Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

Треба йому цього? Потребує його підприємство такої реклами?

"А що б на моєму місці зробили лодзинські чи іваново-вознесенські робітники? — подумала Сташка. — Як Бронко діяв би у подібному випадку?"

Що б вони вдіяли, Сташка не могла вгадати, а що Бронко зробив би, то вона знала добре: зорганізував би комітет і примусив би Гольдштрома залишити Марисю на роботі. Адже це суща брехня, що Марися хвора! Яка вона хвора, коли, поївши вчора й сьогодні вранці, вона відразу відчула в собі сили за двох.

Сташка подивилась на Марисю, Марися подивилась на Сташку. Сташка повела оком по обличчях робітниць і, впевнившись у тому, що дівчата напоготові, опинилась ногами на стільці, на якому щойно сиділа.

— Товаришки!.. — вигукнула новим для себе самої, трохи хриплим голосом.

В Ізика, який щойно об'явив, що пан Гольдштром якраз вчора замовив нові машини, отже, скоро доведеться звільнити з роботи не тільки одну Марисю, а й ще декого, і при тому дотепно, як йому здавалося, пожартував, що, мовляв, машина не буде піднімати бунту, відразу від самого слова "товаришки" змінився вираз обличчя. Очі перестали роблено жмуритись, губи по-блазенськи усміхатись, а оголене від цього маскування обличчя виявило неприховане занепокоєння.

І справді, непорозуміння з робітницею, якому він досі не надавав жодного значення, набирає, ну, набирає неприємного політичного забарвлення. "Товаришки!" Звідки тут "товаришки"? Що за "товаришки" на фабриці Гольдштрома? Якщо об'явились тут "товаришки", то за їх спинами мусять стояти "товариші", а фабрика Гольдштрома тим і була морально міцна, що, за винятком наладчика машин і слюсаря в одній особі, старий свідомо не приймав на роботу жодного чоловіка. Жодного чоловіка, саме з остраху, щоб не затесався поміж ними який-небудь "товариш" і не заразив фабрики. Звідки тут раптом це паскудне слово?

Кинувши горде сміливе слово "товаришки", Сташка запнулась. Миттю в голові стало порожньо, начеб хто повимітав звідтіля всі до найдрібнішого слова. Думки ще сяк-так плентались у голові, але слово, оте потрібне, оте єдине певне слово, яким треба б їй рушити вперед свій виступ, вислизнуло з пам'яті. Ось-ось мала його на язиці, і знову пірнуло у темну прірву, що утворилась в її пам'яті. І щойно, коли зиркнула на Гольдштромового посіпаку і спостерегла, як той, скориставшись з її замішання, очуняв і знову почав по-блазенськи мружити очі і кривити рот, Стаха перескочила ту прірву.

— Товаришки! — повторила ще раз Стаха не зовсім впевненим, але вже куди спокійнішим голосом. — Що тут таке? Нас тими якимись машинами знову лякають, як тих горобців опудалом? Страхи — не ляхи, дівчата. Хто ми — діти, чи що? Добрих десять років ми чуємо одне й те саме, що прийдуть машини і викурять нас до чортової мами. Доки ж це буде? Гей, товаришки! Хіба не було так, що обірвуть тобі ні за що ні про що півдня, а ти мовчи, бо зараз тобі машини пригадають. Вліплять тобі штраф ні за цапову душу — стули писок, бо зараз тицьнуть тобі під ніс механічні верстати. Агі, доки це буде? Я хочу сказати, дівчата, не даваймося! Не біймося лише! А ще хочу вам сказати, що Гольдштром ніяких машин не замовляв і не замовить. Ні, ні, не привезе, Пйотркова, бо є криза. Криза не тільки в нашому зафайданому Нашому, але у всій Польщі. Машини тепер спродують, а не скуповують. Скажіть, Ізю, хай Гольдштром розказує ці баєчки своїй бабці, а не нам. Це я кажу, товаришки, за себе, і за Марисю, і за вас, Пйотркова, і за всіх нас. І тому ми вимагаємо, щоб Марисю залишили на роботі, бо в неї хворий чоловік і двоє дітей. Ми признаємо, що вона слабосила, слабосила тому, що виснажена, але ми їй допоможемо. Хто чим може. І тому ми таки наполягаємо, щоб Марися працювала тут і далі.

— Я ще хочу від себе словечко, — відізвалась стара Пйотркова, згорблена жінка з запалим беззубим ротом. — Я терплю, як всі знаєте, на геморой. Сім років старий обіцяє купити гумову подушку, — а хто її бачив? А де сам господар? Я хочу йому самому пригадати, що він мені сім років тому обіцяв… Де він задівся?

— Ізик, Ізик, — лунають голоси з усіх кутів, — іди приведи господаря! Давай сюди господаря!

Вигуки сиплються, наче град, і Ізик, втягнувши шию у плечі, наче справді під ударами граду, іде по Гольдштрома.

Сталася небувала, нечувана в цьому приміщенні річ: не робітниці пішли до принципала, а посіпаці наказали привести його до них!

Марися, яка до цього часу була біля дверей, стає на своє давнє місце за верстатом. Вона майже певна, що ніяка сила не витрутить її звідтіля. Стара Пйотркова добралась до самого порога. Вона має непереборне бажання першою привітати пана принципала. Вона пригадає йому тепер свої геморої. Аж тепер вона пригадає йому їх! В старої така поза, ніби вона збирається не тільки пригадати, але наочно показати набуту на його фабриці хворобу.

Гольдштром не поспішає. Сташка починає вже хвилюватись: а що, як він взагалі не з'явиться? Візьме і не прийде на вимогу робітниць, і хто йому що зробить? У Пйотркової, яка спочатку була прибрала таку войовничу позу, заболіли ноги, і вона сіла.

Марися за своїм верстатом теж не знає, чи братись їй за роботу, чи іти звідсіля. Надто вже довго змушує старий чекати на себе.

Гольдштром тим часом має свої причини, з яких він не квапиться йти на фабрику. Він насамперед має чималий життєвий досвід для того, щоб не розуміти, що на гарячій страві можна легко спекти собі язик. Як людина, яка понад все цінить спокій (ах, те хворе серце, те бідне хворе серце, звідкіль воно взялося на його голову?!), він вирішив загасити конфлікт у самому так би мовити зародку. Крім того, знаючи за своїм помічником здатність все гіперболізувати, Гольдштром певний, що він і тут здорово перебільшив. Що за бунт, що значить бунт на його фабриці. Звідки міг узятись у нього той комуністичний дух? Ось він входить у фабрику — і ніякого бунту не бачить. Всі робітниці, стоячи, поштиво чекають його прибуття. Одна Кукурбівна не мала нічого кращого, як видертись з ногами на стілець.

— Фе, вилізла з брудними ногами, як корова, а потім сядеш на те спідницею! Фе! Злізь, Кукурбівна… — діткнувся він злегка її своєю нерозлучною паличкою з срібною голівкою.

Але Стаха продовжувала стояти. Гольдштром відчув, як підряд два рази кольнуло в серці. Мельком зиркнув на своє відображення в шибі вікна. Вей мір, вей мір[194] навіть у шибі видно, який він блідий.

Завченим рухом принципал гладить свою пишну чорну лиснючу бороду, яка так прикрашає його бліде, з правильними семітськими рисами обличчя.

Гольдштром роздумує. Його рука то автоматично нап'ялює на ніс золоте пенсне, то знімає, і тоді воно теліпається на золотім ланцюжку, прив’язанім до чорної оксамитової жилетки, наче дармовис[195].

Ідучи на фабрику, він у душі висміював дурну натуру Ізя все перебільшувати, але, побачивши Кукурбівну з ногами на стільці, усумнився, чи дійсно Ізик тут перебільшив. Його увагу займає не стільки бунт, з яким він уже впорався (лише ті ідіотки ще цього не знають), як те, яким чином дісталися на його фабрику бацили комунізму.

Незрозуміло…

По великих фабричних центрах трапляються заколоти, — але в нього? В нього, де працюють виключно жінки, де кожна тремтить за своє місце за верстатом більше, ніж за свою жіночу честь! Бунт?! Та це ж анекдот! Їй-богу, анекдот чистої води!

А все ж таки бацили пролізли сюди, бо інакше і цього анекдотичного заколоту не було б. А все ж таки… — не перестає в роздумі гладити бороду Гольдштром, — а все ж таки…

— Чого стоїте? Чому не за верстатами? Що за непорядок? — Він не кричить, а питає тільки дещо підвищеним голосом. Іншим разом він обійшовся б з ними інакше, але тепер — ша! І, зважаючи на неугавний колючий біль у серці і взагалі, зважаючи на загальну ситуацію: ша.

Сташка зіскочила з стільця. Подумала, що могла б видатись смішною і тим тільки пошкодити справі.

— Я питаю, що за непорядок?

Водночас кілька голосів, серед яких вибивався шепелявий голос старої Пйотркової, стали йому говорити одне і те саме, лише в різних інтонаціях, з різною силою темпераменту: хай Марися залишиться на роботі, бо вона не хвора. Це брехня, начеб вона хворіла. Це раз. По-друге, хай Ізик не наважується вирахувати їм вчорашній день. По-третє, Пйотркова мусить нарешті отримати свою гумову подушку. По-четверте, щоб не накладали штрафи за обірвані нитки, а наладили нарешті верстати. І щоб Ізик безсовісно не дописував їм нібито взяте ними в аванс і ще щоб…

— Ша-ша, — заспокоює їх Гольдштром характерним рухом руки, ніби щось відсуває нею від себе. — Ша, сказав я, ша! Як же я в такому гаморі можу говорити? Ша! Завтра прийдете до мене в контору, лише не всім гамузом, а дві з вас, "делегація", — іронізував він, — і тоді скажете про те, що вам ідеться.

Тоді Сташка скочила, ніби злетіла, на стілець і звідтіль голосно, на всю фабрику, почала, задихаючись, ковтаючи слова:

— А ми… ми не будемо, не хочемо до завтра чекати! Чекати до завтра! Я зараз скажу, скажу, чого ми хочемо. Не перешкоджайте мені, Пйотркова, я скажу і за вас, і за себе, і за Марисю, і за всіх, за всіх скажу. Скажу! Ви всі мовчіть, я одна буду говорити. І ви, Пйотркова, мовчіть.

Вона знов зіскочила з стільця і, пропхавшись перед самий ніс Гольдштрома, почала йому викладати (загинаючи за кожним пунктом палець правої руки) їхні вимоги одну за одною.

Гольдштром слухав Сташку, хитав головою, раз по раз нап'ялював і знімав пенсне, знову хитав головою і знову слухав, а коли нарешті Сташка скінчила, він усміхнувся в бороду і наче нечемним, але все ж таки любимим дітям покивав робітницям пальцем:

— Вай, вай, що мені з вами робити? Ви таки мене засмутили. Я думав, що ви дорослі дівчата, а ви чисто діти! А стара пані Пйотркова теж має розуму не більше від вас. Вай, вай, що то буде, коли вас так легко піддурити? Що ви затіяли? Бунт? А якби я таки був свиня і позвав сюди поліцію? Ну, чого Кукурба там шепчеться? Я знаю, що поліція за таке не зняла б вам голів і не посадила б зразу під ключ, але ви були б вже всі, ну, як то називається, всі до одної були б вже нотовані[196] у поліції. Не треба говорити, що кавалери думають про дівчат, нотованих у поліції…

— Но-но, там! — відізвався хтось з середини натовпу.