Сонячна машина - Винниченко Володимир
-богу, вийду. Ну, господи, як це нудно!
Але ворота злегка відчиняються — і, господи, яке щастя, сам Макс, наче вчувши її голос, заклопотано виходить.
— А, Труда? Ти як? Чого?
Трудина рука обплітається круг руки Макса, прилипає, стягує тіло до тіла.
— Масі! Масі! Як прекрасно! Ну, бачиш, бачиш?
Але Масі заклопотано поспішає далі, задирає голову догори, сердито хмурить брови. І раптом вибухає:
— Ну йолопи, йолопи й більш нічого! Що з ними робити!
— Що таке, Максе?! Що?!
— Скільки ж разів на репетиціях казав: не розтягати фігури таким ланцюгом. Не затягати темпу. Раз, два, три! І кінець! Ну коли, ну коли вони їх постягують?
— Ну, Масі, дурниця! Все так знаменито, чудово проходить, що...
— Ах, чудово! Випустили Мораль, а рупор смалить: "От Самогубство". В Лицемірства рука відірвалась. Казав Зандерові, що невідмінно відірветься. Ну, а так загалом гарно? Справді?
— Чудово, Максе! Грандіозно!
— Робить враження!
— Колосальне. Знаєш, Максе оі навіть я сьогодні якось страшно виразно почула себе вільною. Ми вільні, Максе! Ми, дійсно, вільні! Максе, я вся дрижу. По мені проходить такий мороз, що хочеться страшно, дико закричати. Весь, увесь Берлін тут! Ти дивись, там далеко-далеко на дахах люди. Всі вулиці позапруджувані народом І наші ж тут, Максе, — я привезла. Мама, мама Штор, батько. Тільки тато Штор не поїхав. Нізащо. Навіть принцеса з графом Адольфом приїхали. Він же — нізащо. Сидить сам на весь дім і читає Біблію.
Але Макс раптом із жахом вириває руку, повертається й летить назад.
— Максе! Що таке?!
— Телеграму! Телеграму! Вони забудуть, переплутають! Труда заплутується серед тіл, одстає й зупиняється. Тепер уже безнадійно шукати. На гору до Руді пробратись нема можливості, до своїх, до авто — і думати нема чого. Ірма, Шпіндлери, Душнер десь потонули в гущі. А плескіт, а крик здіймають бажання теж кричати, теж простягати руки понад плечима передніх і бити ними одна об одну до дольок
— Славаї Слава! Слава Сонячній машині! Слава!
В лопотіння крил, у гуд, у велетенський крик устромляються пронизуваті металічні ляпаючі стьожки трубних криків Як од велетенських хвиль, що обсувають пісок і каміння з берега в море, полем просувається шипіння:
"Тш! Тш-ш!"
Труда задирає голову. Ага, тепер має бути Благословення Землі.
Останні клаптики диму розтали над зубцями Сонячної машини Чиста зеленава синявість неба широко розгорнулась, розсунулась.
І от помалу, велично з за трону золотого підводигься й росте в блакить жіноча голова, погім плечі, груди, все тіло, колосальне, обвите гірляндами квітів і зелені. Насичене благосною силою, осяяне усміхом мудрої вибачливості, прорізане зморшками вічності лице злегка нахилене донизу, до застиглого ряботіння голів. Руки простягнені вперед таким теплим утихомирюючим рухом, що, здається, хмари стануть на коліна й схилять кудлаті сиво-золотисті голови.
І серед тиші в хмари, в стіни лісу, в сотні тисяч блискаючих очей лунає:
"Браття, Дух Матері-Землі благословляє нас на путь у землю обіцяну!"
Але Труда раптом із жахом хапає себе за голову: переплутали, переплутали. Вперед же телеграму! Господи, телеграму ж уперед! Чи ні? Чи вперед Благословення? Так, дійсно, переплутали.
"Браття! З другого кінця Матері-Землі вчора прилетів до нас вісник відродження. Париж нам шле привітання. Париж скликає всесвітній Конгрес Творчої Праці".
Труда не чує вже бурі оплесків: ах, боже мій, це ж Макс там, бідненький, корчиться від одчаю — споганили, зім'яли, знівечили такий момент, як Благословення Землі. Ну, що тепер робити з цим Благословенням? За ним мав бути гімн, хори, оркестр. І раптом — Париж, Конгрес.
Але тут із-над обрію густими підземними гудами насувають уже перші хвилі гімну. Важкий тупіт тисячі дружних ніг. Із гуду, з тупоту ростуть, здіймаються вгору, займають усе поле, небо, хмари, переливаються через тини лісів могутні, переможні, тріумфальні голоси.
Труда блідне так само, як усі лиця навкруги, встромляє очі в просторінь, з усієї сили тисне одною рукою другу, щоб не тремтіли, і чує, як моторошний солодкоріжучий мороз проходить по сяйні, по руках, під волоссям на голові і рве груди, розсуває криком, риданням, молитовним зойком.
А гімн росте, густішає, оркестр, хори злилися, втягли голоси тисяч грудей, розсунених морозом, розідраних екстазом. Жах надзвичайного, захват самознищення, згублення себе, перелиття в єдине, страшне, могутнє. Впасти на коліна, різати себе, виривати серце й кидати його туди в єдине, всевладне, дихаюче моторошно блаженним морозом.
Принцеса Еліза одною рукою хапається за бік екіпажа, другою — за графа Адольфа. Смертельна блідість посинила ніс і лягла жахною печаттю на фіалкові опуклі повіки.
— Ваша світлосте! Ради бога! Вам недобре?
Голова помалу крутиться з боку на бік, а рука нестямно божевільне впивається з колючим болем у лікоть графа Адольфа.
Але потроху стихає ы настає тиша. Але в очах ще екстазний спів, і молитовний зойк, і жах, і незнайденість себе. Ще не вичерпано до дна щастя віддати себе, розплистися, злитися. І вмить десь у куточку дзвінко, тоненько, ледве чутно на крихітному клаптику моря стрибає на голови:
— Слава Рудольфові Шторові!
Кинено іскру Майновими шнурами летить вона далі, росте у вибухи, вибухи зливаються в грюкіт.
— Слава Рудольфові Шторові! Слава Рудольфові Шторові!
Велетенська ряба птиця знову люто лопотить безліччю крил, розриває хмари бурею крику. Буря перелітає на гору, гасає вихорами тіл, жене їх угору до підніжжя Сонячної машини, до ніг Матері Землі. Вихори зливаються, бурно колишуться. І от знову прожогом сунуть униз, тріумфуючи, і на руках своїх, на плечах, на головах несуть свого ідола.
Принцеса Еліза бере з рук графа Адольфа бінокль і приставляє до очей Бінокль дрібно-дрібно труситься, ходить у різні боки Все в склі стрибає, зливається в хаотичну, розхлюпану жовто зелену пляму. Але що сталося? Що за дивний, інший рух серед голів? Чого плями облич задираються вгору?
Принцеса Е віза чує, як граф Адольф робить усім тілом такий рух, неначе хоче зірватися з екіпажа.
— Ваша світлосте!
Принцеса Еліза швидко відіймає бінокль від очей і повертається ди графсі Еллснберга. І насамперед бачить, що йому якось чудно побіліли очі, широко розплющені, напружені, за гострені. Вони всгромлені в небо на край обрію, туди, за Берлін, навіть на момент не звертаються до її світлості.
Голова принцеси Елізи круто повертається в той бік, і принцеса почуває, як її власні очі стають теж напружені, гострі й напевно побіліли. Із-за обрію в небо сунеться чудна хмара; вона одного рівного темного кольору, з правильно обточеними лініями, це — велетенський широкий конус шпилем уперед. Конус сунеться з помітною швидкістю, закриваючи собою хмарини, займаючи щораз більшу та більшу частину неба. Безшумний, непорушне застиглий, він пливе одною масою, тільки часом кінчик конуса, як хобот страховища, немов нанюхуючи, помаленьку рухається то вправо, то вліво. І що ближче, то передня частина його стає ясніша від задньої, рідша, ряба. Вже видно, що страховище немовби вкрите лускою, що кожна лусочка є окреме довгасте тіло.
— Що це, графе?!
Граф Адольф на момент скручує вниз до лиця принцеси білі дикі очі.
— Армія Союзу Східних Держав!
І знову в екстазі молитовності впивається в страшну хмару.
Вона ж дивним чином розгортається одною частиною щораз ширше та ширше, як віяло. Велетенське віяло, що перо за пером, сектор за сектором розпускається в конус, потім у півколо, потім у ціле коло.
На полі свята відразу вщухає всякий рух. Нова точка святочної програми? Але ні, не з програми свята це явище. Це дуже мовчазне, моторошне страховище не має святочного вигляду. І непокій, тривога, страх, жах уже хвилями здіймають море голів. А тінь од страшної хмари вже темним, рівно обрізаним серпанком укриває голови, вже видно масу крил і тулубів апаратів, спереду менших, далі більших, а ще далі величезних левіафанів. Глухий рівний шум, як од дощу, сиплеться згори на голови.
— Азіатська армія!
— Негри!
— Окупація!
— Жовто-чорне військо!
— Рятуймося!
— Спокій, громадяни! Ради бога, спокій! Тут діти, жінки!
Але де може бути мова про спокій серед листя лісу, на який налетіла буря — воно тріпочеться, рветься, гойдається скаженими вимахами, не маючи сили вирватись, прикуте своєю масою до одного місця.
Аж ось гримить громовий голос рупорів од краю до краю поля!
— Громадяни! Заховуйте порядок! Розходьтеся без паніки! Найвища Раїа Вільної Спілки сьогодні сповістить вас екранами про все. Порядок, громадяни!
Металічний велетенський голос своєю силою втишує хвилювання листя. Звернувши очі вгору на мовчазно шипучу хмару, напружено чогось ждучи від неї, усією стихією прагнучи вирватися з-під неї під захист будівель, збита маса голів помалу сунеться, видушується потоками у вулиці.
І вмить ізгори з-під хобота страховища вибухає страшенний гуркіт вистрілу.
Море голів здригається, як од підземного вдару, жаху, і за ним здіймається такий ураган паніки, що принцеса Еліза інстинктивно втягує голову в плечі й згинається. Але в той самий мент якась сила підхоплює її, графа Адольфа, екіпаж, коня й морем несе кудись. Іззаду, з боків на екіпаж натискають тіла, налягають на плечі, на голову, ступають ногами на коліна. Принцесу Елізу зсунуто з сидіння на дно екіпажу скрючену, поламану, завалену тілами. Чийсь чобіт наступив на шию й душить до землі, топчеться, ламає шию. Екіпаж гойдається, часом наїжджає на щось м'яке, підгецує, хилитається, от-от перекинеться. В жахно-розгорнених очах принцеси крізь ноги часом мигне картина потопаючих покрючених пальців, божевільних очей, хижо вискалених зубів, закривавлених шматкю облич. І весь час дикий, звірячий, несамовитий гуд криків, стогонів, зойків, благань, прокльонів, гарчання.
І знову вибух ізгори. І новий вибух урагану жаху. Екіпаж, як по поламаному м'якому мосту, скаче по тілах, перехиляючись то в один, то в другий бік. Нога з шиї зривається на груди Елізи, совається, топче, на голову налягає коліно й при гинає додолу. Дихати нема чим. Усе зникає.
Коли принцеса розплющує очі, на ній уже немає тіл. Граф Адольф обома руками тягне її догори, взявши її під пахви. Принцеса, трудно підвівшись, сідає на своє місце. На