Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Він виводив перші літери, виводила й вона, і цвіла, і мугикала радісно, й штовхала брата в плече, коли в неї виходило. А потім, коли Федько кінчав із уроками, вона ховала свого зошита під піч, і ніхто в Тарасівці не догадувався навіть, що німа вміє писати і почерк у неї такий, як у брата. Окрім однієї людини, Грицька, шістнадцятилітнього При-ходьченка, молодшого брата Євгена, що пішов приймаком до Шульженків. З Грицьком вона дружила ще змалечку, коли удвох пасли гусей, потім за усталеною ієрархією піднялися до свинопасів, а згодом стали довіряти їм і корів,— од Грицька у неї не було таємниць, тим більше що він, один з небагатьох, розумів її німу мову і вмів розмовляти із нею на мигах. Тож до Грицька вона зараз і йшла, до хати Приходьків, вірніш, не до хати, а до клуні, куди Грицько щовесни, як тільки теплішало, перебирався спати з ще меншим братом Іваськом,— було їх у Приходьків стільки, що навіть батьки з ліку збивалися.
Німа завернула на садибу Приходьків: тут уже не було стежки, та дівчині вона, власне, й не була потрібна. Рушила навпростець, підминаючи голими п'ятами молоденьку картоплю,— Приходьки, скільки жили, одну картоплю й садовили,— ні помідори, ні огірки, ні кріп чи петрушку — тільки картоплю. Все інше вважалося забаганками панськими, дарма тільки землю переводити, от картопля — це діло: як кущ, так і піввідра, картопля — це харч: їж донесхочу! Та ще й до того ж не обкладається жодним податком... Тож Приходьки збирали щоосені цілу гору картоплі, і вистачало її аж до нового врожаю: і вареної, і жареної, і товченої. І млинці з картоплею, й вареники, і супи з картоплею, й борщі таки з нею ж, із чистою, з жодним м'ясом не змішаною, жодним салом не засмаженою, бо нащо її м'ясом-салом псувати, м'ясо-сало тільки картопляний дух забиває... Отож німа й підминала картопляне бадиллч, аж поки дісталася до хати, а вже звідти, попід стінами, пробралася в двір та подалася до клуні.
Величезні, щільно причинені двері одчинялися з челиким трудом, бо Приходько Іван все збирався змастити петлі та й забував, а синам було і подавно байдуже; Приходьки на безсоння ніколи не скаржилися, хай вищать, як скажені,— жоден із них і не поворухнеться, тож німа, поборовшись із дверима, трохи їх одхилила та й ступила до клуні.
Тут пахло половою, сіном і мишами — невигубним духом, що ним завжди пахнуть клуні. Було дуже темно, але німа уже знала, де спали хлопці, і пішла прямо в той куток.
Намацала Грицькову ногу (нога була більша од Івасевої на добрий вершок), потягнула щосили. Нога спробувала відбрикуватися, її власник, очевидно, ще не проснувся, він щосили чіплявся за сон, але німа цупила й цупила, аж поки стягнула його геть із сіна. Аж тоді, як проїхався пузом по твердій, наче камінь, долівці, Грицько врешті прокинувся. Посмикав ногою, пробуючи її вивільнити, спитав невдоволено:
— Хто це?
Німа замугикала, що то вона.
Грицько ні здивувався, ані обурився на такі пізні відвідини. Він просто сів і став люто чухмаритися. Німа уже знала оцю звичку Приходьченків: чухмаритися люто зі сну, тому й не квапила товариша, а терпляче чекала, поки він одведе душу. Грицько ж, покінчивши воювати з чуприною, звівся й пішов з клуні, бо там, у абсолютній майже темряві, годі було порозумітися з німою. А надворі таки видніше.
"Чого прийшла?" — запитав він на мигах.
Дівчина розіграла цілу пантоміму. Показала, як вони з матір'ю спали, як постукали до них у вікно, як зайшов отой німець страшний, із пістолетом при боці ("у." у..." — показувала німа, де саме висів той пістолет), як потім допитував матір, хто написав оті дві листівки,— все, що побачила вона й про що здогадалася, було в отій пантомімі. Грицько пильно вдивлявся в її миготливі пальці, в рухливе, все в гримасах, обличчя і перепитував часто, вдаючись до жестів, зрозумілим тільки їм двом.
Німа ота розповідь тривала досить довго. Потім Валя розтулила рота й подивилася запитально на Грицька: "Що далі' робити?" —
20*
611
Грицько поліз п'ятірнею в чуприну: обличчя його було похмуре та заклопотане.
Дівчина нетерпляче ткнула його долонею в груди.
"Зачекай! — одмахнувся од неї Грицько.— Дай подумати!"
"Треба сходити до Женьки",— сказав згодом на мигах.
В німої, яка напружено вдивлялася в хлопця, радісно спалахнули очі. Закивала, замукала, вхопила його за руку, нетерпляче потягнула од клуні. "Зачекай! — вивільнився сердито Грицько.— Дай хоч сорочку одіну!" — був у самій лише майці.
Рушили, знову спершу городом, а тоді вже й стежиною, і дівчина, яка швидко йшла попереду, не зупинялася тепер жодного разу, вдивляючись у темряву: тепер вона була не сама, а з Грицьком і тому нічого не боялася.
До Шульженків, що жили аж на тому куткові, добиралися добрі півгодини. Велика, крита соломою хата і вночі світила білими стінами, бо ніхто у селі так часто не чепурив, не білив свою хату, як жінота шульженківська. І як не прали дощі, які вітри не жбурлялись чорноземом, хата завжди стояла, наче лялечка, мов на свято споряджена.
Хата була поділена на дві великі, через сіни, кімнати: в більшій, із піччю, жили батьки з дідом Оврамом, а в трохи меншій, з грубкою,— Катря й Євген. Сюди й постукалися Грицько із німою.
Відчинила їм Катря: вона завжди одчиняла, оберігаючи од лихих людей чоловіка. Упізнала німу й Грицька, не спитала нічого, мовчки впустила до хати.
— Хто там? — спитав із ліжка Євген: голос його був теплий і заспаний.
— Наречена, хто ж іще приб'ється опівночі! — сказала з досадою Катря: вона ревнувала німу до Євгена, хоч і розуміла, що це смішно, а от нічого не могла із собою вдіяти. Аби ж ота пришелепа хоч по-іншому дивилася на її чоловіка! А то так очима і їсть.— Заждіть, зараз позавішую вікна та дістану вогонь! — уже зовсім сердито сказала вона, бо Євген завовтузився на ліжку, збираючись встати.
Поки Катря завішувала вікна та возилася з лампою, Євген похапцем одягнувся. Сидів на ліжку, звісивши цілу ногу додолу, а друга холоша підібрана, дивився на брата й німу: в усе ще заспаних очах ворушилася тривога.
— Бач, аж світиться! — не витримала Катря, бо як тільки розгорілася лампа, німа так і потягнулася до Євгена: вона вже, здається, нікого, окрім Євгена, и не бачила.
— Катю! — з м'яким докорім застеріг дружину Євген і повернувся одразу ж до брата: він не хотів затівати суперечку з дружиною.— Що сталося?
— Он,— кивнув Грицько в бік дівчини.— До них он приходили.
— Хто? — аж нахилився Євген.
— Та отой же, Гайдук.. З Оішком-поліцаєм... Допитувалися, хто написав листівки... Федьків зошит показували...
— А ще що питали? — зовсім уже стривожився Євген.
— Чи не вміє писати й Валька.
— А вона?
— Що не вміє.
— Повірили?
— Та, мабуть, що повірили,— стенув плечима Грицько.— Не взяли ж...
— От, казала ж я вам! — раптом схлипнула Катря: вона досі прислухалася мовчки, напружено, аж руки на грудях зціпивши, про що говорять брати.— Казала ж не гратися з вогнем!..
— Катю!
— Що — "Катю"?.. Постріляють, та й буде вам "Катю"!
— Так уже й постріляють...— буркнув Грицько, а дівчина швидко перевела погляд із обох братів на Катерину. Грицькова репліка, а особливо погляд німої мов обпекли Катерину: схопилася з лавки, поповніле обличчя її, позначене пологовими плямами, стало зле й некрасиве:
— А ти що, дня діждатися не міг?! — напустилася на Грицька.— Привів серед ночі! — Вона уже з ненавистю глянула на німу— Совість би мали!
— Катю! — в голосі Євгена забринів метал.
Але вона вже, мабуть, окрім себе, нікого не чула: з великих сердитих очей рясно котилися сльози.
— Доходитесь, поки прийдуть і всіх повбивають!
— Та ми зараз підемо...— Зніяковілий, знічений, Грицько вже задкував до порога, смикав за руку німу— Ми йдемо...
— Зачекай, і я з вами! — Зблідлий Євген тремтячими руками намацував милиці, а босою ногою човгав по підлозі, шукаючи черевика.
— Ідіть, ідіть — пошукайте ще смерті надворі! — вигукнула Катря. І коли вони вийшли, впала головою на стіл. Душила в собі крик, що так і рвався назовні...
— Сказилася дівка!
Євген поліз до кишені по тютюн, та й схаменувся одразу: надворі ж, не в хаті, не вистачало ще, щоб їх помітили з вулиці! І від того, що не можна було закурити, його взяла ще більша досада.
— Кричить... А чого?
— Боїться, мабуть,— озвався Грицько.— А ми більше до тебе не прийдемо.— В голосі його аж затремтіла образа.
— Ну й дурень! — спалахнув Євген.— Ти до кого ходиш: до мене чи до неї?... А вона покричить, покричить та й замовкне. Не бачиш, що з нею?.. А твоя мати не труситься над тобою?
— То ж мати.
— А це жінка... От женишся — узнаєш, почім ківш лиха! — Євген порипів милицями, мовив примирливо: — Ну, гаразд... Приходь завтра вдень, поговоримо. Бо й насправді отут серед ночі... А її проведи,— кивнув у бік німої.— Та скажи, щоб ночами не бігала: ще на кулю нарветься.
— Скажу,— буркнув Грицько: він був невдоволений братом. Здавалося, що і Євген уже боїться, страхується. Так навіщо ж було тоді затівати?
— Та приглядайтесь пильніше, щоб на яку біду не наскочили,— сказав їм уже в спини Євген. Він довго стояв на порозі: до хати вертатися не хотілося. Знав: не минути сварки з дружиною. Євген же сваритися терпіти не міг, нелюбов оця була у нього в крові, од тата, який, як тільки мати розсердиться, так і намагався швидше щезнути з її очей. "Будуть тепер сльози до ранку",— подумав похмуро, бо Катерина, понісши, ставала все дратівливішою — вибухнути безпричинним плачем для неї нічого не варто. А тут іще оці північні відвідини. Його й самого огортала тривога, хоч він себе й переконував, що нічого не буде... що все обійдеться... що Гайдук, обпікшись на Гусаках, плюне на всі оті зошити... А десь у підсвідомості ворушилася думка: "Ба ні, не плюне!" І як Євген її не проганяв, вона не щезала.
Все більше хотілося курити. Євген полапав себе по кишені, мнучи кисет з тютюном, та врешті й не витримав: повернувся до хати. "Разок затягнуся і знову — надвір,— думав похмуро.— До ранку стоятиму!"
Катерина все ще була при столі, хоч уже й не плакала: сиділа, ввіткнувшись обличчям у лікоть. Довга коса розпустилася, звисала їй набік, і від усієї застиглої постаті віяло такою розпукою, що в Євгена одразу ж защеміло на серці. А водночас він ще продовжував злитись на неї за оті сльози і крик, тому й не озвався і словом: порипуючи милицями, підійшов до столу, став лаштувати цигарку.
