Сагайдачний - Чайковський Андрій

До того він був перший повзун на Запорожжі і знав порушатися по-гадючому цілі гони без утоми.

— Ось бачите, братики, я вже щось бачу. Он там, у степу, легенький димок серед степу показується. Ви тут лягайте у траві з кіньми, а я з кількома товаришами підкрадусь роздивитися...

Козацькі коні були до того навчені, що на команду лягали на землю і лежали, доки було їх панам завгодно. Сталося по думці Хруща. Коні полягали в траві, а всі пішли за Хрущем, ховаючись. Хрущ випереджав усіх.

Наближались тихцем до того місця, звідки виходив дим. Згодом побачили сторчачу серед трави татарську кінчасту шапку. На знак Хруща козаки припали до землі, а він, узявши довгого ножа в зуби, поповз далі. Незадовго повернув до своїх.

— Ось як воно, братчики. Десяток татар, я пощитав добре, сидять при вогнику і печуть м'ясо, либонь, конятину. Один стоїть та, либонь, пильнує, а так собі, бо вони тут безпечні. Ми підповземо, та хоч нас йно шестеро, то подоліємо, і буде одежа.

— Яка у них зброя? — спитав Бульба.

— На ратищах печуть конятину, а попри те ніж, та й годі. Ну, братчики, не час роздобарювати, ходімо...

Всі поповзли вперед з ножами в зубах. Шаблі та пістолі позакидали за спину, щоб не заважали.

Татари справді нічого не прочували. Вони сиділи кругом огня і заїдали печене м'ясо.

Тоді Хрущ схопивсь перший і, мов кіт на мишу, кинувся з ножем на першого найближчого татарина. Татари оторопіли, та заки стали до оборони, вже Бульба з товаришами усіх порізали.

Всі знали що робити, поприсідали до землі і стали стягати з побитих одежу та перетягати на себе.

— От зле, братики, — каже Хрущ, — далебі, що зле. Ми поспішились. Одного татарина треба було оставити в живих, та гарненько розпитати, що нам треба знати... Далебі шкода...

— Не журися, — каже Бульба, — ми ще десь "язика" добудемо.

Тепер Хрущ і другі козаки стали мазати собі лице попелом та вугіллям, розмочивши його слиною...

Хрущ свиснув. За хвилю посхапувалися коні і прибігли до своїх панів.

— От козацькі коні розумні, далебі, цілувати їх за те, — говорив поволі Хрущ, — розумний козацький кінь — то краще дурного товариша.

Коні прибігли до козаків і стали їх обнюхувати.

— А тепер, голуб'ята, на коні та в дорогу, — каже Бульба.

— Ой ні, братчики, — говорив Хрущ, — так воно буде не добре. Ми ще поспіємо, та ось шкода нам тільки печеного м'яса оставляти вовкам на снідання. Хай же татарським падлом вдоволяються, а за м'ясо хай вибачать. От, братчики, беріть по кускові в кишеню, а по дорозі схрупається. Спасибі добрягам татарам, що под-бали... Воно — конятина чи баранина — все одно, аби голоду не було.

Козаки посідали на коней і поїхали далі на північ. Вони роздивлялись на всі боки і оскількимога обминали купи татар. Та не все повелось їхати поміж дощ. Поза собою побачили вони, як татари запалили степ, і як огонь гнав по степу на південь.

— Гаряче буде нашим, — говорили козаки, — нам треба поспішати щосили.

— Та все ж так, щоб коней не заморили... Хитрі татари, не підпалювали довго степу, аж добрий для них вітер трапився.

Їдучи так, наскочили на велику чету татар. Бульба виїхав до них перший.

— Хто у вас ватажок? — питає татарин. Зараз виїхав один з гурту.

— По приказу його світлості хана, усе військо має поспішати до нього. Ми тепер запалили степ, а коли шайтани не згоріли би від вогню, так буде загальний наступ на козацький табір. Його світлість забожився, що ні одна нога не вийде з Криму. — Бульба говорив з таким завзяттям, з такою лютістю на козаків, так відгрожувався, що ніхто був би не догадався у ньому запорожця.

— Остання їм година виб'є, — говорив другий козак, — тому його світлість стягає усіх до себе, щоб кожний правовірний наситив і заспокоїв свою помсту...

— Ну, прощайте, мені треба їхати далі.

Не ждучи, що татари на це скажуть, козаки почвалували щосили далі, аж втратили цілком татарську чету з очей.

Попри зруйнований Перекоп перекрались ніччю. За Перекопом почували себе безпечнішими; тут стрічали хіба татарських конюхів, котрих можна було легше перехитрити.

Вони прямували ік Дніпрові.

— От, братики, — говорив Бульба. — Ми буцімто перебились щасливо через татарську хмару, та нам ще далеко у Січ, а поки звідтіля наспіє поміч, то наш табір таки не устоїться, і поміч прийде вже по всьому.

— Ти недобре говориш, товаришу, — каже Хрущ. — Як вже господь дав нам через се осяче гніздо перебратися, то і далі нам пособить, і все буде гаразд. На те, щоб нашим помогти, то й сили великої не треба. Вистане десять сотень, щоб татарина по спині вдарити, а тоді і для табору дорогу промоститься. Нам не треба

було так для нашого колодязя на місці сидіти, а треба було йти табором далі...

— Якби між нами був Сагайдачний, ми би вже над Дніпром були, — говорив другий.

— Не говори так і не зобижай нашої старшини, старий Чепіль — добрий ватажок, а Жмайло — гарна душа, нічого казати.

Аж під ніч припинився наступ на табір. Татари відступили, але недалеко і скрилися за купами трупів своїх товаришів і коней. Козаки стріляли на них з гармат залізними кулями, розбивали купи.

Половина козацького війська спочивала поза возами та по землянках, перев'язуючи собі рани, бо під час бою не було на те часу. Другі пильнували возів, бо татари і вночі не давали спокою і підлазили під сам табір та стріляли з луків. Повторювалася стрілянина з рушниць, а інколи треба було шаблею відбиватися, бо татари змагалися через вози перелазити.

Жмайло, пов'язавши свої рани, приліг під возом та на хвилю задрімав. Старий Чепіль вже ледве ноги волочив.

Як лиш на світ стало заноситися, татари розпочали наступати наново. Ніччю прийшли нові сили. Хан зганяв усю силу до наступу. Він знав, що козаки помучені, знеможені боєм і, певно, не устоять.

Жмайло вже був на ногах, хоч почував велику утому. Йому здавалося, що кості геть розходилися і розлітаються. У нього в голові гуділо, мов по сильнім перепою, кров била молотом у висках, в ухах шуміло і дзвонило. Він не міг собі з'ясувати, чи це такий кошмарний сон, чи це справді так.

— Я вже незадовго не буду міг рушитись, — говорив Жмайло до сотника Стецини, — та коли б так сталося, щоб татари сюди добрались і приходила нам послідня година, так зжалійтеся, товариші, і убийте мене, бо я не хочу живим у татарські лабети попасти.

— Я кажу, що не пропадемо, — говорив сотник. — Татари незадовго виснажаться і уступлять. Це їх остання спроба.

— Бог би з тебе говорив, а знаєш, брате, що у нас вже пороху небагато, вистане, може, на тиждень, а коли би так мало бути, як вчора, то на три дні. Ми за той час так знеможемось, що ніхто шаблі в руці не вдержить...

В тій хвилі настав при одній стіні табору великий крик. Жмайло забув за свою утому і побіг туди. Тут наступала більша сила татар і вже на вози повилазили.

Тоді Жмайло вискочив і собі на віз, перескакував з одного на другий і рубав шаблею, мов косою косив. Куди не махне, то татарська голова злітає. Його утома зовсім кудись поділась, здавалося, що його м'язи перемінились у гнучку крицю, що нічим її переломити.

За його приміром пішли на перегони козаки і за короткий час відбили татар та стали за утікаючими стріляти з рушниць. Тепер відступили татари і на других місцях.

Можна було трохи відпочити. Чепіль приказав розвести огні і варити обід: конятину з покалічених коней з кашею. В таборі загорілись огні під казанами. Могильники копали ями і хоронили полеглих товаришів.

Той час супокою треба було використати на те, щоб привести табір до ладу. Хоч татари його не здобули, та таки багато наробили бешкету. Було багато поранених коней та людей, кілька жінок збожеволіло з переляку і треба їх було в'язати поясами та держати у землянках, а то літали без упину по табору, кричали, йойкали або співали. Багато козаків лежало під возами, були дуже утомлені.

— Я вже і число забув, як ми довго змагаємось, — говорив Жмайло до Чепеля.

— Вже три дні, мій сину, — каже старий. — Може, вже дадуть собі спокій. Глянь поза табір, які купи ми того татарського стерва набили. Звідкіля їх тільки набирається?

Справді, поза табором лежали купи татар і коней.

Татари справді відпочивали два дні, стягаючи щораз більші сили. Це не ворожило добра. Козаки мусили за той час і собі відпочити, щоб набрати сили для нового бою, що їх неминуче ждав.

Нові татарські сили підходили вночі і ховалися поза трупами, які стали на сонячнім жару розкладатися. До табору заносило великим труп'ячим смородом, що годі було дихати.

— Коли не вигинемо від татарських стріл та набігів, то погинемо від сього диявольського смороду. У нас лише що не видно, як прокинеться яка пошесть, — говорив Чепіль до старшини.

— Нам треба буде рушитись звідсіля бодай на кілька гонів, — каже Жмайло. — Начерпаємо у всі човни води, колодязь розберемо і на новому місці новий викопаємо та тими самими дошками обцимбруємо.

Усі на це згодилися. Поклали човни на вози і стали черпати воду. Жмайло став ладити табір до походу.

Вже запрягали коней до возів. Татари поміркували це і стали знову наступати.

І знову настало тяжке змагання на життя і смерть. Татар наспіло стільки, що першої днини. Козаки за два дні трохи відпочили, та все ж їх тепер було менше.

— Тепер хіба нас яке чудо спасе, — говорив Чепіль до Жмайла. — Хан поприсяг нам смерть, якої нам не минути.

— А мені тепер якраз здається, що поміч для нас вже близька. Моє серце таке почуває.

Жмайло кинувся у бій, де найбільше того було треба, не зважаючи, що татарські стріли із задніх татарських лав падали хмарою.

Бульба з товаришами добились щасливо до Дніпра. Поживились свіжою печеною рибою, переплили Дніпро і пустились далі. Кожна хвилина часу була дорога.

І тут стрінули першу козацьку стежу.

— Далебі, що се наші, — скрикнув Хрущ і почвалував наперед, вимахуючи шапкою.

— Певно що наші, коли вже і Хрущ схвилювався, — говорив Бульба і почвалував за ним. — Здається, що сам Сагайдачний поспішає. Дивіться, голуб'ята, скільки війська їде.

— Слава Сагайдачному, — гукали козаки, вимахуючи татарськими шапками.

— Братики! — гукав Хрущ, під'їхавши до самої стежі. — Бог вас наслав, а то нашим вже кінець приходить...

— Хто ти? — питали від стежі. — Хіба що не татарин?

— Ми від Чепеля, з тяжкою бідою перебились через татар, та добре, що ми вас стрінули.