П'яниця - Мирний

- Ага, сучко! Так воно он що: закохалася з паничем, відьмо, та й шкода, кажеш! Підожди ж! Ось я до тебе доберуся, я тобі дам, як до паничів лабузнитись... Поганко! Молоко материне коло губів ще не обсохло, а вона вже й з паничами!

- Та що се ви верзете? Схаменіться!

- Ні, стій! Я до тебе доберуся, я тобі дам! - і немощна стара починала рачкувати.

- Та лежіть уже на тому місці, де звалилися, спіть! - умовляла Наталя.

- І буду спати, буду. Ти думаєш, робитиму що? Ні, трясця тобі! На твоє безголов'я спатиму!..

І незабаром стара засипала.

Невеселе таке було життя Наталі, часом і сльози брали, і зло велике проймало, та нічого не вдіє. Почала хитрощами під матір підходити: коли було зводять бариші, то вона украде непремінно карбованця-другого, іноді й випросе, коли баче, що мати добра, іноді брала від Івана Микитовича вперед. І все те тратила на себе, на свої убори, стьожки, намиста, персні. Мати побаче - лютує.

- Хто тобі, сяка-така, на те грошей дав? Як ти сміла без мого відома їх переводити?

- Ви ж самі бачите, що мені ні в чому і з двору вийти, як та жидівська наймичка обідрана! - виправляється Наталя.

- А заробити, заробити не знаєш?

- Невже вам, мамо, не соромно перед людьми буде, коли я у вас одна - та піду в найми?

- У найми? - і мати прикро-боязко дивилася на неї. - Чого ж ти підеш у найми? Хіба тобі в мене нігде жити?

- Та я ж то й кажу те! А де ж я зароблю, сидячи дома?

- Ти мені все так! - забивала баки мати. - Ти мені завжди своїми наймами очі вибиваєш. А я не хочу, щоб ти йшла в найми... Не хочу, не хочу! От хоч по сю, - і вона проводила по горлянці рукою, - а не пущу тебе у найми!.. Розпустишся, розволочишся! Не пущу! - бубоніла мати стихаючи.

Не можна сказати, щоб вона не любила своєї Наталі. Одна одним - вона була у неї завжди прикметою гордощів та вихвалок перед сусідами.

- От у мене доня! От у мене господиня! - хвалилася вона. - Нею тільки й живу, нею й на світі держуся! Не будь її, давно б уже сконала десь під тином, а то все вона, моя голубонька, і хазяйствечко прибереже, і матір догляне, і біля кватиранта вона... І все сама, і все одна... Сказано: як та муха в окропі, день цілий викрутиться, а ще й весела.

Наймів же боялася мати гірше вогню. Вони малювали їй в думці найгірший занепадок її господарства і самої себе. «Як? - скажуть. - Барабашишина дочка в наймах? У невільній роботі зносе свої чорні брови, дівоцьку красу? Краще я не вип'ю ні одної чарки горілки за весь мій вік, ніж сьому бути!» - думала вона. І коли Наталя нахвалялася наймами, вона зразу попускала їй у всьому: роби, мов, що знаєш, тільки викинь ті найми з голови!..

Живучи по своїй волі, Наталя виростала й розпускалася під упливом того або другого почуття, під уразою того або другого випадку: ніхто ще не ставив їй у життю таких міцних перегород, котрих вона б не зломила або не обійшла. Мати була їй не страшна, вона її й ухом не вела, подруги мали вплив на жіночу прихильність до уборів, до веселого життя. І Наталя віддалася сьому: наряджалася, наскільки хапало достатків, гуляла, наскільки було зайвого часу, співала, жартувала, веселилася.

З Іваном Микитовичем вона держала себе просто, як дівчина з парубком: жартувала з ним, гралася. Дивуючись, який він боязкий та несмілий, вона перша зачіпала його; задивляючись на його сумну постать, болізне обличчя, вона хотіла розгадати й розігнати той сум.

- Чого ви, паничу, такі сумні та невеселі? Чи не болить що у вас?

- Ні, нічого не болить.

- Чого ж ви такі сумні? Завжди сидите у своїй хатині та виграєте на скрипці. Он другі паничі гуляють, з панянками водяться, а ви все дома та дома. І не обридне воно вам?

- А що я там буду робити на тих гулянках? Я не вмію панянкам брехень точити, як вони, - суворо одкаже Іван Микитович.

- Такі ж ви!

- Який?

- Ось які!

І вона кривила своє молоде личко, щоб показати, який він. Се передражнювання було таке утішне та миле, що Іван Микитович не сердився.

- Постійте ж, прийде мати, я матері скажу, - острахує він її.

- Що ж мені мати? - шпарко питає Наталя.

- Битиме.

- Ні, не битиме.

- Ну, так лаятиме.

- І не лаятиме.

- Ну, так битиме.

- І не битиме, й не лаятиме! - плеще весело Наталя.

І піде між ними жартовлива сварка, поки таки Наталя, буцім нехотя, зачепить його як-небудь рукою. Іван Микитович собі почне відбиватися, і підуть між ними такі перебої, від котрих хороше стає і Іванові Микитовичеві, і самій Наталі.

Щоденні ті гри та жарти, молоді літа обох узяли таки своє. Іванові Микитовичеві сумно якось стає, коли він, вернувшись з служби, не застане Наталі дома; Наталі сумно, коли Івана Микитовича забарить служба, і обоє раді, як зійдуться докупи: почнуть зараз споритися, жартувати, борюкатися.

- Паничу! - кричить оце Наталя з своєї хати.

- Чого?

- Угадайте, що я роблю?

- А що ж ви робите?

- Блохи трусю! - одказує сміючись Наталя.

- А я до вас зараз увійду.

- Не йдіть, не йдіть, не пущу! - кричить Наталя, придержуючи клямку. Іван Микитович усилковується... Се зразу відчинилися двері. Наталя спрожога одбігає насеред хати і заливається дзвінким реготом... Вона брехала, їй тільки хотілося, щоб Іван Микитович увійшов до неї в хату, щоб пожартувати, посміятися з ним.

А то попросе вона його заграти що-небудь. Іван Микитович бере скрипку й почина грати... Аж хата розлягається та туже, аж стіни потемніють та насупляться, як заведе він жалісливої. Наталя сидить, слухає, і по личку примітне, як та гра проймає її серце: уразливі смуги проходять