Свято - Пашковський Євген
Зразу в свекрухи за наймичку увихалась, потім вилюдніла. О! Була сімейка, дай Боже, через день пекли хліб у печі, чавуняку борщу до обіду, дерунів, галушок цілу прірву. Як обсядуть стола та як ложками махнуть, я тільки сьорб — вже порожня посудина. Мусила терпіти, бо непослуху в сім’ї не було, Боже збав, мовчи і не пікни. А там діти пішли, вже поблажка. Рада подушки допасти була — тоді дурнощі в голову не лізли, аби свекрусі вгодити, чоловікові, діткам, бо на те я жінка. За роботу, за землю трималась, а земля і мене, і дітей втримала. Не дала згордіти.
— Хіба тоді не гуляли? Оно по кінах показують, — підвечерявши, Андрій сів на ослоні, через вікно бачив, як качки перевальцем чалапають від води, збиваються в кучу круг тазика, за ясенами мліє бузкова півсутінь, і крита толем повітка іскріє в росі.
— О, головою мусила думати, кому потім мої діти потрібні? Бувало, вийдемо з свекрухою полотно білити на став, порозстелюєм його на кропивці, а литки понажалює — страх. Вдома керосином натремо і легшає, а ряднини повицвітають, білі-білюсінькі, ставок ними цвіте. Понашиваємо сорочок, є на свята зодягнутися, а тоді як закрутило, як завертіло... То гарцює конем під вікном, б’є нагайкою в шибку, вихаді, хазяїн, овса сип казакам... Іде, мусить сипати, згублять за крихту, всім давай, всім давай. Та банда згубила твого прадіда: їхали валкою сіно громадити, а ті, п’янезні, наскочили, давай коней випрягати. Люди з вилами — а куди там! Пошаткували, зарили за шляхом і коней забрали. Старому пальці одсікло, як шаблюку хапав, і конем причавило, то розгріб тих покійників, розгріб ту земельку і доклигав додому. А рука загнила і скоро на Спаса приставився, — відірвалась поглядом від яскравої шибки, поглянула на онука. — Куди до роботи став?
— Дорогу кладу, бабць.
— О! Я тоже помагала соше мостити, перед другою війною робила в "дорстрої". З харчами сутужно було, а без грошей накупуєш три вітри за пазуху. Тоді такого було, хай Бог милує та одвертає: батьки збували своїх діток, аби якісь родичі прокормили та всиновили. Мене тітка просила:
оддай, перебідуєш, а потім забереш, не до поросят свині, коли сама в огні. Думаю: нє, хіба не мати їм? хіба трудно цього куска одірвати?
— Скільки дітей усіх мали?
— Шестеро вижило. Била їх, правда, ой била, бо дитина без палки, як пиріг без качалки. І твоя мати чотирьох викохала, в інтернат не здавала. Тепер по радіві чую: та аборт робить, та в роддомі оставила, Господи! — гріх який диявольський... Значить, пішла на роботу в "дорстрой", все роблю, що десятник накаже: пісок тарганю тачкою, рию канави. А твоя мати сидить на горбі — очка блищать, а люд суне, питає: кого видивляєшся. Мама скоро будуть хліб нести. Давали пайку хліба й платили ще, було зароблю копійчину, візьму сільодки в чайні, то вже води пообпиваємось, животи зболять. А люди сунуть, хто куди бачить втікає, пухлятина тече, ноги світяться, — Божечко, страхотнява, гірша війни. Іде, іде, коли брик. Повз шляхом, як соломи, застелено.
— Довго там працювали?
— Пару літ, потім до колгоспу пішла. Рятувалась і біля сошейки, і кругом, аби дітей до пуття довести. А тепер, бач, і не роблять так кривдно, і родити лінуюця, ждуть погибелі.
Завжди, слухаючи бабин голос, морозно відчутний, як іней, отрушений вітром, Андрій міркував, буцім слова умовкають, недоказавши щось знане: баба знала за нині живих, за малих і покійних — хто кому зурочив козу, шатківницю збаюдив, стравив курей житом, перевареним з чемерицею, — здавалось, відала щось, непідвладне ні тліну, ні пам’яті, сильне своїм продовженням в людях, як безсмертя. Воскресали ненадовго ті звички, люди, сумні оказії, тремтіли чиїсь обличчя — листки, оживали давно німі голоси, котрі когось мали втримати, остерегти, наче луна, що заблукала міжгір’ям, відбита скалою, павутиною скріплена, луна, котра кличе тебе твоїм окликом.
— Колгоспницею легше було. Зранку сапу погострила, закинула на плече — і до смерку. Часом ливень як пуститься, ой, людочки милі: гримить, прямо в голову жахкає. Сховку ніякого, поле кругом, тільки гичка лопотить од граду. Сапки повідкидаєм, аби блискавку не зманити, і ходу в глинище: попритуляємось одна до одної, позакриваємо руками голови, сидимо, тільки мружимось. Потім втихне, то позбираєм сапки, давай далі шарувати. Блисне сонечко, одежа парує, то як виведем пісню, куди жайворонкам братись. Земля туманіє, пахне так, а ми співаємо нагинці.
Слухав, ховаючи погляд у віконному полум’ї, "мабуть, любов до землі була не тільки, як до годувальниці, матері, що все і всіх породила, добрих і злих пеленатиме чорно, а й як до жінки, котра любо та невситимо спиває натугу, дає упевнений спокій в напрацьованій зморі; та любов, те побожне, замолене вічним неспокоєм сівби й жнивування, всебуденне, виснажливе свято землі, та втіха немарно потрачених сил, мов зцілованих жінкою, давали дужості, бо чим ближче до стерновищ під осінньою мжею, тим безболісніш чується повернення до пракоренів роду, нині лишилась тільки тяга сюди, нема любові, нема страху, що не вжити без села, без гайворонячого крику над полем, дорога померла, гнітить і підсмоктує солодко, радить вернути загублене хоч на день, хоч на погляд".
Баба придивилася до вікна, ще від осені між подвійними рамами застеленого ватою з калиновими кетягами, побілілими від сонця нагідками, дрібнолистим барвінком.
— О, диви, диви. Прилетів пущик по мою душу.
— Де ви його бачите?
— Оно сидить на повітці.
— Ага, бачу. Витрішкувате таке.
— Це лихо, як внадиться, не здобруєш.
Андрій здригнувся від моторошного кихкотіння надворі — качки біля тазика задерли голови, а пугач лупав очицями із повітки, трясучи гнутим, як кіготь, дзьобом.
— Свят, свят, свят, — баба перехрестилась. — Воно завсіди на весілля кихкоче. Радіє, лихоманне...
— Може, кишнути вийти.
— Не займай, погигоче і слизне. Якось вдосвіта глянула у вікно, а воно, нечисть, сидить на шопі. Жде, коли баба на світ визирне... нема спасу, така птиця плюгава.
Давке хихотіння дернуло шибки, баба стулила пучки у троєперстя, Андрій пересмикнув лопатками від раптових сиріт по тілу; виразно бачив руде, впереміш із попелястим, пір’я, хижо кліпаючі в строкатих розводах зміїні оченята, "сам нині став приблудою на розвалинах, сижу самотнім птахом на трухлій покрівлі".
— Ач, страховидло. Буду йти, бабць.
— Приходьте з Надьою, приходьте обоє...
Качки, глухо бухкаючи дзьобаками в дно, дозбирували із тазика зелень; пугач, наляканий рипом дверей, низько шибонув із прибудови, — тінь ковзнула перед Андрієвими ногами, качки мотнули скупаними білими головами, а перегодом звіддалеки долинуло тоскне кихкотіння, однотонне, мов іржавий завісовий поскрип.
Ще не споночіло, вишневе сонце гасло в тумані, в степу чулось розмірене й соковите вжикання коси, різкий видзвін мантачки, смерк, переливаючись в темінь червневої ночі, пах отавами по видолинках, обрій жовтів невисокими огребками хмар, мовби згромадили там суху ячну солому. Земля на ніч зливалася з небом, сизо ближчала до високості зірок і завмирала під цвіркуновий стихаючий дзвін.
24
— Де ж твоя риба? — спитала мати, коли Андрій прохилив хвіртку. — Бачу: хлібина на столі, думаю, гості є.
Кинув торбу біля порогу, присів на лавочку, куди від дверного прохилу сягало світло, ояснюючи мамині потріскані руки в задирках, в чорних скалках під нігтями, тьмяно зблискуючи на халявах ґумових чобіт і на гостряку сапки, держаком прихиленої до одвірка.
— Чом Надя не приїхала?
— Да екзаменується потроху.
— Дякувати, Надін батько поміг картоплю запорати, за плугом ходив, родичається. Каже, такого молодчагу моїй дівулі треба, аби в кулаці тримав.
— Де б це ноги змити?
— Оно балія біля плоту. Води нагріти?
— Не треба, мам.
Тихо шелепнув прим’ятий бур’ян, коли Андрій виплюхнув змилини за хлівчик, босий ступив до моря сінешнього світла, побачив, як мати запалює конфорку, — вогонь синіми пальцями обтис пательню, — як ложкою бере смалець з літрового слоїка — поглибшали зморшки, потоншали пасомця, вибиті з-попід тернової хустки, тільки руки не кволі ще, пальці ловко накришують в блюдечко редьку, поливають олією із старої баклажки і, сійнувши з трьох пучок солі, несуть до столу.
— Здала бика теї неділі. Справиш фату, плаття біле до розпису.
— Не горить же те весілля.
— Зара не горить, потім приспічить.
Мати бачила звислі ціпилнами синові руки, шию, що відкривала комір зашурованої сорочки, "бач, не здужить доглянути хлопця, чого потім діжде він, певно, добре голова заморочена, коли байдужісінько, яку дрантину таскати; збиткується дівка, якби любила, змусила б чоловіка подобатись, а, якось погиркались, якось помираця", втихомирила себе, помічаючи: син долонею змів кришки у підставлену сковородку, підвівся.
— Лягатимеш чи до клубу підеш?
— Вдома побуду, мам.
— Ти-но адресу лиши свою.
— Добре. Навідуйтесь в гості.
— Куди ж ти?
— Вийду курнути.
Мати чула, як грюкнула сапка, ним зачеплена, за порогом, хотіла окликнути, "посидь осього біля мене, викажи смуток", та подумала "ще насовітую, аби потім винуватив мене; виріс, нема мого слова над ним, свою сім’ю матиме, взнає; чотирьом розв’язала світ, чого мала жаліти себе, мені даючи життя, не шкодувались; це теперішні, як чорт ладана, цураються немовляти", пошкорбала за дерев’яну відгородку, зняла капу з постелі, "доки монятись? завтра рано вставати".
Імла, як курява на току, заповнила хату, дим сигарети вистуджував груди, "доки ширятимеш світом, доти й озиратимешся на село, доти втрата живитиме крила сподіванням прильоту", місяць за чорними ризами ясенів вис без’язиким тускніючим дзвоном, де павуки од вільності тчуть густу павутину і кожною лапою награють срібних акордів тиші. Звук татахкаючого поїзда долітав од неблизької станції і рівним видзвоном плив, як туман від посадок до виліску, бринів шибками і приглушав брехіт собак, не даленіючий і не тихнучий в посрібленому безвітрі.
Ніч росла, заглушаючи чужі супокоєві сплески, — рев газуючого під горб мотоцикла, іржання сполоханих фарою коней, — ніч облоскочувала село сонною луною деркача, оббігала всі закутки, розсіваючи сновидне мливо, зрідка заносився вітрик, і, чекаючи досвітку, дихання ночі набувало тремтячої сили: знімали кишняву кури на жердці в хлівчику, коні в пониззі прихали, роздуваючи чорними ніздрями туман, ніч вже пробувала голос для яснощебетної стрічі ранку.
Засунув двері й наосліп дістався дивану.
