Сагайдачний - Чайковський Андрій
Вода зразу була каламутна, та ніхто на це не зважав, бо умирав від спраги. Коні, почувши воду, стали іржати і рватися з припонів до колодязя. Жмайло приказав вливати воду в судна, щоб більше було до води приступу. Народ перся до води, що аж сторожу треба було поставити для вдержання порядку. Це протяглось до заходу сонця. Вода прибувала в колодязі чимраз вище, добра, студена, чиста.
Зараз поставили на двох стовпах дерев'яний вал, на якому причеплено довгий мотуз з відром. Козаки напереміну тягли воду і вливали до корит та човнів. Люде начеб віджили, усі повеселішали, начеб на світ народились.
Чепіль говорив до Жмайла:
— Ти наш Мойсей, що дав нам воду в пустині. Пропали б ми, мов руді миші в степу. Тепер можна вже підождати на місці, поки підмога не прийде. Татари йно ждуть того, коли ми здамось, і тому нас поки що не чіпають... Хай ждуть, ми підождемо теж.
— І ми довго ждати не можемо, бо харчів не стане. Треба усю поживу перечислити та видавати на кожного по паю. Іззовні ми нічого не добудемо: ні вола, ні осла.
— Нам треба забезпечитись на яких два місяці.
— Краще буде, як поміркуємо на три, — каже Жмайло. — Особливо з сухарями, кашею та борошном треба щадити, щоб не прийшлось саму конятину їсти. Ти, батьку, прикажи кухарям почислити все, а я вже порахую як слід...
Усі благословили Жмайла і почували себе бадьорими. Навіть скот повеселішав і взявся за суху пашу.
В таборі залунала весела пісня, забриніла бандура...
Татари не могли того зрозуміти, що сталося. Підкрадались вночі під табір і замість одчаю почули веселість. Як донесли про те ханові, він каже:
— Тим шайтанам сам чорт помагає. Мусимо їх брати силою, а то далі ми всі з голоду і спраги поздихаємо...
Справді, татарське військо голодувало, а воду для людей і коней привозили у шкуряних баклагах.
Зараз другого дня пішли татари до наступу. Вони під'їхали з одного боку з великим криком і пустили на табір велику силу стріл, які навіть не долітали. Козаки стріляли з гармат і рушниць, косили татарські ряди, мов траву. Татари подались назад і вже того дня не наступали.
На другий день знову ніхто не показувався. Татари кудись пропали.
— То якісь татарські хитрощі, — говорив Чепіль до старшини. — Вони щось задумують, а нам так довго ждати не можна, бо голод за плечима. Коли б так можна на Січ вістку послати...
На таке каже Струк:
— Сього не треба. Як на Січі вже є Сагайдачний, то він, певно, поспішить нас визволити, коли ж його там нема, то нема там з ким на виручку йти. Тепер робота коло хліба, і всі порозходилися. А заки вони зберуться, то ми пропадемо...
— Краще би розвідати, куди татари поділись, — каже Жмайло. — Я поїду сам на роз'їзд.
— Ти не поїдеш, бо тебе тут треба, ти ж — обозний. Роз'їзди пошлемо на всі боки, а вже досвідних людей ми знайдемо...
Старшина стала подавати різних запорожців, які своєю проворністю відзначались.
— Поїде Степан Бульба, Тарас Печінка, Максим Грух, Конопель. Господи, у нас не було би людей!
Названих зараз прикликали, а Чепіль каже їм:
— Беріть, голуб'ята, по десятку козаків, виберіть найкращі коні і гайда на роз'їзди... Розвідайте, куди татари ділись? У бій не вдавайтесь, а, помітивши, де татарва, завертайте швидко у табір. Може, справді покажеться таке, що зможемо рушити далі і перебитись табором.
— Воно би можна і зараз так зробити, якби ми могли з собою і наш славний колодязь забрати, — каже Бульба. — Ну, їдемо, братчики...
Зараз розійшлись вибирати собі людей і коней.
Роз'їзди виїхали з табору і незадовго пропали в степу.
Надвечір всі вернулися, крім Степана Бульби; він поїхав прямо на північ.
— Ті, певно, пропали, — каже Чепіль. — Там, певно, була найбільша сила. — Ну нічого... треба у той бік послати за слідом другий роз'їзд... той мусить бути обережніший...
Як лиш на світ заноситись стало, виїхав на північ другий роз'їзд. Другі роз'їзди, які повернулися вчора, ніде татар не стрінули. Нинішній роз'їзд недалеко заїхав, як помітив від півночі великі клуби диму, начеб чорна велика хмара припала до землі і сунулась з півночі на південь. З півночі підганяв її сильний вітер.
— Степ запалили, втікаймо! — крикнули в один голос всі козаки і завернули коні.
Вони поприлягали головами до шиї коней і підганяли їх. Коні зрозуміли теж небезпеку і гнали так, що під животами майже землі не доторкали.
В таборі помітили їх теж і зараз зауважили пожежу в степу, яка йшла з півночі.
Жмайло став на возі з сіном і кричав:
— Хто живий, виступайте окопувати табір, та лиш так, щоб траву перекопати. Порозносити судна з водою попід вози, щоб можна погасити пожар.
Довкруги табору зароїлося від людей. Кожний поспішав, хапаючи що в руки попало: шаблю, келеп, заступ... Робота йшла дуже запопадливо.
Жмайло приказав перенести порох усередину табору і прикрити переверненими суднами, а на це накласти одежу і зливати водою. Всі жінки в таборі тягли воду з колодязя і помагали козакам.
Хмара диму щораз наближалася. Коні і скот стали непокоїтися. Воли ревли, коні квичали та обступили колодязь, понизивши голови.
В таборі настала велика жара, а відтак дим заліг увесь табір і виїдав людям очі. Та робота не вгавала, хоч люде душились від диму. Вітер перекидав полум'я на передні вози. Огонь тушили водою.
На щастя, подув сильніший вітер і погнав огнем далі. Над табором наче огняна буря перелетіла. Ціла околиця горіла. Жара була страшна, хоч диму вже не було. Згодом, завдяки тому вітрові, став воздух холодніти. Усі свобідніше відітхнули. В таборі не було ніякої шкоди.
Та ось за цим вітром надпливли з півночі справдешні хмари на небі. Почулись сильні громи, які не вгавали. Блискавка одна за другою шниряла по темно-синіх хмарах. Затим пішла сильна злива. Дощ падав, начеб небесні застави повідсувались.
Злива тривала коротко, начеб на те тільки послав її бог, щоб потушити огонь по степу. Згодом хмари полетіли геть на полудне і показалось чисте, голубе небо. Воздух прочистився і просвіжився. Усі віддихали повною груддю.
— Господь на нас милосердний, — говорили козаки поміж собою.
— А Бульба таки пропав з своєю четою. Коли не поліг, то згине між татарами у великих муках. Вони помстять на ньому все...
— Пропав або й ні, — каже полковник Глух. — Він хитрий, як лисиця, і татарську мову знає, а певно, що дібрав собі таких самих товаришів, як і сам... Я надіюсь, що він перекрався і дасть знати на Запорожжя...
— Бог би з тебе говорив, — каже Чепіль, — та воно нелегке діло через татарські лави на цій вузенькій шийці Перекопській...
— Боже йому помагай! — говорив Жмайло. — А ми порадьмося, що нам далі робити?
— Поки що лишаємось на місці, — каже Чепіль, — бо кращого не знайдемо. Маємо тут воду, вогнем нам більше нічого не зроблять.
— Підождім тут ще тиждень. За той час, коли б Бульба жив, добрався би певно до наших.
— То закороткий час. Пождімо дві неділі — треба деякі вози понаправляти, бо поки стоять на місці, то стоять, а рушити з місця, то певно порозлітаються. Колеса порозсихались, нічим мазати... Відтак рушаймо далі табором поволі, але певно. Коли б прийшлось знову стати, викопаємо другий колодязь і якось не пропадемо, а ближче станемо своїх.
А тим часом хан, бачачи, що степовим пожаром табору не знищить, запорядив великий наступ з усіх боків.
Татари мов з землі повиростали. Вони летіли на конях з великим розгоном і криком прямо на табір, аж жахом проймало. З табору стрінули їх гарматою і рушницями. Настала оглушаюча пальба, аж увесь табір оповився густою хмарою диму.
Татари падали цілими валками. За цим валком з трупів ховалися татари, що позлазили з коней, перелазили вал і перлись далі. Звідсіля випускали цілі хмари стріл і посувались щораз ближче. Від безнастанних стрілів рушниці так порозпікались, що годі було порохом налаштувати...
Татари, мов скажені, перлись далі. Жмайло заздалегідь приказав покопати ями, прикрив їх суднами і тут скривали жінок, дітей та ранених, щоб їх захистити перед татарськими стрілами. Напираючих татар не можна було ні рушничним, ні гарматним огнем здержати. Добрались аж до возів і стали туди дертися. Козаки відбивались шаблями, списами, а то і дрючками. Старий Чепіль страшно ізнемігся і гадав, що йому вже прийшла остання година.
Уся козацька старшина боролась поруч з козаками. Жмайло роздягся до сорочки. Осмалений димом, без шапки, з шаблею наголо, бігав з одного боку в другий, перескакував з одного воза на другий, мов олень, і стинав татарські голови, мов маківки. Страшно було на нього глянути. Очі набігли кров'ю, губи спечені, аж чорні, голос охрип. Дві стріли його досягли, з нього текла кров, яка на ньому засихала, та він на це не зважав. Де був найбільший напір, там він зараз і з'являвся.
— Ось так їх, братики, ось так собачих синів, ми їх проженемо. Ось незадовго наспіють наші на виручку. Сагайдачний вже у Перекопі. Не давайтесь, вже недовго нашого горя, — говорив так навгад, щоб піддержати дух у війську, хоч сам не вірив у те, що говорив.
Жінки і діти, що у ямах поховались, підняли страшний лемент. Кожне прочувало, що коли татари прорвуться у табір, то усім прийде кінець...
Степан Бульба, старий досвідний запорожець, вибрав собі таких самих завзятців, як і сам, і поїхав на розвіди на північ від табору, прямо на Перекоп.
— А що, братики, голуб'ята, а коли б ми так поза Перекоп перебралися, та й до своїх махнули?
— А чому? Можна попробувати. Козак не без долі.
— Та коли ми всі на се згодні, так не їхать нам на конях, а йти пішки, чорт його батька знає, чи де у траві зачаєних татар не стрінемо.
— Не то пішки, а нам і перевдягтись за татар треба. Кожний з нас, як ми тут усі є, знаємо сю песячу мову...
— От і добре, голуб'ята, — каже Бульба, — тепер діло у сьому, щоб татарської одежі добути...
— А коли у нас буде татарська одежа, то чого нам коней кидати? — каже нестарий ще запорожець Онисько Хрущ. — От, братики, ви добре дивіться, може, де любчиків-татар помітимо, а тоді ми й подумаємо.
Онисько Хрущ — то була собі знатна особа між тим товариством. Говорив дуже поволі, начеб слово пережовував, поки його з губи випускав. Низького росту, не дуже подобав на силача, та він справді був дуже кріпкий. Говорив м'яким голосом, наче жінка, ніколи не хвилювався і не злякався хоч би самого чорта, а різнути йому ножакою ворога по шиї — то начеб хліба вкусити.
