Діти капітана Гранта - Жуль Верн
Справді, 1773 року великий мореплавець знову відвідав затоку Гоукса.
За своєї третьої подорожі Кук ще раз завітав на цей острів, який полюбляв і де хотів завершити свої гідрографічні праці. Назавжди він покинув Нову Зеландію 25 лютого 1777 року.
В 1791 році Ванкувер пробув двадцять днів у бухті Смутку, але без будь-якої користі для природознавчих і географічних наук. 1793 року д’Антркасто на протязі двадцяти п’яти миль дослідив узбережжя в північній частині острова Іка-на-Мауї. Капітани торговельного флоту Гоузен і Дальрімп, згодом Баден, Річардсон і Муді відвідали ці береги дуже ненадовго. Доктор Севідж зупинився тут на п’ять тижнів і зібрав цікаві матеріали про звичаї новозеландців.
В 1805 році розумний тубілець Дуа-Тара, небіж ватажка племені Рангі-Гу, подався відціль на судні «Арго», яке стояло тоді в бухті Островів під командою капітана Бадена.
Пригоди цього Дуа-Тара, може, стануть колись за сюжет епопеї якогось новозеландського Гомера. Доволі усякого лиха, несправедливості й жорстокості судилось зазнати цьому юнакові. Підступництво, ув’язнення, стусани й поранення - ось що дістав бідолашний дикун за своє щире служіння. Можна собі уявити, яку думку склав він собі про людей, котрі хизувалися своєю культурою! Його завезли до Лондона. Там, на тому ж судні, з нього зробили матроса найнижчого рангу й посміховисько для всієї команди. Він сконав би від цих знущань, коли б не шановний Марсден. Місіонер зацікавився молодим дикуном, в якому спостеріг здоровий глузд, відважну вдачу, надзвичайну лагідність, ніжність і привітність. Він домігся, щоб юнакові, котрим він опікувався, дали для рідної його країни кілька мішків збіжжя й сільськогосподарське знаряддя. Але й цей лежаний непотріб у бідолахи вкрали. Злигодні й страждання переслідували Дуа-Тара, і тільки 1814 року він спромігся нарешті повернутися на землю своїх пращурів. Та саме тоді, коли, засвоївши науку зрадливої долі, він тільки-но заходився перетворювати цю дику Зеландію, невблаганна смерть спостигла його на двадцять восьмому році життя. Безперечно, ця незамінна втрата на довгі роки затримала поступ цивілізації в країні. Ніщо-бо не заступить розумної й щирої людини, яка поєднує в своєму серці любов до добра з любов’ю до рідного краю!
До 1816 року про Нову Зеландію ніхто не згадував. Аж у цьому році Томпсон, 1817 - Ніколз, а 1819 - Марсден побували в різних місцях новозеландських островів; 1820 року Річард Крюйз, капітан вісімдесят четвертого піхотного полку, прожив там десять місяців і збагатив науку серйозними дослідженнями про звичаї тубільців.
1824 року Дюперей, капітан корабля «Кокіль», простояв у бухті Островів п’ятнадцять днів і не міг нахвалитися приязню тубільців.
Після нього, 1827 року, англійське китоловне судно «Меркурій» змушене було боронитися від нападу новозеландців, а капітана Діллона того ж таки року двічі приймали там дуже гостинно.
В березні 1827 року командир судна «Астролябія», славетний Дюмон-Дюрвіль, кілька день перебув серед новозеландців беззбройний, не зазнавши жодної шкоди. Він обмінювався з тубільцями подарунками, слухав їхніх пісень і навчав своїх, спав у їхніх хижках і вільно провадив свої цікаві топографічні роботи, яким треба завдячувати появою досконалих мап, таких потрібних морському флотові.
Проте наступного року англійський бриг «Гоус» під командою Джона Джемса, проминувши бухту Островів, попрямував до Східного мису, де ледь не загинув через підступного ватажка Енараро. Багатьох Джемсових супутників спіткала тут жахлива смерть.
З цих суперечливих свідчень про лагідність та про варварство новозеландців можна дійти висновку: їхня жорстокість найчастіше була відповіддю на репресії європейців. Дружнє чи вороже ставлення тубільців залежало від доброї чи злої вдачі капітанів. Безперечно, з боку тубільців траплялись і нічим не спровоковані напади, але здебільше вони мстилися європейцям; на жаль, іноді зазнавали помсти цілком безневинні.
Після Дюрвіля етнографію Нової Зеландії збагатив сміливий дослідник, котрий разів з двадцять об’їхав навколо світу, мандрівець і бурлака від науки - англійський учений Ерл. Він відвідав незнані місця обох островів і не мав нагоди скаржитись на тубільців, але не раз був свідком людожерства. Новозеландці по-звірячому пожирали одні одних.
Ці самі сцени бачив і капітан Лаплас, коли 1831 року стояв у бухті Островів. Тепер сутички між племенами стали багато небезпечнішими, бо дикуни напрочуд швидко опанували науку вогнепальної зброї. Таким чином колись квітучі й густо заселені місцевості Іка-на-Мауї перетворилися на справжні пустелі. Зникли цілі племена, як зникають отари овець, що їх вирізали й поїли.
Місіонери марно намагалися приборкати ці кровожерні інстинкти. Починаючи з 1808 року Церковне товариство місіонерів надсилало своїх найспритніших агентів - таке ім’я їм найкраще пасує - в головні селища північних островів. Але варварство новозеландців змусило їх утриматися від організації там своїх місій. Лишень 1814 року Марсден, котрий опікувався Дуа-Тара, Голл і Кінг висіли в бухті Островів і придбали у тубільних ватажків ділянку землі на двісті акрів за дванадцять залізних сокир. Тут засновано місцевий центр англіканської місії Церковного товариства.
Початок був важкий. Та зрештою тубільці стали поважати місіонерів. Вони приймали їхні піклування, їхнє вчення. Жорстокість дикунів подекуди пом’якшала. В цих кровожерних серцях іноді прокидалось почуття вдячності. Трапилось навіть у 1821 році, що новозеландці захищали своїх місіонерів проти брутальних матросів, які глузували з них і грубо їм погрожували.
Отже місії потроху розцвіли, всупереч тому, що в країні було повно каторжників - утікачів з порту Джексона, які деморалізували населення. 1831 року «Газета євангелічних місій» відзначила заснування двох таких установ, одної в Кіді-Кіді, на березі протоки, яка впадала в море поблизу бухти Островів, другої в Паї-Гія, на річці Кава-Кава. Обернені в християнську віру тубільці побудували дороги під керівництвом місіонерів, прокладали шляхи крізь первісні ліси, перекинули містки через бурхливі потоки.
Але між племенами весь час точилися криваві суперечки. Новозеландці не були схожі на сумирних австралійців, котрі відступали перед навалою європейців; вони опиралися, боронилися, вони ненавиділи загарбників, і непогамовна лють змушувала їх нині кидатися на запеклих ворогів - англійських емігрантів. Майбутнє цих двох великих островів доля визначить у найближчий час: або негайне приєднання до цивілізації, або варварство довіку, і це вирішить зброя.
Отож Паганель гарячково воскрешав у своїй пам’яті історію Нової Зеландії. Але ніщо в цій історії не дозволяло назвати континентом країну, яка складалася з двох островів, і коли певні слова в документах
