Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Тютюн просипався на підлогу, бо тремтіли пальці, до того ж Єві*ен, розбалуваний в училищі, а потім і в армії фабричними цигарками, ніяк не міг звикнути до дядьківських самокруток. ,
Сяк-так зладнавши цигарку, потягнувся до лампи, викрутив гніт: сірників було обмаль, їх економили люто, як і весь крам, що колись надходив із міста: сіль, гас, мило, не кажучи вже про цукор. Люди вже встигли й дорогу до крамниці забути. Тож Євген прикурив, пильнуючи, щоб не закоптіти скло, вкрутив знову гніт.
Затягнувся, жадібно ковтаючи дим.
— Ти б хоч у сіни вийшов,— не одриваючи од ліктя обличчя, озвалася Катря. Голос її пролунав так рівно й спокійно, наче вона й не плакала щойно, не кричала, злістю ламаючи рота. "Пронесло",— зітхнув полегшено Євген, але не озвався і словом: тепер, коли вона пересердилася, настала його пора покомизитись.
Порипів мовчки у сіни.
Курив, обпершись об холодний одвірок, курив і питав сам у себе похмуро, нащо він женився удруге. Найшов час зв'язать собі руки: люди воюють, люди життям накладають, а він, бач, женився... А тепер ще дитина...
Думка, що він невдовзі стане батьком, не приносила радості,— було таке відчуття, наче він учинив щось недобре, осуду гідне, і люди весь вік коситимуться на нього. І гірко, тривожно було на душі — не легшало навіть од курива.
Кинув бичок, погойдав назад до кімнати: не стояти ж і справді до ранку!
Катерина вже лежала у ліжку. Випросталася на спині, поклала поверх ковдри, вздовж налитого тіла, оголені руки, міцно заплющила очі. Але Євген бачив: не спить, чекає на нього.
Погасив лампу, зашкутильгав до ліжка. Роздягнувся, ліг скраєчку, намагаючись не торкнутися дружини. Завмер: знав, що вона перша не витримає, почне розмову. Він і чекав, і не хотів тої розмови: все ще не міг простити дружині, як вона кричала на брата й німу, й оту ненависть, що спотворила Катрине лице, зробила аж чужою якоюсь.
І, може, вперше відтоді, як оселився у Катрі, згадав про Зосю. Подумав, що Зося ніколи б не дозволила собі отак безцеремонно вирядити з хати. Хоч хто б прийшов. Ніколи.
— Пішли? — спитала Катерина. Так спокійно, буденно спитала, мов і не було недавньої сцени.
— Пішли! — буркнув він.— Ще б не піти!
— Хоч би ж хто не перестрів та не встрелив! — У голосі Катерини стільки непідробної тривоги, що Євген аж зривається на лікоть.
— Вигнала з хати, а тепер за ними і скіл-лиш?
— Я, Женю, нічого...— Катя повернулася, привалилася до нього важким животом, затремтіла ссім тілом, і Євген подумав: плаче. Плаче мовчки, навіть не схлипуючи, навіть не пробуючи витерти сльози, Євген провів по її обличчі рукою, і долоня його одразу ж змокріла.
— Ну, от,— сказав він з досадою,— накричала, а я ще і винен!
— Ти, Женю, ні в чому не винен,— схлипнула Катерина. Притискалася до нього все щільніше, все з більшою силою, наче хотіла всю себе втиснути в нього — втекти од страшного і моторошного, що стояло за спиною.— Ти, Женю, не винен...
— Так чого ж тоді плакати? — спитав здивовано він.
— Бо вони тебе вб'ють...
— Отакої!.. Та й дурна ж ти у мене! — Євгенові аж моторошно стало від оцих слів.— Ти чого це заходилася мене хоронити передчасно?.. Та ти що?! — Бо Катря, зарившись головою в подушку, аж зайшлася од глухого безнадійного плачу. А що Катря не вгавала, вивільнився з-під ковдри, ухопив милиці: — Зараз води принесу.
Приніс воду, одірвав од подушки її голову, приставив кухоль до безвольного рота:
— Пий! Одразу полегшає.
Покірно пила — цокотіла об вінчик зубами.
— Годі,— прошепотіла знесилено. І коли він одніс кухоль і повернувся, то вона уже спала. "Ну й ну!" — подивувався Євген, і йому знову захотілось курити. Сон геть щезнув,— який тут у біса сон, хіба можна після такого заснути, тут хоч би й захотів, то не заснув би! — Євген тихенько знайшов сірники і кисет та й вийшов у сіни. Намацав невисоку діжу, що стояла порожньою, відколи він тут і жив, умостився зручніше, став лаштувати цигарку.
"Життя!" — усміхнувся сам до себе невесело. В ньому вже не було нічого, окрім жалю до Катерини, якась аж ніжність до неї: що не кажи, а за ним плакала, за нього переживає, отож, бач, так любить... Бач, що надумалася: вб'ють! А що... Можуть і вбити... Можуть запросто вбити. Або й повісити. Якщо дізнаються... Уявив себе раптом у псі лі й аж покрутив головою, мов вивільняючи шию. Отак можна й загинути ні за цапову душу. Бо все, що робив досі Євген,— і оті всі листівки з дулями мальованими, й наквацьовані дьогтем ворота, і потаємні розмови з братами та ще кількома надійними хлопцями, що годі сидіти склавши руки, треба боротися,-г все це здалося зараз таким дріб'язковим, таким несуттєвим, таким несерйозним, що його дж сором обпік... "Граємося у підпільника",— всміхнувся зневажливо, і дим од цигарки здазався як ніколи гірким та пекучим. "Живемо — тільки небо коптимо!.. Хоч би де лампу дістати!" — подумав він тоскно про радіоприймач, що лежав, німий, у батьковій клуні: найбільше гнітило Євгена те, що він нічого майже не знав про події на фронті. Балачкам німців та поліцаїв він ніскільки не вірив: уже тому не вірив, що вони — вороги, що аби й справді все сталося так, як вони просторікують, то йому, Євгенові, й жити не варто!.. Він якось сказав Грицькові, коли той спитав: "А що ти робитимеш, якщо німці наших подужають?", що коли б це сталося, то не жив би і дня — покінчив би з собою... І це було не красне слівце: Євген переконаний, що він так і зробить. Тому для нього допустити можливість, що завтра можуть перемогти німці, було рівноцінним смерті, і Євген не вірив усьому, що йшло од поліції та німців, і дратувався, коли хтось намагався йому переповісти,— не хотів навіть слухати. Якось Грицько, який найчастіше заходив до брата, приніс йому газету, що видавалася в Харкові нашою ж, українською мовою. Це була убога газетка, надрукована на жовтому папері (німці навіть паперу пожаліли для неї), сірим, аж вилинялим шрифтом,— Євген глянув на неї з такою відразою, наче брав бозна-яку каку.
— Прибери!.. Щоб я більше оцієї гидоти не бачив!
Хоч Євген і чув про новий літній наступ німців, і допускав навіть думку, що всі тривожні чутки мають якісь підстави, але те, що фашисти зайняли весь Кавказ і вийшли до Волги, вважав їхньою черговою брехнею.
— Та ви самі гляньте! — гарячкував він над картою, видертою з підручника.— Німці минулого року ось скільки пройшли... І це минулого, коли війна застала нас зненацька. А тепер що: удвоє більше за два місяці? Та німці здохнуть, а стільки не пройдуть! — жбурляв карту, а все обличчя його бралося червоними плямами.
— Радіо б нам! — зітхав котрийсь із хлопців.
Так, радіо, супився ще більше Євген. Півжиття оддав би за оту лампу прокляту! Безмовний приймач, схований у батьківській клуні, не давав йому спокою. Часто снилося: сидить, надівши навушники, крутить коліщатко, ловлячи потрібну хвилю. Просинався, так і не дізнавшись, чи упіймав: глухо, німо, хоч вий од відчаю. Радіо...
Доведеться-таки щось вирішувати, так далі не можна. Євген хитрував сам із собою: він давно уже вирішив, продумав усе,— після того, як поговорив із жінкою з Харкова.
Жінка прибилася до їхньої хати ще взимку, вірніше, не взимку, а на початку весни, хоч весняною погоду ніяк не можна було назвати: стояли такі люті морози, що дерева тріщали, а все птаство позашивалося в стріхи. Отакого морозяного ранку, коли людина, зайшовши до хати, так уся й огорнеться парою, і появилася вона у Тарасівці. Тягнула за собою санчата, не саморобні — фабричні, з полозками залізними, ще й пофарбовані, і люди одразу ж догадалися, що вона щось міняє: багато їх, таких, виштовхує голод із міста та й ганяє по селах в надії роздобути їстівне. Жінка ще не встигла наміняти багато, хоч і пройшла он який шлях,— на санчатах лежав приплесканий вузлик, кілька торбинок. Закушкана ж вона була так, що тільки очі світилися з-під великої, білої од паморозі хустки,— Євген, коли жінка зайшла до хати, спершу не міг і розібрати, молода вона чи стара.
А виявилася молодою. І дуже красивою. Такою красивою, що в Катерини одразу ж підібралися губи. Артистка. З театру.
— То ви й зараз там граєте? — поцікавився Євген.
— Якби грала, то сюди не прибилася б,— відповіла тихо жінка. Скинула рукавички і все хукала, хукала на одубілі пальці.
Євгенові вже й ніяково за своє запитання: одклав чобіт (Євген, щоб не сидіти у жінки на шиї, взявся шевцювати: дістав сякий-такий інструмент, кілька колодок, та й ну молоточком постукувати. І робота у нього пішла швидко на лад, тим більше що народ у Тарасівці не дуже вибагливий: аби лише трималося на нозі та не одпадала підошва... Тож Євген потроху-потроху та й приловчився до дратви й шила і кожного ранку сідав на маленького стільчика: заробляти на сніданок, як жартував, а воно жарти жартами, а якийсь шмат хліба завжди був у хаті)... Євген, зніяковівши од нетактовного свого запитання, одклав чобота, сказав Катрі збирати на стіл: гостя, гляди, ще й не снідала!
— Та я трохи поснідала,— збентежено відмовлялася жінка.
— Ви, може, снідали, а ми іще ні! — сказав весело Євген.— То за сніданком про все й потолкуємо.
Катря швиденько поставила І на стіл миски, зняла із плити чавунець, стала розливати суп, а Євген краяв хліб, що аж розсипався од висівок: з голодного німецького пайка. Видали минулої осені по кільканадцять іграмів на їдока: хочеш — їж, хочеш — дивися. Люди й крутилися, хто як міг. Той споживав нищечком старі, ще довоєнні приховки, той підробляв потроху, як ось Євген, а більшість збирала до глибоких снігів у полях колоски, тягнула до хати все, що тільки жувати можна було, і тепер жувала: хліб з остюками, половою, щоб було наїдніше та надовше борошенця хватало, просяники з просяного борошна, ще з врожаю колгоспного: не встигли зібрати до осінніх дощів,— попріле, гірке, як смертна кара, але й цьому раді були... Накраявши хліба, Євген запросив гостю до столу.
Жіночка і їла так, що задивитися можна було: що то значить — людина культурна, міська, та ще й артистка! Катря поглядала, поглядала на неї, та й на Євгена також, а тоді ложку й одклала. А Євген все розпитував, як там, у місті, що чувати.
Гостя розповідала обережно, з оглядкою: скаже слово й затнеться. Та Євген і за це не був до неї в претензії: звідки їй знати, хто вони такі.
