Сонячна машина - Винниченко Володимир

нього накладено вагу судді, арбітра, авторитету, ідола. Ідолопоклон-ними руками його винесено на шпиль, обвішано страшним довір'ям, обмотано обоженням. Рудольф Штор сказав. Рудольф Штор хоче. Рудольф Штор призначив. Рудольф Штор вирішив.

Рудольф Штор не може не знати, не вміти, не пам'ятати. Рудольф Штор не може помилятись, стомлюватись, сердитись, забувати.

У Рудольфа Штора липнуть од поту пасма волосся на чолі, у Рудольфа Штора дзвенить у вухах і синіють губи, Рудольф Штор на хвилину не може приплющити очей. Але Рудольф Штор цупко, твердо стоїть на ногах. І що більше синіють губи й дзвенить туман у вухах, то більш задоволений Рудольф Штор — тоді не чути іншого дзвону, тоскного похвального дзвону туги. Тоді треба тільки лягти до ліжка, заплющити очі — і лахматий, п'яний, добродушний сон бере голову в руки й закачує її в темну, м'яку, затишну порожнечу, де немає ні дзвону туги, від якого пусткою гудуть груди, ні хижого лютого рявкоту, від якого руки зводить сказом, ні болючої, закривавленої ніжності, від жихання якої слабнуть ноги й тіло схиляється навколішки.

Ідол? Ну, що ж—цс пуповина, без якої не родиться нове людство.

Ідолів розбивають, як тільки помітять, що вони з такої самої глини, як і всі? Ну, що ж — лучче бути розбитим ідолом, ніж цілим горщиком.

І Рудольф Штор засідає, вирішує, наказує, все вміє, все знає, — цупко стоїть на ногах і несе на плечах усю вагу пуповини. А людська комашня шамотиться, колотиться, вмощується на старих і нових місцях, розповзується, знову збивається в грудки Плутанина, безлад, туман, первісний хаос

Але перший удар творчої волі — і настане світло.

***

І от вечір. Хмарний, важко-важкий, задуманий. Жовтенькими підсліпуватими оченятками кліпають велетенські кам'яниці в темних тунелях вулиць. Глухо, сиротливо цокають поспішні кроки запізнілих перехожих. Хто цього вечора блукає вулицями? Хто не сидить і не жде, затримуючи судорожно посмішку хвилювання, страху, надії?

Вся Найвища Рада Вільної Спілки Творчої Праці в повному складі. Мертенс, підстрижений, обголений, банькатий, важно сидить у фотелі, спершись короткими руками на коліна й наставивши сідласте чоло, наче збирається битись лобами. Шпіндлер, оброслий, кудлатий, закинувши пуделячу голову аж за спинку фотеля, дивиться в стелю.

Паровоз, великий, невкладистий, як закурена скеля, акуратно ставить стовпчики на папері.

Професор Таль, професор Штайнбах, лисі, кучеряві, старі, молоді голови — всі нудьгують, ждуть. Нудно, скупо, хилит-ливо трусяться жовтим світлом свічки.

Доктор Рудольф дивиться на годинника, з трудним тягучим спокоєм ховає до кишені і надушує гудзика на столі біля себе. І вмент усі голови повертаються до люстри, впиваються в неї, замирають.

І стає чудо: із безшумним криком, з нечутним вибухом ліюстра роздирається сліпучим, чистим, білим, іскристим, стрілчастим світлом. Блищать лисини, зуби, очі. Вискакують наперед стіни, портрети, шафи, такі до цього моменту запхнуті в тьму. За люстрою роздираються вибухом напружені голови, схоплюються, рокочуть сміхом, криком, зворушеною радістю — народини світла.

Підбігають до вікон— у небо, в ніч, у понурі, важкі, сиві хмари переможно владно шугає біло-синє віяло, рівною, урочистою процесією горять унизу круглі шари; вишкірили зуби будинки, регочуться роззявленими ротами, з ротів вибухають криком радості, захвату, щастя. Темні канали блискають масними плямами асфальтів, крикливо, порожньо, за компанію непотрібгіі вивіски, старі плакати, смішні віджилі знаки минулого.

***

Безгучно радісно сміється всіма своїми старими зубами старенький графський будинок. І падають довгі, чисті, синювато-білі смуги від нього в старий зачарований чудом сад. І знову з нього видно давнє рідне сяйво над старим Берліном.

— Ну, що, мамо? Ну, що? Ну, що? Ні, ні, ти не хрестись, не похитуй головою, а кажи, що — не справились? Ні? Ні? І буде, буде, буде! Все будеї Хоч !би там усі принцеси на світі потріскали з досади. Можеш це сказати своїй Елізі. Ах, вибачте: її світлості принцесі Елізі. Ах, хай їм! Мамо! Тепер...

І раптом бурна, піниста, тріумфуюча голівка затихає, урочисто розгортає тремкими пальцями загорнений у папір пакуночок і визволяє з нього невеличку порцелянову вазочку, накриту гострою шапочкою.

Осяяне тихим зворушенням, великооке й старечо-смугляве обличчя, ще не всмоктавши в себе радісного усміху, нахиляється до вазочки.

— Що це, Трудо?

Одна рука врочисто, хистко тримає вазочку, друга здіймає шапочку. І в той самий мент із-під шапочки переливною стьожкою виривається червонява зеленість — знайома, благосна, рідна. Але для чого, що має значити це?

— Мамо! Ти зараз підеш до тата й скажеш йому, що я хочу його бачити.

Голос не потерпить ніяких заперечень. Це голос не Труди, йе Страховища, це голос такого глибокого чекання, такої болючої дозрілої продуманості й непохитної неминучості, що ірафиня мовчки, глибоко, в саме дно потемнілих бронзових очей устромляє погляд, і все вже знає. І втихомирене, упокоєне старе лице знову здригується подухом тривоги й старих бур.

— Хорий тато, дитинко. І пізно вже. Може б...

— Власне, через те, що хорий! Мамо, іди Нічого не кажи. Тільки — що я неодмінно хочу його бачити. Ні! Чекай. Не треба Я сама Ти не ходи.

І, тримаючи вазочку обома руками, непохитно зібравши брови, рівно несучи чорно сині кучері на плечах. Труда мовчки йде до дверей кабінету, обережно відводить од вазочки одну руку, відчиняє двері й увіходить усередину. Двері за нею нечутно причиняються рукою матері.

Зелена півтьма абажура. Шелест кущів за відчиненим вікном Залите синювато-молочним світлом велике костисте тіло на канапі. Навислі дивні сіро-сиві клапті волосся наши — чуже лице. Тільки сиві грізні стріхи над очима ті самі. Очей не видно — пасуться в залитій світлом книзі. Але на наближені кроки повертаються, щуляться.

— А яке все ж таки блаженство — світло! Не можу не.. І раптом велика, обросла чужими кущами, розтріпана голова вражено, помалу, моторошно підводиться й упирає в затінене темно-смугляве лице з непорушне непохитними, злякано рішучими очима дві грізно стріхасті глибокі ямки. (А шия така худа худа, порита зморшками, обвішана порожніми капшучками шкіри!)

— Це що значить?!

Злякано-рішуче, непорушно-непохитне лице присувається тим самим урочисто-повільним темпом ближче. А поперед нього біла, з темним золотом обвідків вазочка з гострою шапочкою.

— Що це значить, я питаю?! Як ти сміла сюди увійти?!

— Сміла. Я принесла сонячний хліб. Мій сонячний хліб. Ти мусиш його покуштувати.

Під грізними стріхами ворушаться ямки то вгору, то вниз, то на вазочку, то на лице. А обсмикані сірі вуса з волосяним сухим присвистом трудно, збентежено дихають. І нарешті низько, з усієї сили стримано риплять.

— Забирайся геть! Моментально!

— Ні. Ти мусиш з'їсти мого сонячного хліба. Я не піду звідси, поки з'їси Я ляжу тут на підлозі й не рушусь, поки ти з'їси. Хоч би мала вмерти з голоду.

Голос не Трудин і навіть не Страховища голос — рівний, тихий, із глибини заціпленої, непохитної, останньої рішучості. Дійсно, тільки смерть йому можна протиставити.

Велика, обросла голова якийсь момент непорушно жує ямками білу постать, облиту зеленкуватою тінню, з виставленою наперед вазочкою, потім так само помалу лягає назад на подушку й повертає профіль із м'ясистим загнутим носом і обсмиканими вусами.

— Можеш лягать і помирать.

Але біла постать не лягає, а стоїть рівно, застигло, навіть не згорблюючись. За вікном несміло перешіптуються молоденькі листочки кущів. Нагорі важко й глухо пробігають ноги, ганяючись одні за одними. Посвистують вуса, трудно дихаючи.

— Я благаю тебе. з'їж. Ти мусиш з'їсти. Ти повинен. Я більше не можу.

Старий граф помалу повертає голову. Дійсно, вона більше не може — ніколи такого лиця не бачив він у Страховища. І від цього лиця скидується старе серце раптовим хвилюванням — хтось зненацька, прожогом розчинив старі заржавілі двері, даючи дорогу вічно гнаному. Ах, узяти в руки цю голівку, взяти одверто, сміливо, пустити в розчинені двері вічно гнане — і нехай хоч раз до краю, до спокою вп'ється висхла, порепана душа благосним дощем!

Але тільки ніякої перевірки! Без перевірки, без доказів розчинити двері, прийняти, всмоктати, вродитися. Яких же більше доказів треба, коли "вона більше не може", коли більше не може стара, висхла душа? Для чого ж підставляти цю душу під можливий смертельний удар? Яка ж може бути більша рідність, коли так скорботно, так любовно благають бронзові очі, коли таким весняним гулом одбивається це благання в осінній душі?

Стара, костиста, незграбна постать важко, помалу підводиться, насувається темною скелею на білу берізку з широкими, тривожно чекаючими очима, мовчки, сопучи вусами, бере з неї смішну й страшну вазочку з доказом і відставляь її на стіл. А потім, іще дужче свистячи навислими вусами, обливаючи згори дивним тихим блиском із-під стріх чорно-синю голівку, бере її в дві величезні тремкі долоні, підносить догори і, заплющивши стріхасті ямки, розчиняє заржавілі двері Із щасливим ляком дві перламутрово-смугляві руки обхоплюють стару зморшкувату шию — і давні-давні, ні на мить незабуті слова благосним дощем заливають стару порепану душу.

— Тату!. Татуню!.. Татусю прекрасний!

А дві величезні долоні з закарлюченими хисткими пальцями ніжно, виголодніло обмацують палаючі лиця, чорно-сині кучері, перламутрово-смугляві холоднуваті плечі, а старі, оброслі сивим волосом губи п'ють із чола, з очей, із чорно-синіх кучерів давнє, ніколи незабуте щастя.

— Туді... Дитинко... Моя Туді єдина!

— Тату! Татуню! Ти їстимеш? їстимеш?

— Ні, дитинко, не треба.

— Але чому!!

— Непотрібно, дитинко. Непотрібно Яких іще їм доказів треба? Навіщо? Щоб завалити камінюкою і його, і її під собою? О ні!

— Ти не будеш Гсти сонячного хліба, тату?!

— Не знаю, дитинко. Не знаю. Побачим. Але ніяких доказів не треба Нема чого більше доказувати. Все тепер добре. Все. Ходім до мами.

І, боячись на хвилинку, на мить перервати це переливання з одного в друге відімкнутого щастя, цупко оплівшись руками. суне незграбна темна скеля з білою берізкою до другої білої постаті, що стоїть, замерши, під дверима.

І цього вечора Труда пізно-пізно вертається до комуни. Св