Діти капітана Гранта - Жуль Верн
Над Паганелевим проектом варто було поміркувати. До того ж цього разу географ не вдавався, як звичайно, до численних доказів, а обмежився самим повідомленням, додавши, що переїзд триватиме не більше п’яти-шести днів. Справді, відстань між Австралією і Новою Зеландією сягала щонайбільше тисячі миль.
Дивний збіг обставин: Окленд лежав саме на тій тридцять сьомій паралелі, вздовж якої від самого Арауканського узбережжя йшли наші шукачі. Звісно, Паганель міг би, не викликаючи докорів в особистій зацікавленості, навести цей доказ на користь своєї пропозиції, бо то була б цілком природна нагода відвідати береги Нової Зеландії.
Однак Паганель промовчав. Післях того, як його двічі спіткало розчарування, він, очевидно, не наважувався пропонувати третє тлумачення документа. Та, зрештою, що він міг сказати нового? Адже там написано: капітан Грант знайшов притулок на суходолі, а не на острові. А Нова Зеландія - то ж лише острів, отже нема про що й розводитися. З цієї причини чи з іншої, але Паганель і словом не прохопився про те, що переїзд до Окленда може мати хоч найменший зв’язок з розшуками. Він тільки зауважив - між Оклендом і Великобританією існує постійний зв’язок і ним легко скористатися.
Джон Манглс підтримав Паганеля. Він радив саме так і зробити, бо ж неможливо чекати в Туфолдській затоці на судно, що хтозна-коли сюди завітає. Але перш ніж вирішити питання остаточно, він вважав за потрібне відвідати бриг, про який казав географ. Гленарван, майор, Паганель, Роберт та Джон Манглс сіли в човен і по кількох змахах весел підпливли до судна, котре стояло на якорі за два кабельтових од набережної.
Це був бриг каботажного плавання місткістю на двісті п’ятдесят тонн. Він звався «Макарі» і робив рейси між різними австралійськими портами та Новою Зеландією. Капітан або, скоріше, хазяїн брига повівся з відвідувачами досить брутально. Вони одразу побачили, що це людина невихована й мало в чому відрізняється од своїх матросів. М’ясисте червоне лице, грубезні руки, плескатий ніс, вибите око, забруднена тютюном спідня губа й звірячий вираз робили з Вілла Галлея вельми відворотну особу. Але вибору не було, та зрештою до нього можна було й не придивлятися.
- А чого вам тут треба, як вас там? - гукнув Вілл Галлей до чужинців, що зійшли на палубу його судна.
- Ви капітан? - спитав замість відповіді Джон Манглс.
- Я,- відказав Галлей.- Що далі?
- «Макарі» йде з вантажем до Окленда?
- Атож. Що далі?
- І він везе?..
- Все, що продають і купують. Що далі?
- Коли він вирушає?
- Завтра опівдні, з відпливом. Що далі?
- Не взяв би він пасажирів?
- Дивлячись яких, і до того ж, чи задовольнить їх матроська їжа.
- Вони матимуть свої харчі.
- Що далі?
- Далі?
- Авжеж. Скільки їх там?
- Дев’ятеро, серед них дві дами.
- В мене немає кают.
- Їх цілком влаштує рубка, котру їм віддадуть.
- Далі що?
- Згода? - спитав Джон Манглс, якого анітрохи не бентежили поводження капітана і його спосіб вести розмову.
- Подивимось,- буркнув хазяїн «Макарі».
Вілл Галлей покружляв туди-сюди палубою, тупаючи важкими на залізних цвяхах чоботями, і, зненацька круто повернувшись, став перед Джоном Манглсом.
- Скільки дасте? - спитав він.
- А скільки ви хочете? - в свою чергу спитав Джон Манглс.
- П’ятдесят фунтів.
Гленарван кивнув головою на знак згоди.
- Гаразд,- мовив Джон Манглс,- хай буде п’ятдесят фунтів.
- Але за самий переїзд,- додав Вілл Галлей.
- Добре, за самий переїзд.
- Їжа окремо.
- Так, окремо.
- Домовились. А далі? - Вілл простяг руку.
- Тобто?
- Завдаток.
- Ось половина плати, двадцять п’ять фунтів,- сказав Джон Манглс, відраховуючи гроші хазяїнові брига, які той запхав у кишеню, навіть не подякувавши.
- Завтра щоб були на судні. До полудня. Приїдете чи ні - однаково вирушаю.
- Приїдемо.
Відтак Гленарван, майор, Роберт, Паганель і Джон Манглс покинули судно, чий хазяїн не зволив навіть і пальцем доторкнутися до цератового капелюха, щільно насунутого на руду кошлату чуприну.
- Ото мугир! - вигукнув Джон Манглс.
- А мені він сподобався,- озвався Паганель.- Справжній морський вовк.
- Ведмідь, а не вовк,- зауважив майор.
- Я собі уявляю,- додав Джон Манглс,- що отакий-то ведмідь, напевно, торгував колись людьми.
- Хіба нам не однаково? - мовив Гленарван.- Важливо, що він капітан «Макарі», а «Макарі» йде до Нової Зеландії. За час переїзду від Туфолдської затоки до Окленда ми бачитимемо його зрідка, а після Окленда й поготів.
Леді Гелену й Мері Грант вельми потішила звістка про завтрашній від’їзд. Гленарван попередив жінок, що на «Макарі» вони не знайдуть тих вигод, до яких звикли на «Дункані». Та по стількох випробуваннях їх не могла засмутити така дрібниця. Містерові Олбінету доручили придбати харчі. Після втрати «Дункана» сердешний слізно тужив за нещасною своєю жінкою, котра зосталась на яхті й разом з усією командою стала, безперечно, жертвою лютих каторжників. Однак свої обов’язки стюарда Олбінет виконував сумлінно, як завжди, і «окрема їжа», що складалася з добірного харчу, ніколи не баченого на «Макарі», за кілька годин була заготовлена.
Тим часом майор одержав гроші в Мельбурнському об’єднаному банку за чеками Гленарвана, який не хотів залишатися без золота й без зброї; отож поповнили й запаси пороху та куль. Щодо Паганеля, то він придбав собі чудову мапу Нової Зеландії, видану в Едінбурзі Джонстоном.
Мюльреді почувався добре. Рана, що мало не коштувала матросові життя, вже майже не боліла. Морська подорож повинна була його зцілити. Він сподівався - бризи Великого океану вилікують його остаточно.
Вільсонові доручили приготувати на борту «Макарі» помешкання для пасажирів. Щітка й мітла зробили своє діло: рубка геть змінилася. Вілл Галлей, знизавши плечима, полишив матроса діяти
