П'яниця - Мирний

Іван Микитович потроху переводе на веселішу, дрібнішу... Що не вдарить по струні, личко Наталі неначе хто водою збризне, в розумних та задуманих очах зажевріє іскорка відради й розіллється по виду молодою та втішною усмішкою; уже в неї й пальці на руках заходили, вибиваючи на колінах такту під ігру, і жижки в ногах здригнули... Понісся танцюристий козачок або дудочка, і Наталя, схопившись, вибиває ногами... Се зразу кидається на Івана Микитовича, лоскоче його, валить на ліжко, і регочуться, сміються обоє...

- Хто вас навчив так грати? - загадавшись, питає якось раз Наталя Івана Микитовича, сидячи поруч коло його. - Сказано, скрипка та мов словами вимовляє, сльозами виливає, до самого серця доходить!

- Сам вивчився. Хіба ж ви не знаєте, що я, у вас живучи, й скрипку купив і учився?

- І дасть же Господь такий талан чоловікові! Чому ж я нічому не навчуся? Сказано - безталанниця!

- Чого ж ви безталанниця?

- Того, що не вмію нічого, не знаю нічого, не навчено мене нічому!.. І як воно люди читати навчаються? Я б, здається, ніколи не навчилася. А то розверне книжку, дивиться та так і читає.

- Хіба, ви думаєте, трудно навчитись читати?

- Авжеж, не легко.

- То тільки так воно здається, а там усього тільки тридцять шість значків затвердити треба.

- Та й годі? - дивується Наталя.

- Та й годі.

- А там уже й читати все можна?

- Можна.

- Е-е... дурите!

- Hi, не дурю.

- Так як же тридцять шість значків, коли там їх ціла книжка?

- То що, що ціла книжка? У тій книжці всього тільки тридцять шість значків одмінних, а то все однакові.

- Так як же воно так?

- Перестановлюються значки. От, наприклад, ваше ймення Наталя. На-та-ля буде: Наталя. От бачите, тут шість значків, чотири одмінних, а два однакових. І він почав їй розказувати, як зветься кожний.

- На-та-ля... - шептала вона. - На-та-ля... А ваше як?

- І-ва-н.

- І-ва-н...я - Іваня, а не Іван!

- Ну, хай і Іваня. Хочете, я вас навчу читати?

- Справді?

- Справді.

- І я буду всяку книжку читати?

- Усяку.

- І книжку, й писання?

- І книжку, й писання.

- Ну, навчіть... навчіть, паниченьку! Навчіть, голубчику! Навчіть! Я вам, поки мого й віку, дякуватиму.

- Добре, хай же завтра пошукаю книжки такої, та з завтрього й почнемо.

Наталя раділа, як мала дитина. Вона довго не спала ту ніч і все шептала по складам то своє ймення, то паничеве, то товаришок своїх, часом переходила до назви хатнього господарства: лави, кочерги, горшки - і дивом дивувалася, як воно все так виходило і чому вона досі сама до сього не дійшла. Потім зареготалася, сплюнула... «Тьфу! чи я не дурна, чи я не скажена? Діло об грамоті ведеться, а я свої горшки та кочерги туди проваджу! Сказано - дурепище!»

На другий день Іван Микитович почав учити Наталю. Навчання пішло швидко і корисно. Наталя виявляла цікавість і дотепність. Уже більшу половину азбуки пройшли, доходили вже до ы.

- Єри? Яри? - запитала Наталя. - Які яри? Ті, що глину з їх беруть?

- Ні, се літера так зветься. Наприклад, ти - т-ы.

- Е-е, ні-ні... Се ті яри, що у глинищах весняна вода повикручувала, - сумно якось замовила Наталя, не дивлячись ні в книжку, ні на Івана Микитовича, а кудись у вікно далеко, - глибокі, такі глибокі! З боків руді та жовті, а на дні темні, що і не видно... Аж голова закрутиться, як глянеш униз...

- Та годі вам казна-що вигадувати! Нуте, кажіть за мною - єри!

- Не хочу... боюся... упаду, - здригуючи, одказує Наталя.

Іван Микитович здивувався:

- Що се з вами, Наталю? Наталя почала плакати.

- Чого ви? Га? Наталю!

- Чого? - крізь сльози вирвалось у Наталі.

- Чого ви плачете?

Наталя встала й пішла до себе в хату.

«Що за оказія така? - дивуючись думав сам собі Іван Микитович і тільки здвигував плечима. - Що воно за знак? Чи то на добро, чи на лихо? Щось у мене серце, дивлячись на неї, неначе хто в жмені здавив, неначе до його вогню приложив... Гм...».

Іван Микитович узяв скрипку й заграв. Швидко під голос її замовкло його серце, заснула туга, неначе дитина, заколихана матір'ю. Швидко й Наталя, зачувши, вскочила до його весела, безжурна - і сліду не видко було її недавніх сліз; заспівала вона своїм тонким голосом під вигравання Івана Микитовича спершу протяжних, а далі і веселіших, до танців... Вже геть пізно вони розійшлися, веселі та ясні обоє.

На другий день, тільки що світ розкрив свої сонні очі, сонечко глянуло з-за гори на розбуджену землю, як під двір до кватирі Івана Микитовича під'їхала невеличка повозочка парою кіньми. На передку сидів парубок у солом'яному брилі, у чорній товстючій сорочці, у вибійчаних штанях, засуканих аж до колін; обличчя, руки й ноги його були чорні, засмалені, закурені, одні очі та зуби біліли-блищали. У задку сидів панич, ще молодий, одягнений по-дорожньому, літня біла одежа паничева припала пилом, а личко молоде й біле горіло від смаги.

Як коні стали, панич устав з повозки й пішов у двір, а парубок, прив'язавши коней до стовпця, поніс за ним невеличкий сак. У дворі на їх кинулася собака, та, видно, приїжджі не були боязкі: панич палицею, а парубок батогом обмахувалися і сміло чимчикували до рундука. На брехні собачі вибігла на рундук ще заспана, нерозчесана й невмивана Наталя. Кругле личко її горіло здоров'ям і краскою, чорні очі застилало просоння своїм м'яким килимом, вони були у неї чорні, як вугіль, здорові, як ягоди, і м'які, без іскорок, як оксамит.

- А чого вам треба? - спитала вона приїжджих.

- Іван Микитович тут на кватирі? - запитав панич.

- Тута, ще сплять.

-