Свято - Пашковський Євген

Запах тухлої капусти холодив груди, чорні кола каламутили зір, хтось рипнув хвірткою, зацокотів каблуками по поріжку, "зара Анна довідається, розбалакає матері, вдруге не вистане сил мені", капустяна сморідна гниль забивала памороки, здавалось, всередині вигнила кров, серце, відчай, рука самовільно стіною поводирювала до пічної кубахи, налапувала між конвертів із насінинами огірків, чорнобривців і м’яти, сірникову коробку, оглушливий вогонь гарячим смальцем потік у вуха, в рот, в розтулені жахом очі, наждакове полум’я здирало шкіру лиця; в лікарні крижаним пінцетом зривали латки вкипілої в спину одежі, вона втратила свідомість, ранком почула цокіт защібки об відчинену кватирку, на тумбочці стояла гранчаста, навпіл рожева від звіробієвої олії чарка, мати дрімала на стільці, підперши долонями голову й маревно забалакуючи до Івана, "синоню, сину, жом розмерзається в балії, пора до худоби йти, вставай, чуєш, сину".

16

На вулиці посутеніло; при світлі торшера Лєна дов’язувала шапку — дві білі нитки розклубковувались під сонний подих дитини, що зрідка пробуджувалась, плакала і тоді Лєна страхалась, "може, хлопчик успадкував безталанність батьків?"

Успадкував її жалість, його сором, її вмиту спокутою раптову ніжність, його німі сльози за лікарнею нижче Кирилівської церкви, що при повному місяці золотом хрестів надсвічувала жовтий будинок; Лєна тричі пролежувала місяці в палатах з цілонічно увімкненим на коридорі світлом, навчилась не перечити лікарям, мовчки зносити лікування інсуліном на в’язках, коли в шоковому стані розмовляла з труною, "дошки дубові, шпариночки непроглядні, під земелькою рідною не дайте прокинутись, не дайте плакати, не доведіть до гріха, руки накладати на себе", навчилась милостинею гамувати тривогу, роздавати сестрині передачі по руках, ділитися сигаретами, в клопоті збуватись болю, допомагати санітаркам мити підлогу в заґратованому туалеті, наповнювати водою з чайника пластмасові чарочки, будити й згукувати хворих на прийом таблеток.

Лєну часто тягнуло гуляти побіля лікарні, пити спокій з солов’їних джерел весняного присмерку, одного разу присіла на лавочку, розім’яла пальцями біломорину, — сивий, молодий на лиці чоловік, притримуючи ліктем відстовбурчену полу піджака, підсів скраєчку, попросив закурити, мовчав і плакав, ковтаючи дим; Лєна відвела очі, щоб не бачити кривавий трикутник нейлонової, під комір, застебнутої сорочки, проте чоловік не сахався її спотвореного обличчя, вона подумала, "чим так спотворена його доля?", пішла під гору, чоловік поклигав слідом, вона дивувалась відсутності ляку, впускаючи його до квартири й простеляючи в кухні на розкладачці матрац.

Згодом довідалась, що він бувший голова колгоспу, під розтрату попав, сто касаційних скарг у тюрмі написав, звідти відправили до лікарні, "сьодня тільки-но вивтікав, обнадьожили, галстука відібрали, одна електробритва в кишені лежить, соромно, лячно потикатись додому", лежма уткнувся обличчям в подушку, Лєна постелилася на дивані, вимкнула світло й слухала, як пам’ять рветься крізь морочне сниво, "не брав, нічого собі не брав, які сто десять тисяч під яблунею, на шабашників скільки пішло, житло для молодих зводив, село ж калічіє, горбатіє, самі баби за худобою доглядають, не знаю, хто шифером, фарбою махлював, шабаї саморучно на станції наймали транспорт, матеріали десь діставали, може, й приписували дещицю, ні макового зерняти собі не брав, озьдо сорочка на комірі прошурувалась, матня на джинсах залатана, картопля в кібцях згнила, я крайній, сторож на короварнику від цигарки згорів купно з товаром, я винен, я сто двадцять тисяч собаці під хвіст запхнув, тай..."

Вранці густа шевелюра сіріла над кухонним столом, чоловік одним махом вихилив кварту чаю, діткнувся Лєниної руки, "віриш, літо й осінь, зиму й весну під вішаком катувався, віриш, щоночі слухав сміх, човганину по коридорі, чудилось, брязнуть ключі, "вихаді, викликає особлива комісія, може, помилування об’явить", два дебелих прапорщики під руки заводять до безвіконної кімнати, стіни й підлога блищать кафельною чистотою, оббиті повстиною двері ковтають голос прокурора за полірованим столом, "розпишіться отуто, можете викурити сигарету, написати лист до рідні оно за ширмами", лікар в заношеному халаті поверх рипучої нової шкірянки гомонить до прокурора, "квартиру виміняв дочці, з доплатою, така, знаєш, лєпка кругом, заглядєніє, вона на плавання ходить, балєтну школу покинула, славна дівка комусь попаде, може, сватами назвемось, га, Аліксєйовіч?", хвилин десять за душею теплиться, дим спиртово лоскоче груди, на аркуші скипають слова, "Віро, прощай, не карайся, виходь заміж за людяного мужика, синові догляд і окрик чоловічий потрібен, ластовине гніздо під верандою збережи до прильоту, ластівки мені снилися тута, кущ безу біля криниці, непевно, зацвів, вода посолодшала, запахла бузковим квітом, зара глянув на себе в дзеркало, сивий, одутлий, не впізнала б, якби зустрілися, кумові Миколі скажи, нехай воду з льоху вичерпати поможе, сельчан не цурайся, люди поймуть, жаль, що синову і твою фотокартки відібрали, забрав би з собою туди", а дума витає побіч листа: за три хвилини подумки побачити піч у листопадових одсвітах полум’я, осінь, сліпучу заметіль айстр по горідчику, притулену до стріхи косу в зелених налипах вздовж під пругом, за три хвилини поцілувати медово пахнучі руки батька — пасічника, заховатись очима в теплий комір кухвайки, що пахла силосом на материному плечі, тричі поцілувати зіщулену жінку, втишити на руках зарюмсаного сина з головою, поквецяною йодом після ручної машинки, за три хвилини покаятись перед Данилом, якого прилюдно облаяв за гармидер на току, перед швагром Михайлом, котрого з лантухом полови застукав поночі між копичками, перед сестрою Наташою, котрій забув передати до міста слоїк меду для хворої дочки, за хвилину відпустити на волю з хліборобського серця пару гнідих, облишаєних посторонками коней, заадресувати, заклеїти конверт, аби душа запечатаним подихом не замерзла в поштових скриньках по дорозі до рідних рук, не сахнулася смерті, іржавкуватого метелика — тлі, що гріється на теплій від п’ятірні виконавця вороненій сталі пістолета за ширмами".

"Як зветеся, дядю?", "Василем Степановичем кликали люди", "Напишіть жінці листа, нехай спродується, десь напитаєте хатку, заживете по-людськи, без сорому". — "Ой, не знаю, не знаю", з місяць ждав відповіді на свій лист, жалівся, плакав, і Лєна думала, невже її люб’яча сила не воскресить чоловічу погорду, невже повік не забуде, "як спрова— дили з камери до палати, одна радість була мовчки відмовитись від манної каші в погнутій алюмінієвій тарілці, в очах головного лікаря помітити підозру до своєї немічної в затяганій піжамі постаті, знати, що чекає аміназін, забуття, сон, білий простір посніженого городу в шелесткому кукурудзинні на межах, дорога, солом’яний натрус по наїжджених санних слідах, кінські круті кизяки з вівсяними дрібками, по долині дими й цілюще калинове світло вікон у присмерку".

Василь не здужав тремтливими пальцями надірвати конверт, Лєна тішилась, читаючи вголос, "де ти дівся, до лікарні написала, ні слуху, ні духу, може, до молодиці привештався, дивись, голубе, патлюги вискубу, їдь на село, хлопець оно з футболу пригнався, коліна в болоті, геть відбився од рук, шле прівєта, якщо не приїдеш, сама заявлюся по твоїй адресі, добра не жди, вдома роботи під зав’язку, свого Микольцю кума підсобити не відпускає, криницю ж тра вичистити, в хліві підлога згнила, приїжджай, будь таким, як ти був, сильним, люб’ячим, гордим, цілую, твоя рідна Вєрочка", вперше тоді Степанович загомонів без принуки, "ні співчуття, ні тепла не чути в листувальному слові, дружину вкам’янила розлука, хіба ж люблять, лишень скоряючись, а, жаліючи, зневажають?", на порозі Лєна прикрила долонею лице, щоб не впам’ятатись відразною, він погладив густі, розсипані по плечах її коси, поплівсь від під’їзду, дрібно покивуючи сивою головою. Через два місяці отримала Лєни листа, "звиняй, що мовчав, клопотів багацько, поки-то хазяйство довів до пуття, виписав на тому тижні пару підсвинків, агрономом працюю, правда, недарма серце чуло, що кум до куми залицявся, сил немає розгнівитися й плюнути, якось житиму, хто за мене відмучиться, окрім мене?"; "чом серце іншого не розчуло", зітхнула подумки, відраховуючи дев’ять місяців до народження сина.

Спакувавши в’язання, в пластмасовому тазику посипала порошком і намочила на ранок повзунки, поправила ковдру на розкутаному синові, подякувала долі за смерклий день, прихилилася до подушки, аби наснилось, як жилавими руками зачиняє браму дорослий хлопчина, схожий на Івана.

17

— Вставай, Андрію, роботу проспиш.

— Скільки вже?

— Восьма година. Будеш снідати?

— Нема коли, Ань.

Вже заносився вітер, вибілював пухом тополь чорноту тротуарів, сіро оброшені вікна "Запорожця", коли, закусивши біломорину, Андрій підбігцем поспішав на тролейбус повз обсотані білою паклею стерновища газонів; на припорошеній алеї темніли дві пари слідів — Надя в білій сукенці з нарукавними-ліхтариками і Лариса у синій блузці, у вельветових джинсах поспішали парком до вулиці.

— Куди летимо? — гукнув перший, аби не видатись зніченим.

— До хлопців,— проспівала Лариса.

— Як твій Льоник?

— Ми погиркались на днях.

— Воно й видно, цвітеш, мов півонія.

— Він до Раєчки ходить.

— Це хто така?

— Живе з Надею в кімнаті.

— Не дрейф. Курсанта підхопиш.

— Маю в аптеку забігти. Ідіть собі.

— Ходім разом, — вперше обмовилась Надя. — Потім те пижмо купиш.

— Піду, золотко, — Лариса збочила на стежину. — Бувайте!

Лякавсь глянути прямо, проте помічав: Надине лице на одну мить здовгобразилось, ширш розкриливши брови, тільки очі — льодяна синь весняних забережків — не виказували подиву. Вся вона, без рум’ян на щоках, без помади в кутику усміхнених губ, без чорних бісиків у зіницях, вся вона нагадувала ту колишню, безпомічну й лагідну дівчину, що сиділа на підвіконнику у гуртожитку на околиці міста, сиділа, обнявши його і дивлячись через шосе на багаття з нерозбрунькованого яблуневого гілля в саду, на дим сутінків, на огнисті верхи тополь довкруг далекого цвинтаря.