Сонячна машина - Винниченко Володимир

нше б зуби вискаляв. Люди хороше діло задумують, а ви тут...

— О, маєш! Ще один переповнений молоком!

— Та вже краще бути переповненим молоком, ніж дурістю.

— Ого! Та воно ще лається. А по морді не хочеш?

— Та ну, годі вам! Це ж жарт...

— Розуміється, хороше діло, хто ж...

На бородаті, зачучверені голови налітає загін молоді, як зграйка ластівок на старі, чорні, кострубаті іпні. Зелено-золоті прапорці, золотий блиск очей, щебет голосів, ляскіт труб, закотистий сміх, безладний спів заливають, закривають старі пні змивають їх і волочать у бурному потоці за собою.

І цілий день на площах стоїть молитовне тихий натовп, а по вулицях буяє вакханалія молодості, співу, сміху, танців і зелено-золотих прапорів. Вітер обома руками хапає з землі людську радість, перекидається нею, бризкає в розчинені вікна, п'янить, чучверить голови, посмішки, душі.

І цілий день п'яно й щасливо посміхається Велика Матір до розчучверених дітей.

***

Принцеса Еліза явно хора. Вона совісно виконує свої обов'язки, вона з усієї сили стоїть біля іпечі, героїчно миє посуд, саможертовно прибирає кімнати, але всім вже ясно видно, що вона хора. Та й як не захоріти. погане годування, постійна дрібна робота й постійна туга за коханим.

І графиня, і пані Штор, і старий граф і по черзі, і всі разом умовляють її, просять, вимагають не робити нічого? Але принцеса тільки мовчки повільно крутить головою — вона зовсім не хора, вона почуває себе цілком здоровою й буде робити все, що лежить на її обов'язку.

Одначе, коли вона не стоїть біля печі, не миє посуду й не прибирає кімнат, тоді вона лежить на канапі лицем догори, заплющивши очі, і не рухається.

І можете собі уявити: Страховище заїжджає за принцесою Елізою, щоб узяти її разом із собою на експедицію по вугілля. організовану Вільною Спілкою Творчої Праці. Не більше й не менше, як на експедицію по вугілля. І то з ласки, з особливої протекції Страховища. Та чого ради принцесі?! А того, що це її розважить, навчить і вилікує од усього. Але коли Страховище бачить мертвяче, бліде, з гострим овалом і моторошно загостреним блідим-блідим кінчиком носа лице Елізи, то воно само з жалем згоджується, що до "переповнених молоком" принцесу зарахувати не можна й по вугілля їхати, мабуть, справді не слід. А страшенно шкода: надзвичайно цікавий потяг — усе молодь, майже все закохані парочки, всі вагони уквітчано вінками, зеленим гіллям, прапорами Сонячної машини. Народу записується до роботи така сила, що нема навіть рації далі записувати. З усіх кінців радіусами спливає до театру народ. Ах, як шкода, що бідненька Еліза не може бачити, що там робиться коло театру, а самому театрі, на вулицях, на площах. Музика, співи, танці, обійми. Люди сп'яніли. Кожне в страшенному захваті, наче були люди в страшній облозі, але ворог одступив — і всіх охопила несамовита п'яність визволення. І яка в усіх надзвичайна ввічливість тепер, попередли-вість, галантність. Ах, надзвичайно шкода, що з бідною Елізою саме в такий страшно гарний момент трапилась ця ідіотська хорість. Коли б Еліза поїхала, вона напевно тепер повірила б в Сонячну машину.

Принцеса Еліза дивиться в стелю й чує чи не чує — невідомо Лице задумливо тихе, байдужне, моторошно синювате-бліде. Але, коли Труда прощається, лице помалу повертається, і Еліза своїм звичайним твердим грудним контральто просить Труду зараз же, як вернеться з вугільної експедиції, неодмінно заїхати до неї.

— О, неодмінно! Обов'язково! І Руді привезу!

— Ну, йому не цікаво. Та й мені не хочеться чужих бачити. А ви приїжджайте. Добре? Самі приїжджайте, без нігого. Я вас люблю, Трудо. Після того вечора. Пам'ятаєте?

О, ще б Труда не пам'ятала! Ах, як це страшно-страшно давно було! Ну, їй треба іпоспішати. На неї в авто чекають Макс і чорно-срібний лицар.

Принцеса мляво Дивується:

— І чорно-срібний лицар? З Максом?

Ну, звичайно, з Максом! А чому б ні? О, вони в неї нічого, не сваряться так, як інші, як, наприклад, двоє прекрасних, чудесних товаришів, Тіле й Шпіндлер (колишні інаракістиі). Правда, бідний Душнерчик мусив повернути слово. Ах, Еліза нічого не розуміє. Ну, нехай, як вона вернеться з вугільної експедиції, вона все-все розповість Елізі. Надзвитайно цікаво й гарно. І взагалі така маса скрізь цікавого, нового. Наприклад, в одної знайомої є два чоловіки Ну, от просто два собі чоловіки й більше нічого. І не соромляться, не ховаються, живуть усі разом, мирно, весело, гарно. І, навпаки, в одного маляра — дві жінки теж разом живуть, теж не ховаються, тільки, здається, жіяки сваряться. Але, розуміється, Душнер, чорно-срібний лицар, зовсім тепер не чоловік. О, як можна? Хіба, маючи Макса, можна навіть подумати про когось іншого?!

— Уй, я ж засиділась! Вони страшенно будуть сердитись. Ну, Елізо, голубонько, доправляйтеся швидше. Щоб ви вже зовсім були здорові, як ми вернемось. Добре?

Еліза після цього візиту не встає навіть на обід.

У домі тепер тихо і вдень, і вночі — всі горішні виїхали по вугілля. Тільки діти техніка вранці, поки вийдуть із матір'ю до лісу, трохи гомонять.

Тиша й чекання залягли у цілому місті.

Немає вже недавніх співів, танців, сміху на вулицях. Нема коло води запальних суперечок і мітингів — ні танцювати, ні сперечатись нема більше чого, треба тільки чекати.

Навіть небо похмурилось, задумалось, заплакало дрібними, нудними баб'ячими сльозами.

А принцеса Еліза у вільні хвилини вже не лежить у себе на канапі, а чудно, непокійно блукає по порожньому саду. Наче жде чогось чи тужить за кимсь і нетерпляче виглядає його. Тільки ж, здається, ніякої звістки від принца Георга й досі не мала, і так само невідомо ї!й, чи живий ще він. А в рухах, у всій постаті, на лиці часом така виразна, нестерпна тоскність, така боляча нетерплячка, що графині не раз хочеться підійти й заспокоїти бідненьку як-небудь.

Та чим же ти її заспокоїш?

А часом зненацька зупиниться, задере голову й швидко починає водити очима по небу, наче шукаючи, чи не летить з якого боку її залетілий орел. Цілком серйозно шукає очима по небу!

Бідна-бідна дівчина!

***

Стук, грюк, тупіт, шаркіт, галас, регіт. Дрижать шибки, обсипається стеля, труситься посуд, у вухах гупає, ляскає.

Це горішні повернулись із вугільної експедиції. Гей, перевіряйте лампи, хутко електрика буде! Добре кранти закрутіть — вода затопить дім! Гей, малярі, де гітара?

А внизу тихо, принишкло. Графиня коло хорого графа, читає йому старих-старих поетів. А принцеса Еліза все ходить і ходить по кімнаті, поглядаючи у вікно. Коли ці повернулися, то, значить, повернулись і ті. Та вже й горішні лозатихали — мабуть, у сад пішли чи полягали від утоми, а Труди все нема.

Аж ось дивний, давно забутий, майже фантастичний крик авто. Круг будинку повз вікна прожогом пролітає сіра блискуча маса, з вихором закружляє й зникає за рогом. Принцеса Еліза прикладає руки до лиця и жде.

Господи, чого ж вона там плутається? Та чи Труда ж це?

Швидкий, частий тупіт ніг. Хапливий, нетерплячий стукіт у двері.

— Увійдіть!

Ну — "увійдіть". У кімнату влітає біло-чорний вихор. Білий капелюх аж на чорно-синіх кучерях, на одній руці синій жакет, у другій квітки. Жакет летить на канапу, капелюх за ним, а квіти бурно підлітають до самого лиця іпринцесі. З поля, з лісу, натуральні, свіжі, спеціально для Елізи збирані.

— Ну, як здоров'я? Як? Краще? Зовсім добре? Правда? Ой, гарно! Страшно рада! Ох, я так стращдо стомилася. Так чудесно, любо стомилася, Елізо. Я мущу сісти. Правда, чудесні? Правда? А ви подивіться, який там гарний бузок. Це вам спеціально від доктора Руді. Що таке! Що там, Елізо? Бджола там? Чого ви злякались?

Еліза піднято сміється — маленький жучок, дурниці. Треба швидше квітки у воду. (А сама якась чудна: напружена, очі хоро блищать).

— Ну, як же там? Привезли вугілля?

Труда падає на спинку фотеля й розпинає по ній руки.

— Вугіль, нафту, маюн, радій, геліоніт! Десять потягів! Це — перші. Завтра дальші. Потім дальші. Потім дальші. Елізо, через місяць ви будете мати щастя бачити мене на сцені Великого Театру.

Чорно-білий вихор зненацька дивується:

— Слухайте, Елізо! Та ви ж можете бути прекрасною, надзвичайною артисткою! Знаєте ви це? Та ні ні що ви смієтесь. Знаєте ви це чи ні? Я серйозно, Елізо, кажу. Цілком серйозно!

— Не знаю, Трудо, і не хочу знати.

— Чому?!

— Ну, ця справа нецікава. Краще розкажіть мені про вашу експедицію. Але детально, докладно, все-все! (А очі скляно, чудно блищать!)

— Ну, добре. Про вас ми ще поговоримо. Але діро експедицію я так не можу. Насамперед треба, щоб ніхто не заважав. Треба двері замкнути й нікого не пускати. А то мама зараз прийде й усе переплутає. Або ще хто-небудь. Ключ є? Чудесно. От так. А тепер я мушу скинути черевики. Макс добув нові, але вони такі крихітні, що я мушу весь час ходити навшпиньках. Можна мені сісти з ногами на канапу? А ви поруч. Добре? І потім ви з мене не дуже смійтесь, я зовсім не своя від усього цього. Ох, Елізо, яке щастя жити на землі! Я ніколи в тисячній частині не могла навіть уявити собі такої... такої... Ну, нема слова в мене! Ах, як прекрасно горить ваше волосся під променем. Ви знаєте, я ж колись була певна, що ви волосся фарбуєте на червоний колір, а брови — на темний. Ну, добре. Так, значить, про експедицію? Тільки ви не сердьтесь, коли я роз повідагиму розпанахано й без ладу. Я цими днями вся чисто розпанахана, безладна і... Можна вас гаряче, гаряче поцілувати? Тільки в волосся! Тільки в волосся! Ух, який теплий ніжний дух. Ви знаєте, Елізо? А проте, дурниці! Так, значить, про експедицію? Добре. Із самого початку? Як складали потяг, як розпалювали його дровами? Ні, це не цікаво Правда? Ну, насамперед народу зголосилось стільки, що ми могли взяти на два потяги тільки соту, може, частину. А, де! Тисячну, стотисячну. Ну, одне слово, якби з мішка горіхів взяти жменьку. От скільки ми могли взяти, їхали ми туди до копалень цілих три дні. Цілих три дні, мажете собі це уявити. А раніше треба було всього вісім годин. Але як ми їхали, Елізо, якби ви бачили! Поволю-у-сеньки, поволюсеньки. Як у темній хаті напомацки йдем. Ну, та зрозуміло: скільки часу не функціонували залізниці. Колії поржавіли! Ну, і зупинялись на кожній станції, розшукували місцевих залізничників, іпереводили якісь стрілки, щось лагодили. Од