагадував голоси рідні на сімейних портретах, вітер за підвіконням шелестів сухою загатою, тер сніговими квачами шибки, пахло липовим цвітом від чайника, вогняний гомін колишніх людей намагався підказати щось відоме покійним і незнане живим, голос хати осилював вовкулацьке завивання споночілої хуги і, засинаючи лицем до блиску жарин в піддувайлі, він жалкував за вимерхаючою до світанку піснею, боявсь забути її, доки спросоння не чув, як найперше гоготіння будить стіни від холодної млості, стукіт дров перебивається тягою, котра дужчає й дужчає: невмируще тепло біло обхукує низом світлицю; висвисти полум’я нагадували боляче в скронях пульсуючу кров, мати бухкала на фаєрку важезний у накипах піни баняк, що перегодом булькотів, стиха чмихав, і бралися купоросом відтеплілі шибки, і підлогою жевріла осипана іскра, і він забував думати, що, може, шум заткне голосіння живучої тяги.
Скрутнем газети підворушив тріски, димура загасив полум’я, "певно, димохід затулено заткалом, диви-но, розучився плиту розтопити", відкрутив газ-балона, поставив чайника на синю гайстру, маючи намір підобідати хлібом-салом і поспішати на рибу; за димовою поволокою не видніла павутина по закутках.
