П'яниця - Мирний

- А се що у вас? - спитала, піднявши з столу листок паперу, дрібно списаний. Він весь прокис горілкою, писання порозпливалося, порозходилося.

- Де?

Барабашиха подала папір. То був лист до Петра. Іван Микитович взяв, подивився, зібгав-зібгав і кинув під ліжко.

Барабашиха, прибравши, пішла з хати й стиха промовила до Наталі:

- Панич наш теє... випив!

Наталя отетеріла, почувши таке від матері.

Іван Микитович почав пити. На службі терпіли його, терпіли та й прогнали. Приїздили батько, мати, щоб узяти додому, та він не схотів, а коли до його пристали, то він в одну ніч зник кудись, взявши з собою одну тільки скрипку.

Про його й чутка запала. Батько-мати побивалися за ним до самої смерті. Умираючи, передали всю худобу Петрові, котрий оженився багато й зажив великим паном. Батьківщину він спродав, а гроші віддав на церкву, щоб поминали батька-матір.

Багато після того часу уплило, багато дечого в світі перевернулося.

Глибокої осені в одному губернському місті, в гостиниці, гуляли паничі-чиновники. На столі було наставлено всяких пляшок з горілкою, наливками, винами; шматки хліба й недоїдки страви валялися порозкидані по столу й попід столом. Паничі кричали, гукали, челядь бігала, подавала, прибирала... Гармидер стояв в хаті.

Найбільше всього паничі в'язли до якогось старенького, низенького чоловіка. Одежинка на ньому була лихенька, з дірками, лице худе, порите зморшками, лисина на всю голову - одні жовтуваті хвостики висіли в його на висках та на потилиці! Він був п'яненький вже: очі якось мутно дивились, лисина, як жар, червоніла.

- Гей, ти, Лисогуре! - гукнув на його один з паничів. - Чому не п'єш? Чарки треба...

- Я вже не хочу.

- Пий!

- Їй-богу, не хочу, - зложивши хрестом на грудях руки, благав він.

- Пий! А то виллю на лисину! - крикнув швидкий молодісінький паничик.

Старенький чоловік підняв руку й провів по лисині долонею.

- Та як ти його назвав: Лисогуре? Се його прізвище таке? - допитувався хтось.

- Прізвище ж, фамілія.

- Е, ні, - швидко замотався старенький. - А ви хочете знати мою фамілію? Хочете знати її? Ось моя фамілія:

Вечно юный, молодой,

Сердцу милый, дорогой!..

Хе-хе-хе! Ось моя фамілія! Хе-хе-хе-хе! - сміявся він, оббігаючи кругом столу, заложивши руки за спину й скоса на всіх поглядаючи.

- Бач! Бач! Що видумала стара лиса собака! Бач! - повертаючись до товариства, замовив височенний панич з здоровенною головою, чорним обличчям і п'яними очима.

Старенький аж заливався реготом, бігаючи несамовито по хаті; се повернуло до його очі цілої п'яної громади.

- За се йому випити! - гукнув хтось.

- Випити! Випити! - загуло зо всіх боків.

- Давай! - гукнув і старенький і миттю вихилив чарку горілки.

- А, п'є стара собака! - знову крикнув чорний на обличчя панич і вхопив старенького за в'язи. Той аж посинів, почав пручатись.

- Держи! Держи! - загукав молоденький паничик і стрибнув старенькому на спину; старенький впав додолу...

Сміх, регіт знявся навіжений, розкочуючись на всі боки, розливаючись по всіх кутках.

Старенький встав, охав, кривився.

- Ну-бо! - жалібно промовив він. - Ви-бо шуток не знаєте! - і одійшов геть вбік.

- А ви знаєте, пак, чому він ніколи ы не пише? - питався смуглявий панич.

- А чому? - крикнув молоденький.

- Допитайся його!

- Чому ти, стара собака, єри не пишеш? - гукнув той на його, смикнувши за рукав так, що старенький аж окрутнувся.

Лице старого зразу похмуріло. Сумний і гнівний відійшов він від товариства.

- То чому ж, чому справді не пише? - запитав молоденький чорнявого.

- Вчив, каже, дівчину грамоти... - почав той. - Ну?

- Ну та єри прорило яри...

- Бач, бач, стара собака, що він витворював! - повернувся до його молоденький. - Так ти грамоти дівчат вчив? Бач!

- Республіканець! - гукнув хтось п'яним охриплим голосом. Регіт знову піднявся, мов грім гогонув.

- Наниз його!

- Наниз! Наниз! - загукали всі разом і обступили старенького. Він тільки жалібно дивився: не чіпайте, мов, мене, я ж вас не займаю!

- Ходімо, дядечку!.. Ходімо, голубчику! - в'яз до його молоденький. - Ну, я тебе поцілую!

Миттю вхопив він його за шию, пригнув і поцілував в лисину так, що аж луна роздалася... Знову несамовитий регіт покрив все.

- Наниз! Наниз його! Там ти нам і на скрипоньці заграєш!

- Хіба він і на скрипці грає?

- Грає, стара собака! Та ще як!..

Ой під вишенькою, Під черешенькою! - заспівав молоденький.

- Та наниз його, стару собаку! Наниз!

Декілька паничів вхопили старенького під руки й повели з хати. Як навіжені, неслися з гори хурки, повні п'яного чиновництва, котре кричало, гукало, свистало...

- Гайда! гайда! при-и-дави-и!

Аж ось одна з брик круто повернула набік, і всі плюснули в калюжу. Лайка, крик піднялися страшенні. Дехто встав, дехто брьохався в калюжі. Старенький лежав, підгорнувши голову під себе, і, вхопившись рукою за в'язи, стогнав. Паничі кинулись до його, вхопили, підвели. Він, як підстрелена пташка, водив жалібно головою, не міг держати її прямо: скручені були в'язи. Швиденько посадили його паничі знову на хурку й помчали назад на гору.

Се був Іван Микитович Ливадний. Змандрувавши багато світа, прибився він в губернію й знову став на службу. Хоч і знали всі його порок, отже держали на службі як старого чоловіка та ще й скрипача, котрий у п'яній кумпанії часто й густо тішив їх своєю грою.

Івана Микитовича відвезли в шпиталь, де він третього дня Богові душу віддав. Перед смертю все кликав Наталю й корив прокляте єри, що воно і його, і її вік загубило. Сиділка, що доглядала його, дивилася на ті страшні муки, слухала його божевільні речі й, зітхаючи тихо, промовляла: «Упокой, Господи, мучену душу!».

Його покарбували, потім зшили й поховали. Ні одна сльоза не впала на його могилу на чужій чужині, ні одна душа не пошкодувала за його життям. Один тільки молоденький паничик, що стрибав йому на шию в часи молодечих гулянок, нагадував про його товариству: «А шкода, братця, що немає оце старої лисої собаки! Як би він заграв нам!»