Діти капітана Гранта - Жуль Верн

Між тим зусиллями п’ятьох матросів, котрих спонукала ще й хазяїнова лайка, нарешті підняли вітрилля. «Макарі» вийшов у відкрите море й поплив лівим галсом під долішніми вітрилами, марселями, брамселями, бізанню й кліверами. Згодом підняли ще ліселі й стаксель. Та незважаючи на таке міцне вітрильне оснащення, бриг ледве посувався вперед. Завелика носова частина, широке днище, важка корма уповільнювали його ходу й робили з нього достеменний взірець тих суден, що їх моряки називають зневажливо «корито».

Довелось набратися терпцю. Єдиною розрадою було те, що, як би кепсько не плив «Макарі», усе ж за п’ять, найбільше шість днів він доконче мав пришвартуватися в Оклендському рейді.

Надвечір, о сьомій годині, зникли з очей австралійські береги й вогні Іденського порту. Бурхливе море затруднювало рух брига, він важко пірнав у провалля між хвилями. Пасажирів гойдало й так сильно струшувало, що сидіти в рубці ставало несила. Однак вони не могли вийти й на палубу - дощ лив як із відра.

Кожний поринув у свої думки. Говорили мало. Лише Гелена й Мері Грант перемовлялися зрідка. Гленарванові не сиділося на місці, й він походжав з кутка в куток. Майор сидів як закляклий. Джон Манглс і Роберт вряди-годи виходили на палубу глянути на море. Паганель бурмотів у своєму кутку безладні незрозумілі слова.

Про що думав шановний учений? Про Нову Зеландію, куди вела його доля. Він перебігав думкою всю її історію, і перед його очима повстало лихе минуле цієї країни.

Чи не траплялось, бува, в її історії такого випадку або пригоди, що дозволила б відкривачам новозеландських островів узяти їх за суходіл? Чи міг би сучасний географ або мореплавець надати їм такої назви? Як бачимо, Паганель безперестанку відшукував нове тлумачення документа. Він був немов одержимий, його заполонила невідчепна думка. Після Патагонії й Австралії його уява, збуджена єдиним словом, гарячково метнулася до Нової Зеландії. Але одне маленьке «щось» зупиняло його на цьому шляху.

- Контин... контин...- повторював він,- це може означати тільки континент.

І він почав пригадувати тих мореплавців, що досліджували ці два великих острови південних морів.

13 грудня 1642 року голландець Тасман, по тому як одкрив Ван-Діменову Землю, наблизився до невідомих берегів Нової Зеландії. Кілька днів він плив понад узбережжям, і 17 грудня його кораблі увійшли до просторої бухти, котра переходила в вузьку затоку, затиснуту між двома островами.

Північний острів звався Іка-на-Мауї, що означало по-зеландському «риба мауві». Південний острів мав назву Таваї-Пуна-Му, тобто, «кит, що виробляє зелений нефрит». 84 Абель Тасман відрядив до берега човни, які повернулись у супроводі двох пірог, повних галасливих тубільців. Дикуни були середні на зріст, кощаві, шкіру мали брунатну або жовту, голос пронизливий, волосся чорне, зав’язане на тімені за японською модою й прикрашене великим білим пером.

Ця перша зустріч європейців з тубільцями нібито провіщала тривалі дружні стосунки. Але назавтра, коли човен з Тасмановими матросами розшукував вигіднішу, ближчу до берега стоянку, на них нагло напали численні тубільці, що наздогнали їх у сімох пірогах. Човен перехнябився набік і набрав води. Грубо затесаний спис влучив у шию боцманові. Він упав у море. З шістьох матросів четверо було вбито; двоє врятувались, плавом діставшись разом з пораненим боцманом до корабля.

Після цієї трагічної події Тасман негайно знявся з якоря, помстившись тубільцям лише кількома мушкетними пострілами, котрі, напевно, не завдали їм жодної шкоди. Він покинув цю бухту, затаврувавши її ім’ям бухти Вбивств, поплив уздовж західного побережжя й 5 січня пристав до крайнього виступу острова на півночі. Але тут, через бурхливий прибій і очевидну ворожість тубільців, він не спромігся навіть запастися водою і остаточно залишив ці непривітні місця, надавши їм, на честь голландських Генеральних штатів, назви «Землі Штатів».

Голландський мореплавець гадав, ніби ця земля межує з островами того ж імені, які лежать на схід од Вогняної Землі, на самому півдні Америки. Він був певний, що відкрив «Великий південний суходіл».

«Мореплавець, сімнадцятого століття,- міркував собі Паганель,- міг узяти острови за континент, але цього не могло статися з моряком дев’ятнадцятого століття! Гаррі Грант не допустився такої помилки, ні! Тут є щось, чого я ніяк не збагну!»

Через століття про Тасманове відкриття остаточно забули, і Нова Зеландія начебто зовсім і не існувала, коли французький мореплавець Сюрвіль натрапив на неї під 35°37΄ широти. Спочатку йому не довелося скаржитися на тубільців. Якось його судно захопили дужі вітри, знялася буря. Хвилі викинули на берег бухти Притулку шлюпку, яка перевозила хворих з корабля Сюрвіля. Там тубільний ватажок на ймення Нагі-Нуї гостинно зустрів французів і запросив їх до господи. Все йшло гаразд, доки в Сюрвіля не вкрали човна. Сюрвіль марно вимагав, щоб його повернули, й, аби покарати тубільців за цю крадіжку, спалив дощенту їхнє селище. Ця жорстока й несправедлива помста спричинилася певною мірою до кривавих подій, котрі відбулися згодом у Новій Зеландії.

6 жовтня 1769 року до новозеландських берегів прибув на своєму кораблі «Завзяття» славнозвісний Кук. Він кинув якоря в бухті Тауе-Роа й намагався всіляко привернути до себе тубільців. Та коли хочеш виявити своє доброзичливе ставлення до людей, треба насамперед з ними спілкуватися. Кук не вагаючись взяв у полон-двох чи трьох тубільців, силоміць обдарував та, приголубивши їх, відрядив на берег. Невдовзі, спокушені їхніми оповіданнями, десятки тубільців з’явилися на судно й почали торгувати з європейцями. По кількох днях Кук попрямував до затоки Гоукса, яка широким півколом вдавалась у північне побережжя острова. Там він опинився серед таких зухвалих, крикливих і войовничих дикунів, що довелося пальнути з гармати картеччю, аби їх приборкати.

20 жовтня корабель «Завзяття» став на якіру бухті Токо-Малу, де жило нечисленне, чоловік на двісті, мирне плем’я. Суднові ботаніки зробили тут багато корисних досліджень; тубільці перевозили їх на берег у своїх пірогах. Кук сам відвідав два селища, їх захищали палісади, бруствери і подвійні рови: це свідчило, що тубільці неабияк зналися на фортифікації. Найголовніше укріплення зведено на скелі, котра під час морського припливу перетворювалась на справжній острів; власне, вона була ще неприступніша, ніж острів, бо хвилі не тільки обступали її, але й ринули, ревучи, крізь природну арку заввишки шістдесят футів, на якій здіймалась ця недосяжна фортеця.